Юрій Іздрик. І трохи про те, чому я люблю не тільки його найвідоміші вірші

16 серпня 2026 р. 16:02

16 серпня 2026 р. 16:02

Сьогодні Юрію Іздрику - 64!

Він народився 16 серпня 1962 року в Калуші. Український поет, прозаїк, культуролог, художник, музикант, автор концептуального літературно-мистецького журналу «Четвер», один із творців станіславського феномену. Закінчив Львівську політехніку, працював інженером, а згодом присвятив себе літературі, мистецтву й музиці.
У 2025 році Іздрик отримав Національну премію України імені Тараса Шевченка за книгу поезій «Колекція». До неї увійшли вибрані вірші, які він раніше публікував у Facebook і які отримали дуже «багато» лайків. Тобто, якщо зовсім спростити, «Колекція» значною мірою стала книжкою тих віршів, які найбільше полюбили читачі. Але я, якщо чесно, люблю Іздрика не тільки за ті вірші, які найчастіше гуляють інтернетом. Знаєте, як буває з музикою? Людина каже: «Я люблю Metallica». Ти питаєш: «А що саме?», а у відповідь чуєш: «Nothing Else Matters». І наче так, Metallica їй подобається, але ж цей гурт - значно більше, ніж одна пісня, та й взагалі, саме ті інші пісні, які не завжди люблять ті, хто слухає їхню «повільну» пісню, характеризують Metallica найбільше.
От і з Іздриком у мене приблизно так. Є його вірші, які чудово розлітаються на цитати, дописи і підписи до фотографій, і я їх теж люблю, але ще більше люблю знаходити те, що не так часто цитують. Те, де більше його власних роздумів, дивних поворотів думки, самоіронії, життя, смерті, любові - словом, того, що змушує не просто поставити вогник під дописом, а трохи посидіти з текстом. І до речі, він і сам так вважає, що я могла почути з його уст.
2 травня минулого року я нарешті побачила Іздрика наживо. Ще вдень я не дуже вірила, що мені це взагалі вдасться: мої «хлопці» самі погуляють, а маму відпустять послухати вірші.
Відпустили.
І я пішла.
Він сказав, що вперше виступає на такій сцені, у «синагозі» (так, це було в нашій Ужгородській Філармонії), а я вперше побачила його вживу.
Він багато розповідав про своє життя, читав вірші, і я почала краще розуміти, звідки вони в нього беруться. Бо коли бачимо автора не тільки на сторінці книжки, а чуємо його голос, інтонації, жарти, історії - тексти вже трохи інакше звучать.
А потім він сказав: «Ми всі помремо».
І я подумала, що дуже рада, що все-таки сюди прийшла. Поки живу.
Після виступу, звичайно, пішла за автографом. Ну, а як же? Може, колись мої нащадки на це подивляться і скажуть: «О, вона таки зналася на людях». А може, просто посміються, але пам’ять не зобов’язана бути великою.
З собою у мене тоді була книжка «Третій рай», та сама, в якій Іздрик використав серію власноруч розмальованих сірникових коробочок як ілюстрації. Розмалював він їх під час блекаутів 2022 року. І я вам скажу: велика честь тим сірниковим коробочкам. Бо коли не знаєш їхнього розміру, дивишся на ці роботи й думаєш, що це просто маленькі картини. А потім розумієш, наскільки ж вони маленькі!
Я була першою, хто взяв автограф (дозвольте мені цим похвалитися)), насправді, я просто поспішала до дитини. І ще виявилося, що ні в кого не було ручки, а в мене була. Правда, чомусь дуже погано писала. Може, через холод у філармонії. І я залишила її Іздрику. Може, викинув потім чи комусь віддав, але гадаю, більшість автографів тоді, були моєю ручкою))). Він уже був із навушниками й хотів прогулятися нашою набережною над Ужем. Не знаю, чи надихнув його того вечора Ужгород на нові вірші, але надіюся на це)
Може, хтось із вас тоді навіть зустрів його на набережній, а я просто залишила собі ці фотографії та відео. І автограф… І тепер, коли в нього день народження, переглядаю їх знову.
І часто найбільше тримається в голові щось не дуже масштабне: холодна філармонія, улюблений поет, що вже у навушниках, книжка з розмальованими сірниковими коробочками, погана ручка, якою отримала автограф. І слова зі сцени: «Ми всі помремо». (Хотілося б тільки, щоб був сенс…)
Тож сьогодні - з днем народження, Юрію Романовичу!
Пишіть ще.
Бо поки ми читаємо - ми ще тут.

Більше фото та відео:

Марі Щур

Закарпатські