Мирослава Копинець презентувала в Ужгороді альбом, що повертає старі закарпатські пісні у сьогодення

02 вересня 2026 р. 19:48

02 вересня 2026 р. 19:48

Голос Мирослави Копинець складно сплутати з іншим в рідному Закарпатті. У ньому є щось дуже не декоративне, не стилізоване під «етно», а живе й природне. Вона співає народні пісні нашого краю, часто зберігаючи їхню автентичну манеру, але водночас не боїться переносити цю музику в зовсім інший звуковий простір.

Цими вихідними, 29 серпня в Ужгородській публічній бібліотеці співачка презентувала новий сольний альбом «Мирослава Копинець feat. Aciderror», створений разом із композитором та музичним експериментатором Олександром Кіреєвим. З нагоди випуску аудіодиску Мирослава навіть написала вірш:

«Я чую небесні вібрації
І рід мій до мене говорить
Такі непрості афірмації
Котрі сам народ для нас творить.
Щоб легко іти нам по світу,
Щоб радісно жити, творити,
Щоб щастя й надію відкрити,
Щоб людство й життя полюбити».

Робота над диском тривала близько п’яти років, а традиційні закарпатські мелодії тут зустрілися з електронним звучанням та андеграундною музичною естетикою, коли минуле не намагаються законсервувати, а пробують почути сучасним вухом, і як говорить сама Мирослава, вона не змінила ні одної ноти. До альбому увійшло 17 композицій. Мисткиня ділилась на презентації, що це саме ті пісні, які, на її думку, найкраще звучать в її виконанні і це характерно істинним поціновувачам нашої закарпатської пісні: не «ось мої хіти», не «ось моя найкраща робота», а просто пісні, які вона відчула і пропустила через себе. Серед гостей були й люди, які давно цікавляться закарпатською культурою та творчістю Мирослави та які поділилися своїми думками на презентації: етномузиколог, член ради ЮНЕСКО з питань традиційної музики - Любомир Кушлик, заслужена артистка України Оксана Ільницька-Хархаліс, піаністка та двоюрідна сестра Мирослави - Ілона Барта, журналістка Віра Кобулей, краєзнавець та письменник   Юрій Шипович, культурна менеджерка і мисткиня Лариса Шувалова та громадський діяч і заслужений лікар України - Євген Жупан.

За основу нового проєкту співачка взяла старий збірник «Народні пісні підкарпатських русинів», що вийшов в Ужгороді 1944 року. Його уклали Дезидерій Задор, Ю.Костьо та П.Милославський. Видання має 108 сторінок, а його оригінал сьогодні зберігається у Закарпатській обласній універсальній науковій бібліотеці ім. Ф. Потушняка.

Під час презентації Мирослава наголошувала на важливості знати свій рід, пам’ятати предків, не втрачати зв’язок із тим, що було до нас. Бо саме звідти, за її словами, приходить сила. І саме молодому поколінню, яке живе вже зовсім в іншому світі, важливо не відмахуватися від цієї спадщини як від чогось старого чи немодного, а воно (молоде покоління) у нас мудре, на її думку. Саме тому, назва «Музика майбутнього через минуле» то не повернення назад, а рух уперед із пам’яттю про те, звідки ти прийшов. А для Мирослави і дещо особисте. Її справжнє ім’я - Мирослава Степанівна Шип, а творчий псевдонім Копинець вона взяла за дівочим прізвищем матері. І сама пояснювала це так: хотіла прославляти мамин рід. У родині Копинців було багато музикантів, а одним із найвідоміших був композитор Павло Копинець, тож музика буквально проходить через мамину родину поколіннями. Її мама Терезія Копинець була музиканткою та педагогинею. Керувала хорами, викладала музику й українську мову та літературу, а головним своїм завданням вважала прищепити дітям любов до української мови й пісні. Саме під її керівництвом Мирослава ще в дитинстві співала у фольклорному ансамблі «Джерельце», який виконував пісні різних народів і брав участь у фольклорних фестивалях не лише в Україні, а й за кордоном.

Народилася Мирослава в Ужгороді 5 лютого 1980 року. Закінчила школу №8, а згодом філологічний факультет Ужгородського державного університету. У різні періоди її творчого життя були конкурси, сцена, Закарпатський народний хор, сольні виступи, кліпи та численні експерименти з народною піснею. У 1993 році вона стала лауреаткою конкурсу «Таланти твої, Україно», у 2013-му отримала ІІІ премію на «Червоній руті». А ще була історія з «Голосом країни».   Мирослава в інтерв’ю В.Мишаничу для   «Закарпаття онлайн», колись розповідала, що навряд чи взагалі наважилася б піти на шоу, якби не двоюрідна сестра, композиторка та музикантка Ілона Барта з Мукачева. Саме вона порадила заповнити анкету і Мирослава наважилась.

На кастингу вона виконала «Ой на плаю вівці пасуть», принципово залишаючись у своєму традиційному образі: довга лляна сукня, вовняні шкарпетки, постоли. Під час сліпого прослуховування її виконання не привело до вибору тренерами, які майже відразу про це пожалкували ( можливо, так заслухалися, що і забули про кнопку…) однак сам виступ запам’ятався. Олег Скрипка відзначив її особливе володіння автентичною манерою співу, а Олександр Пономарьов сказав, що її і нема чому вчити на шоу, бо вона вже професіоналка і назвав «перлинкою». Тому, цей досвід залишився, як гарний спогад, коли зал аплодував стоячи, за лаштунками співпереживала і вболівала, двоюрідна сестра Ілона, а сама Мирослава зрозуміла, що її не «не вибрали», а вона вже трохи вище таких шоу.

Так, ця дівчина може співати старовинну закарпатську пісню практично безпосередньо, а може дозволити їй заграти з електронікою. Свого часу Мирослава почала працювати в неоавтентичному стилі: її народні пісні отримували сучасні аранжування Олександра Соліча, музиканта, бас-гітариста гурту «Моральний кодекс», композитора родом із Закарпаття. Саме з цієї співпраці виросло нове звучання її репертуару та альбом «Ruthenia». І це поєднання старого та нового Мирослава вже не раз пробувала з іншими музикантами. Мав місце творчий тандем із Дмитром Фесенком, неймовірно талановитим та різностороннім виконавцем, що збирає навколо себе, так само неймовірних людей. Разом вони створили кілька відеоробіт, серед яких «Не спала я сиї ночі», «Тріє Царіє» та «Під дубиною». Їхня «Тріє Царіє» особливо показова: старовинну закарпатську колядку вони знайшли саме у збірнику «Народні пісні підкарпатських русинів» 1944 року, а потім дали їй нове звучання та візуальне життя.

Тобто нинішній альбом із Олександром Кіреєвим, це не якийсь раптовий поворот Мирослави в електроніку. Це радше наступний крок її давнього пошуку: як узяти пісню, якій десятки чи навіть сотні років, і зробити так, щоб вона не залишилася тільки спогадом про минуле.

У цьому сенсі дуже промовисто, що її ім’я опинилося і серед учасників фотопроєкту Михайла Дороговича «Під старим небом». У цьому проєкті людей із Закарпаття фотографували у традиційному одязі біля старих дерев’яних церков краю. Серед учасників були і музиканти, а сама ідея проєкту полягала у збереженні для історії і дерев’яних святинь, і людей, які несуть цю культуру далі. На мій погляд, Мирослава Копинець дуже органічно вписалася в цьому проєкті. Бо її творчість фактично про те саме: про старі пісні, які не повинні мовчати, про традиційний одяг, який не має залишатися тільки музейним експонатом, про діалект, яким можна співати не лише для тих, хто пам’ятає його з дитинства, а й для тих, хто чує його вперше та про музику, яка може змінювати аранжування, ритм і форму, але при цьому не втрачати душу. І, зрештою, про пам’ять.

Свого часу, в інтерв’ю з Мариною Алдон, Мирослава сказала про свій талант і про те, що він безкоштовно дістався їй від предків, тому вона має ним «рятувати душі людей». Пояснювала, що не вважає себе якоюсь особливою чи «зоряною» людиною, називала вразливою і такою, яка звикла багато працювати над собою. Отака вона, можливо, деколи занадто скромна, а в наш час, таких не завжди розуміють, але тому мені особисто, і цікаво досліджувати її життя, а ще більше слухати пісні. І зараз слухаю, поки пишу… Її «Ой зацвіли фіалочки» ( та і не тільки ця пісня) має ту рідкісну властивість, коли етнічний спів малює в голові цілі картини і мені згадується фільм «Гладіатор» і голос Лізи Джеррард(ну, нічим у нас тут в Закарпатті не гірше співають), а ще рідніше, то «Тіні забутих предків» Параджанова ( ох, багато чого «забуте»…), через це відчуття давнини, простору й голосу, який ніби із дуже далекого минулого. Не приймаю зауважень, послухайте цю пісню, у виконанні Мирослави.

Оце збереження традицій, так буває і тримається на людині, яка просто багато років продовжує співати те, що колись співали її бабусі й дідусі, а потім Бог посилає   композитора, який чує в цій старій мелодії електронний ритм або фотографа, який бачить у співачці образ для вшанування пам’яті старої дерев’яної церкви, наприклад.

А згодом молоде покоління, яке вперше чує закарпатську пісню, раптом зрозуміє, що вона зовсім не «минуле», а тільки прийшла з минулого і далі вже наша справа, чи дамо ми їй прозвучати і в майбутньому.


Світлини Мирослави Копинець з її особистого архіву, фотографії з презентації альбому - зі сторінки Ужгородської публічної бібліотеки(Пасаж).

Марі Щур

Закарпатські