Військовослужбовець і скульптор Михайло Ходанич: «На фронті естетики багато»

20 жовтня 2026 р. 18:57

20 жовтня 2026 р. 18:57

До війни скульптор і викладач Закарпатської академії мистецтв Михайло Ходанич працював із каменем і деревом, мислив формою та простором, творив мистецькі твори у жанрі скульптури й графіки.

На початку повномасштабного вторгнення добровольцем пішов у військо та пізніше став розвідником Закарпатської 101-ї окремої бригади територіальної оборони. За чотири з половиною роки старший сержант Ходанич із позивним «Мітьо» разом із побратимами пройшов різні ділянки фронту. 28 травня 2026 року під час виконання чергового завдання отримав важке поранення та втратив руку.

Наразі Михайло проходить лікування у львівському реабілітаційному центрі UNBROKEN, готується до протезування та розмірковує, що робити далі: не виключає можливості знову повернутися до свого підрозділу.

Дивним чином після таких надскладних подій у цьому скромному талановитому чоловіку не стало менше світла. Ми поговорили не лише про війну, а й про те, що відбувається з військовим у момент повернення до мирного життя: про силу духу і вміння не закриватися в собі, навіть коли суспільство може розчаровувати, про красу і естетику, які з роками набувають іншого змісту та про мистецтво, яке дає змогу інакше ставитися до звичайних речей.

Майстерня Михайла Ходанича в Ужгороді

— Як розпочався ваш шлях у війську, зважаючи на те, що до цього ви були цілком зосереджені на творчості?

— Історія проста: задовго до повномасштабного вторгнення я викладав в академії, мав бронь, але відстежував все, що твориться в Україні та поза її межами, і розумів, що нависла небезпека. Деякі друзі на той час вже були у війську, з 2014-го брали участь в АТО. Поступово приходило розуміння, що велика війна неминуча: тоді ти також мусиш встати і піти. А потім все якось дуже швидко закрутилося. Уже після Нового року у 2022-му стало очевидно, що пахне страшним, на кордоні накопичуються російські війська і цей день настав. У психології є три типи поведінки людей в залежності від того, як вони реагують на небезпеку: хтось завмирає, інший втікає, третій іде в бій. Я виявився третім. Моя реакція на початок війни була такою, що треба йти і давати відсіч окупантам.

— У вас до цього був якийсь досвід у цій справі? Хоча б військова кафедра?

— Нічого — мої знання про армію складалися виключно з розповідей батька, як він колись служив і бігав по полігону. І от я прийшов у військкомат, де зустрів ще кілька знайомих, таких же далеких від війська як і я. Ми разом стояли в черзі і чекали, але у всіх був такий дух, заряд, що хотілося стати пліч-о-пліч, йти за перемогою, або, принаймні, не допустити якогось просування ворога на нашу територію, в наш дім.

— Багато хто тоді пішов у Тероборону з уявленням, що ти залишаєшся на Закарпатті і виконуєш якусь військову роботу. Як ви сприйняли звістку про те, що вас перекидають на схід?

— Усе відбулося природно: спочатку ми тренувалися на полігоні, три місяці опановували військову справу, тактичну медицину і слухали байки про те, як воно може бути в бою. Ми навіть близько собі не уявляли, як це відбувається насправді. Потім нам сказали, що всі їдемо на Донбас: три дні добиралися потягом якимись обхідними шляхами і так потрапили в район Попасної на Луганщині, куди перемістилася наша бригада. Це не було для мене шоком. Я якось із розумінням до цього поставився, хоч і без зайвого ентузіазму.

— Як вас спорядили? Пригадую, що тоді багатьом військовим—новачкам потрібно було все самостійно купувати.

— У нас все було — починаючи від спальника до БК. Проте потім стало зрозуміло, що ми не механізована бригада, а повинні чинити опір противнику, який іде на танках або бронетранспортерах з мінометами. От цього всього дійсно не було — ми були простими стрільцями. Максимально, що мали — це гранатомет і СПГ.

— Які були відчуття — страх, безпорадність, розчарування, паніка?

— Страх — це необхідна умова виживання. Головне, щоб він не переходив у паніку. Страх дозволяє бути обережним, не робити якихось зайвих дій, кроків. Чи було страшно? Швидше це було нерозуміння всього, що відбувалося навколо. Ти якимись здивованими очима дивишся і думаєш: «Ох, ну цікаво, куди далі все це діло поверне».

— Пам’ятаєте перше завдання, бій?

— Із другою ротою Першого батальйону нас відправили стати в лінію оборони перед Попасною чекати на ворога. Тридцятеро бійців розкидані групками по двоє, по троє. Бахмут був за спиною, завдання — втримати висоту. Місцевість пересічна: гора, посадки, трошки лісу, трошки ямок. Крили авіацією дуже довго і жорстко, а у нас — кулемети і АКашки. Тут треба було не стільки бойові навички проявити, як терпіння. Ми чекали, щоб якийсь живий ворог вийшов, але його не було. Тому нас масово здалеку закидували мінами, якось тоді встояли.

— Як далі розвивалися події? Куди вас іще перекидували?

— Деякі батальйони нашої бригади, наприклад, де служить мій друг і закарпатець Владислав Товтин, стояли уже на Харківщині біля Вовчанська. Потім був Слов’янськ та Краматорськ і там я вже потрапив до розвідувальної роти. А згодом наша 101-ша бригада закріпилася на Сумському напрямку, смуга оборони простягалася десь на 70 км.

— Художник-скульптор у розвідці! Таке не вкладається в голові. Як ви туди потрапили без бойового досвіду?

— Це нормально, більшість із нас вчилися на ходу. У нас був просто чудовий командир, який вів за собою і за яким хотілося йти. Словом, професійний офіцер з великим досвідом АТО, герой. Він набирав людей в бригадну роту розвідки, тому що попередні бійці потрапили під мінометний обстріл, всі отримали поранення і їх треба було замінити. Він вказав на кількох моїх побратимів, а я теж попросився — мене взяли. Спочатку нас було приблизно двадцятеро, а коли приїхали на Сумщину, то іще доукомплектували двадцятьма хлопцями. Відбір був жорсткий, якщо хтось давав осічку, його відразу переводили і міняли.

— Що вам допомогло так швидко освоїтися у військовій сфері, перекваліфікуватися? Яка риса характеру, навичка чи здатність стали найбільше в нагоді?

— Можливо, просто те, що я із Закарпаття, виріс на туризмі, постійно ходив у гори. Ми любимо природу, вміємо орієнтуватися на місцевості та й взагалі — не боїмося глини, болота. До того ж, я взагалі такий — дуже непосидючий. Все мені хочеться кудись піти, щось дізнатися. На морі, наприклад, усі сплять, а я о п’ятій ранку вже виходжу розвідувати навколишні місця. Ще я, в силу своєї професії, напевно, завжди був уважним до деталей.

— Які функції виконує розвідка територіальної бригади?

— Здобути інформацію, виявити чи підтвердити позиції ворога, його кількісний склад, зброю і таке інше. Найбільше часу ми проводили в якихось лісах і посадках, покинутих селах, проходжувались вздовж кордону.

— Коли вперше ви безпосередньо зіткнулися з ворогом?

— Зазвичай ми бачимо ворога здалеку у бінокль. Якщо розвідка вступає в бій, то це вже якісь дуже крайні випадки. Розвідка здобуває інформацію. Ти бачиш ворога, все зафіксував і тихенько засів. Буває, що противника можна навіть повз себе пропустити. Головне — не виявити свою присутність.

— Ситуація, коли особливо було важко — яка вона?

— Якось на Донбасі: обстріл, прилітає, ти молишся, розумієш, що не можеш вийти з бліндажа, бо воно довкола тебе б’є. Ти нічого не можеш зробити і просто чекаєш часу, коли це припиниться.

— Я бачила дуже цікаву вашу серію графічних портретів побратимів. Як вона створювалася?

— Ще з 2022-го: при мені постійно був якийсь альбомчик та олівчики. На це не завжди були сили, бо ми практично не виходили з позицій, а коли з’являлися періоди паузи чи затишшя і було хоч два дні на відпочинок, ти ставиш ноги в тазик з теплою водою і поки вони відмокають, береш і рисуєш когось собі на коліні. Такі собі дружні шаржі. Їх небагато — може 30-40 портретів: це половина з того, що я намалював — інші просто викинув, бо не подобалось.

Cерія графічних портретів побратимів

— Як іще у війську проявлявся ваш хист до прикладного мистецтва?

— Наприклад, я постійно перефарбовував машини під сезон. Завжди просився і казав: «А давайте я». Фарба, валик, пензлик — і все. В залежності від сезону — зелена, жовта, біла чи коричнева палітра. Листя, гілочки, брудні плями — так камуфлював наші машини, а ще ми часто із командиром нашого маленького взводу то раму на авто доробляли, то варили якийсь захист.

— Чи виникали ідеї для чогось творчого на потім? Так би мовити, у шухляду?

— Я хотів робити один такий проєкт — зображення з тепловізора. Якось він мені в руки потрапив, дуже зацікавив, то я вже відривався. Класний інструмент. Там усе червоно-синьо-зелене, різні режими. Була і кумедна серія «Пісяючі мальчікі», але той тепловізор втратився з усім матеріалом, тому і серія з ним пропала. Ще класно було звірів у тепловізорі фотографувати.

— То є краса і на фронті?

— Так, на фронті естетики багато. Просто ця краса інша — химерна. Багато фотохудожників, кіномитців чи театралів естетизують руїни, але ця краса не від життя. Від смерті, грубо кажучи. На Сумщині багато знищених, покинутих або напівпорожніх сіл. Коли бачиш ту закинуту хату і воно таке для тебе романтично-симпатичне. Наприклад, бачиш яр, впадину, лісочок, біля хати серед мотлоху бузок навесні цвіте, несучи крізь роки події і пам’ять про господарів. Там якісь домашні квіти ще живуть — це ж хтось їх саджав. Вітер хитає гілку з листям, прилетіла пташка, вилізла якась мишка чи тхорик щось собі гребеться. Ти тихенько на це дивишся і розумієш: от воно життя в маленьких деталях, і воно прекрасне, і грань між життям і смертю така тонка… Береш цей образ і фантазуєш.

Там, усі ці спостереження виникають рідко, бо все дуже прагматично. Час відпочинку зазвичай ти витрачаєш на щось важливіше: помитися, випратися, добре виспатися, поїсти, підготувати собі речі, почистити зброю. Все інше просто зайве, бо воно не дасть тобі вижити.

— Як сталося ваше поранення?

— Це було у травні 2026 року. Зараз на фронті вже війна технологій і у нас якраз стався близький контакт з дроном. Треба було піти підмінити хлопців, засісти на позиції, дивитися, чекати, спостерігати, але ворог настільки укомплектований різними засобами, постійно вів розвідку, вистежував нас. Ну, і під час такого вистежування дрон на оптоволокні дуже близько до нас підлетів та й все. Нас було четверо, ми відстрілювали цього дрона, то це врятувало. Якби він залетів у нашу ямку, шансів би не було, а так він хоча б дистанційно здетонував на відстані десь п’яти метрів — це врятувало життя. Ну як врятувало — один побратим на місці загинув, у мене важке поранення, ще один теж мав серйозне поранення, осколки йому прийшлися по хребту, всі отримали акубаротравми.

— Самостійно звідти евакуювалися, чи вас забирали?

— Самі, бо туди зайти було неможливо. Евакуаційній групі ризик задвохсотитися був 99%. Диво, що ми звідти вийшли — ризикнули і нам вдалося, Слава Богу. Далі нас забрали хлопці-ангели. Вася «Шустрий» і команда дотягнули нас на якісь рубежі, звідки уже змогли забрати у стабілізаційний пункт. Ну, це грубо кажучи — то був якийсь бліндажик під хатинкою, там були дві медикині. Вони зробили все, що могли: огляд, залили рідини якоїсь — плазми чи щось таке, знеболювальне. Одним словом, нас відкачали і зранку уже евакуювали у лікарню.

— Що було з рукою?

— Її роздробило на такі маленькі шматочки, що там другого варіанта не було, як повна ампутація. Її би ніхто не зібрав докупи. Тим паче, минуло 17 годин. Ну, одним словом…

— Весь цей час ви були при свідомості?

— Я навіть не знаю. Ймовірно, час від часу «вирубався», але ті двоє хлопців — я їх ангелами називаю — мене витягли. Я часто в пам’яті перебираю цей момент: вони дійсно зробили диво, бо я був на волосині від смерті.

— У яку лікарню потрапили?

— Усіх поранених — із Сумщини, Харківщини, Чернігівщини — звозять у київський розподільний центр. От я потрапив в офтальмологічне відділення, тому що в мене ще осколки в очах були, я нічого не бачив. Одне око врятували, а з другого вийняли осколки і вставили штучний кришталик.

— Як зараз почуваєтеся, як проходить реабілітація?

— Зараз я в реабілітаційному центрі «Unbroken» у Львові. Відвідую процедури, роблю фізичні вправи, починаю підготовку до протезування, вчуся працювати цією штучною рукою. Пані Катерина веде супровід ветеранів, влаштовує нам дозвілля — тут все дуже гарно організовано. Після занять в іншому корпусі є театральний гурток, керамічна майстерня і живописна лабораторія. Постійно ходимо у Львові на виставки — це я вже сам собі організовую, бо у мене тут друзів багато, колег по академії.

— Повертаєтесь до творчості?

— Не те щоб повертався, а кудись ходжу, знову вникаю у це діло. Хочеться потрапити у свою майстерню, щось робити. Хочеться знову в академію, але то ще не все так швидко. Я досі поки числюся в нашій бригаді, у своєму підрозділі.

— Поки ви були на фронті, в Ужгороді проходили виставки, на яких були представлені ваші давні роботи. Яке це відчуття — ваша експозиція, а ви на ній не присутні?

— Дивно, що незалежно від тебе щось там рухається. Звісно, це заслуга моїх батьків, колег, які організували експозицію. Роботи живуть самостійно, я про це взагалі не думаю, тому що коли на фронті, ти у зовсім іншому світі.

— Як зараз вами сприймається реальність у вже тиловому середовищі?

— Це якась абсолютно інша реальність, але у мене мозок так не працює, щоби переживати якісь неприємні відчуття. Психіка так настроєна. Я собі ходжу і не забиваю в голову, що як все довкола погано і несправедливо. Якось уникаєш того, що ти не можеш вирішити. Просто думаєш собі про своє. Дисонанс, звичайно, є, але Україна вся така по-своєму. От ходять у Львові мами з візочками, молодь по місту, але вони ходять і в Києві, де тривоги. І під самим кордоном, за 20-30 км. від лінії фронту, теж гуляють жінки з візочками. Усі призвичаїлися до цих реалій і міста живуть попри все. Зрозуміло, що там не зовсім все так кольорово, але життя триває.

— Увага і ставлення до ветеранів — над чим найбільше потрібно нашому суспільству працювати?

— Я взагалі не бачу якоїсь проблеми. Навпаки, мені трапляються тільки хороші приклади. Скажімо, багато хто намагається тобі якось допомогти. Буває часто, що просто йде якась тітка на вулиці і ставить руку до серця. І ти їй робиш легкий уклін у відповідь. Або так само люди губами говорять: «Дякую». І це якісь такі штуки — до сліз просто, але я, наприклад, спокійніше почуваюсь, коли мене навіть не помічають. Хто справжній воїн, він тихенький, непомітний, скромний. Кому є що сказати, той мовчить, а кому нема — кричить. У кого який характер.

— Чи помічаєте зараз, як змінилося мистецтво, культура, поки вас не було? Що найбільше впадає в око?

— Бачу, з’явилося дуже багато літератури, дотичної до війни. Ось у мене на тумбочці з книжкового форуму Артур Дронь «Гемінґвей нічого не знає». У Львові постійно відбуваються якісь фотовиставки, переважно на воєнну тематику. Багато митців часто іншими образами, засобами розповідають про війну.

— У вас не назріває бажання вихлюпнути те, що зібралося всередині за період сильних стресів? Що було затиснуте, заховане у найглибші закуточки, і тепер проситься на волю?

— В мене немає цих переживань. Поки що навіть енергії немає копирсатися в собі і щось вихлюпувати. Якщо я і звернусь знову до творчості, то це мабуть будуть якісь прості сцени в малюнках чи скульптурі. Мені просто цікава форма, фактура і швидше, віддушиною може бути те, коли ти гладиш, обіймаєш, створюєш цю форму, бо вона тобі просто цікава, а не приховує ідеологічний зміст. Не хочу передавати якийсь біль: щоб іще його хтось відчував? Навіщо? Тому в майбутньому, якщо і назбираються якісь матеріали на виставку, то вони будуть взагалі не про війну, а про щось мирне, хороше, гармонійне.

— Така важка ампутація, відсутність лівої руки дасть змогу вам продовжувати займатися мистецтвом?

— Думав над цим, але я не тільки скульптор, тому можу займатись графікою, живописом. Пробуватиму скульптуру, для цього доведеться привчитись працювати тільки правою рукою. Звичайно, технічно будуть зміни, але працюватиму сам, без допомоги.

— Є у вас відчуття, що тепер ви інша людина. Немає якоїсь розгубленості від того, що вас наче висмикнули зі звичного середовища і помістили в іншу реальність?

— Так, є таке. Якийсь я загублений, ніби заново народився — дивна штука. Тобі наче знову треба вчитися ходити по цьому життю. Одним словом, повертатися якось не так просто, знаходити якісь відповіді на питання. При цьому, навіть не знаєш, які питання ставити самому собі і чого ти взагалі хочеш? Якось тебе просто викинуло у вільний політ, зараз ти такий летиш і не розумієш, куди приземлишся. І який ти там будеш? І чи тобі взагалі цікаво все, що було до того. Реально, це дуже дивні відчуття.

— Як при цьому всьому вам вдається зберігати внутрішнє світло, добро, залишатися позитивним?

— Розкажу вам анекдот: в селі була криниця і всі люди, які з неї пили, світилися. А криниця просто була біля уранового кар’єра — не знаю, звідки позитив. Якщо ви його помічаєте, тоді це чудово. Рецепт простий насправді: не сумувати і марніти, а старатися дивитися на світлі сторони життя. Радіти, коли є така можливість. Бо рано чи пізно це світло вимкнуть. Тому дякуй Богу, вищим силам, ангелам, поки ти можеш бачити цей світ. При цьому, якщо сумно, треба сумувати. Якщо хочеться плакати — не стримуйся і плач. Коли весело — смійся. Людина — жива істота і має всю палітру емоцій. Треба їм віддаватися.

— У якомусь вашому інтерв’ю прозвучала фраза, що ви можете повернутися назад до свого підрозділу…

— Так, я цього не виключаю. Я ще офіційно в підрозділі, тимчасово на лікарняному і на 50% готовий повернутися до своїх побратимів. Очевидно, що не зможу більше функціонувати як воїн і виконувати колишні завдання, але певні задачі мені під силу. З хлопцями постійно на зв’язку і на контролі ситуації. Це вже невідривна частина мого життя, тому я ще в процесі роздумів…

Лариса ЛИПКАНЬ, VAROSH

Закарпатські