вологість:
тиск:
вітер:
Ужгородський байкер, що захищав Малу Токмачку
Перше і, на жаль, останнє інтерв'ю героя-добровольця Юрія Сабо.
Звістка про загибель Юрія Сабо приголомшила. З цим надзвичайно приємним чоловіком, добровольцем, що служив в ЗСУ із перших днів війни, ми познайомилися 30 квітня 2026 року в Ужгородському ліцеї № 12 на меморіальному вечорі “Герої серед нас”, який проводить відділення цивільно-військового співробітництва Ужгородського РТЦК та СП. Зустріч була присвячена його племіннику -- прикордонника Віктору Синьку, нагородженого посмертно орденом “За мужність” ІІІ ступеня. Тоді ж і домовилися записати спомини про небожа, поки пан Юрій перебуває у відпустці. Розмовляли у затишному будинку родини Сабо на вулиці Загорській. Господар був настільки скромний, що навіть не згадав, що нагороджений орденом “За мужність” ІІІ ступеня. Ніхто тоді не гадав, що бачимося востаннє.
- Пане Юрію, розкажіть трохи про себе.
- Я народився 5-го квітня 1974 року в Ужгороді. Був третім серед дітей, але маю ще молодшого брата Йосипа. Є в нас старший брат Василь і сестра Еріка, мама Віктора.
- Це батьківський будинок?
- Ні, будинок батьків нижче, на повороті біля “Нової лінії”, а народився батько на Собранецькій, недалеко звідси.
- То ви -- корінний ужгородець? Ким був ваш дідо?
- Його звали Йосиф. Під час Другої світової служив в угорській поліції. У 1944 році, коли на Закарпатті почалася депортація євреїв, він врятував сусідів -- єврейську родину (чоловіка і жінку), і переховував їх у себе. Після приходу росіян був заарештований СМЕРШом, але сусід звернувся до командування і розповів історію свого порятунку. Разом із євреєм ходила до військових і наша бабуся, тож діда вдалося витягнути. До пенсії він працював на молокозаводі. Помер у 1982 році.
- Скільки він мав дітей?
- Восьмеро. Серед них і мій батько Павло, якого знайомі кликали “Полі-бачі”. Народився тато в 1942 році. З 1965 року працював на заводі «Ужгородприлад» слюсарем-складальником. Тоді моста через Уж біля нас не було, то він переходив річку убрід на тому місці, де тепер джерело мінеральної води. Тато помер у 2017 році.
А тут, на цьому обійсті, де ми сидимо, жили мамині батьки. Сюди він прийшов за зятя.
- А як маму звали?
- Віра Павлівна, до заміжжя -- Куцик. Мама народилася у 1948 році. Спочатку працювала у радгоспі-заводі «Ужгородський», а потім -- пралею у пральні біля “Білочки”. Померла у 2012 році, на п'ять років раніше за батька.
- Тато знав по-угорськи?
- Так, адже по дідовій лінії був угорцем, ходив до церкви і не був комуністом. Це була звичайна робітнича сім’я, яка виховувала четверо дітей. Радгосп надавав землю в користування, тож цілою родиною обробляли городи.
- Чим ви вирізнялися поміж братів і сестри?
- Тим, що потрапив на війну. З дитинства займався мотоспортом. Брав участь у багатьох змаганнях, маю нагороди. В останні роки беру участь у змаганнях з мотокросу серед ветеранів.
- А коли у вас з’явився перший мотоцикл?
- Я почав займатися мотокросом із 14 років ще в ДТСААФі (Добровільному товаристві сприяння армії, авіації і флоту). Їздили на різних марках. На той час найдоступнішими були чехословацькі “ČZ” (або Čezeta). Нині я є учасником любительського мотоклубу “ЕЛЕРОН”, який має свою тренувальну базу наприкінці вулиці Загорської.
- А які мали власні мотоцикли?
- Їздив на різних. Спочатку були “ČZ”, а далі більш сучасні “Suzuki”, “Kawasakі”. Зазвичай купував, від’їздив сезон (а якщо сподобалося, то й два), а потім міняв на новіші.
- Де проходили строкову службу?
- Відслужив півтори роки в прикордонних військах. Спочатку в навчальному центрі в Івано-Франківську, потім у місті Котовськ на Одещині.
- А звідки у вас така пристрасть до мотоциклів?
- Пам’ятаю з дитинства, як батько катав нас на мотоциклі свого шовгора. Мені це дуже сподобалося і запам’яталося. Батько не мав ні мотоцикла, ні навіть велосипеда. Завжди ходив пішки.
Я навчився їздити на велосипеді ще до школи. Брав у сусідських дітей. Зараз пробую навчити онука, але він поки боїться.
- Яку школу закінчили?
- Ужгородську ЗОШ № 12.
- Але вона далеченько звідси.
- Батьки отримали квартиру на вулиці 8-го Березня. Поряд була восьма школа, тоді -- російськомовна. Тож пішов у дванадцяту.
- А як вчилися?
- Ой-йой! (Сміється -- авт.) За мене вчилися брати і сестра.
Я більше тягнувся до техніки. Вже перед армією мав водійські права АС. У війську був водієм на бойовій машині піхоти. Повернувся з армії, одружився і влаштувався водієм у відомого тоді С. Гайового, працював у нього в 1990-х роках. Далі влаштувався до мера і бізнесмена С. Ратушняка. Доставляли каміонами зелену каву в цех обробки кави, де її смажили, а за потреби мололи та фасували.
- Важка робота?
- Частково. Якщо великі об’єми, то доводилося крутитися. Підробляв також ремонтом кавомашин і розвозив каву. На жаль, з часом фірма збанкрутувала і нас перевели працювати в охорону. Загалом я пропрацював там близько двадцяти років. Потім придбав собі вантажний бус і став приватним перевізником . Одного разу перевозили навіть корову!
- Розкажіть про сім’ю. Як звати вашу дружину?
- Дружину звати Галина, дівоче прізвище Міцьо. Вона теж з Ужгорода.
Ми почали зустрічатися ще до армії. А одружилися, коли мені виповнилося 21, а їй -- 17.
- Не боялася зустрічатися з мотогонщиком?
- Ні, їздила зі мною. Дівчата люблять крутих хлопців. Ми по горах возилися, всі турбази тоді об’їздили. Тепер працює лаборантом. Маємо двох доньок: старшій Яні -- 30 років, працює на заводі “Jabil” на добрій посаді, а молодшій Валерії -- 20, навчається на факультеті міжнародних відносин в УжНУ, вчить дітей англійської.
- Племінник Віктор Синько розповідав вам про свою службу?
- Так, дзвонив, розказував, яка ситуація на кордоні.
- А як до вас звертався?
- Коли були наодинці, то називав Юрою, а при всіх – вуйко. Між нами всього 16 років різниці.
- Розкажіть, як ви зустріли початок війни?
- Коли почалася війна, я у військкомат приходив тричі. Пам’ятаєте, скільки тоді було людей? Намагався пролізти без черги, але не вийшло. В результаті пішли цілою компанією із п’яти людей: я, шовгор, кум, колега по роботі і друзі зі спорту. Разом і оформилися. Майже всі потрапили в закарпатську ТрО – у 101-шу бригаду, в 5-ий окремий стрілецький батальйон. І тільки шовгора Васю призвали в іншу бригаду.
Я взяв із собою свою машину. На авто доставляли гуманітарні вантажі для нашого батальйону. Постійно проводилася підготовка та злагодження. Дехто думав, що ми залишимося на території області, але я здогадувався, що нас кудись перекинуть. Підготовка була дуже інтенсивна. Готували техніку, намети, польові кухні. І одного дня нам сказали: «Виїжджаємо завтра» і дали день на збори.
Я зустрівся з Віктором. Він проінструктував мене про речі першої необхідності. Укомплектував мені аптечку, яка мала відповідати вимогам бойових дій, забезпечив мене “розгрузкою”, дав багато цінних порад, як поводитися під час бойових дій. Наступного дня я вже був частково укомплектований, нам видали бронежилети, каски та інші необхідні речі.
Їхали ми п’ять діб через те, що техніка часто виходила з ладу. Перша поломка трапилася вже в Мукачеві. Потім ще двічі зупинялися на ремонту. Через п’ять днів приїхали під Лисичанськ.
- А що таке “розгрузка”?
- Це пояс з багатьма кишенями, в яких розміщуються додаткові магазини, гранати та багато іншого. Можна також насипати патрони. Як мені підказав Віктор: «Багато їжі не бери, краще розкладай по кишенях батончики і снікерси. Ліпше мати при собі побільше патронів». Це мені запам’яталося і в перші дні жорстоких боїв дуже допомогло. Там у нас були вже перші втрати. До речі, у нашому батальйоні служив і учитель із школи № 15 Василь Габрусь, який згодом трагічно загинув.
- Ви його знали?
- Я показував йому під’їзні дороги, якими можна проїхати до позицій. Вони були спецами з РЕБів (радіоелектронної боротьби).
- Я чув, що 5-й батальйон розформували...
- Ні, нам торік дали нових людей і перейменували в мотопіхотний батальйон 118 бригади.
- Такі великі втрати?
- Зі старого батальйону нас залишилося декілька. У лютому 2024-го року наш підрозділ кинули під Авдос («Авдос» — сленговий варіант назви міста Авдіївка (Донецька область)). Там вони потрапили в оточення і понесли втрати. Ще пощастило, що на допомогу кинули Третю штурмову, яка відволікла ворога і дала змогу відступити залишкам батальйону. Я тоді був у відпустці.
Після невеликої перерви тих, хто залишилися, перекинули на запорізький напрямок і прикріпили до 118-ї окремої мотопіхотної бригади. Тож нам доводиться перебувати на дуже складних ділянках фронту. Та головне, що змінився характер війни. Дронів стає дедалі більше. Одна річ -- утримати позицію. Але іноді значно складніше зайти і вийти з неї. Тому військові часом знаходяться на позиції від декількох місяців до пів року
- Їжу доставляють дронами?
- Залежить від погодних умов. Коли дощі, вітер чи сніг, то важко доставити. Із суміжної бригади воїн старшого віку просидів на позиції рік.
Поступово і мені стало складніше доїжджати до позицій. Дронів ставало все більше. Спочатку РЕБ працював добре. Тепер росіяни використовують низькі частоти або дрони, які міняють частоти під час польоту. Буває, що “мавіки” бачать нас із висоти до 2 кілометрів і наводять артилерією по нашому маршруту. Доводилося працювати вночі, але це не дало бажаного результату., бо ворог почав мінувати дороги.
- Мінують дронами?
- Так, розкидають міни різного виду ( «шайби», «пряники» , «ТМ», «магнітні»). Також маскують міни у пакетах або в папері. Доводиться бути дуже уважним при виїздах. Іноді зупиняюся, щоб оцінити обстановку. Часом краще об’їхати, щоб не ризикувати.
- Як часто робите виїзди?
- Окрім людей, завозимо і провізію до домовленої точки. Я швидко скидаю і від’їжджаю, а хлопці потім вночі забирають. У більшості випадків доставляємо дронами. Ворог почав відслідковувати наші дрони від місця скидів до місця вильоту і масово атакує операторів безпілотників. Були випадки, коли мені довелося допомагати підрозділу дронарів дістатися до позицій чи підвозити боєприпаси, бо їхні машини були знищені.
Перед виїздом я завжди стараюся пояснити хлопцям, що коли бачимо дрон, який до нас летить, потрібно зупинитися, вибігти з авто і вести прицільний вогонь зі зброї. Дуже велика ймовірність, що ми його зіб’ємо. Окрім цього, маємо мисливські рушниці і сіткомети.
- Як часто доводить виїжджати?
- Коли допомагав дронарям, то щодня на світанні чи в сутінках.
- Коли був крайній виїзд?
- Виїжджав за пораненим. Поки доїхав, вже було їх двоє. Вдалося забрати. Обидва вижили.
- Яку посаду займали до того, як стали водієм?
- Рядовий піхотинець. Ходив на позиції.
- Яке у вас звання?
- Старший солдат. Мені пропонували йти на сержанта роти, але я відмовився. На таких посадах повинні бути молодші.
- Чи пригодився вам досвід мотоспорту?
- Авжеж! У нашому підрозділі маємо три мотоцикли.
- Виїжджаєте на них?
- На позиції - ні, але виконую на них іншу роботу.
- Чув, що ворог використовує мотоцикли при штурмах...
- На Малій Токмачці так атакували неодноразово. Але це дорога в один кінець, в основному -- не виживають. Був випадок, що двоє мотоциклістів здалися в полон. Я їх вивозив.
- Мала Токмачка тепер стала знаменитою...
- Там залишки виправної колонії та цегляного заводу на краю села. Ворог, використовуючи погодні умови, пробує зачепитися на околицях, але нам за допомогою дронів вдається їх вибивати.
- А ви на оріхівському напрямку з якого часу?
- Уже третій рік
- Чи приходить поповнення?
- Востаннє прийшло десять чоловік, найстаршому -- 42 роки. З цих десяти вже четверо в СЗЧ (самовільне залишення частини). Частіше до нас прибувають військові з інших батальйонів і бригад, які раніше перебували в СЗЧ.
- А який у вас позивний?
- Зуб.
- Чому?
- То ще з “гражданки” причепилося. Був неправильний прикус і передні зуби трохи виходили вперед. Хлопці часто обирають собі суворі позивні: “Лев”, “Титан”… У нас Васька собі позивний вибрав “Лев”, хоча сам такий спокійний, тихий. То я жартую: «Який ти Лев? Вибрав би щось м’якше. Наприклад, Хом’як». (Йдеться про побратима Василя Фізера із села Нове Давидково, який загинув 2 липня 2026 року -- авт.). Позивні в основному використовуються під час спілкування по рації. Дуже важливо навчитися говорити коротко -- до двох секунд, щоб ворог не встиг запеленгувати.
- Ви мали поранення?
- Ні, але одного разу потрапив в аварію. Ми тоді втікали на машині від дрона і влетіли у вирву, через що авто перекинулося на дах. Трохи пом'ялися, а хлопець, який їхав у кузові, отримав забій стегна.
- Які у вас відносини з керівництвом?
- Нижча ланка - усі “старі”, ще з 2022 року. Комбат новенький, але бойовий. Дуже приємна людина. І комбриг із бойовим досвідом. Мені подобається досвідчені люди.
- Чи знайшли ви себе на війні?
- Я розумію для чого тут і завжди намагаюсь це пояснити новоприбулим, підняти їм бойовий дух. Інколи доводиться пояснювати, що війна може прийти в будь-який регіон. Зі мною їздить 25-річний хлопчина, який рушницею прикриває мене від дронів. Він на війну потрапив одразу після завершення строкової служби. Сам родом із Запоріжжя. Я завжди ставлю його в приклад побратимам як людину, що боронить свій рідний край, і запитую: «Скажете йому в очі: це твій край, ти і обороняй, а до нас війна ще не дійшла?». Якби ситуація була зворотня, ми би теж потребували допомоги.
Я вважаю, що психологічна підготовка на полігонах слаба. Там роблять акцент на фізичну підготовку: біг, стрільба… Цього ми їх і тут навчимо, ще й з тонкощами: не тільки бігати, а й дивитися під ноги; не просто стрибати, а знати куди саме. Але крім цього, нам доводиться готувати їх психологічно, пояснювати їхню роль, мотивувати.
На жаль, бувають випадки, коли людина психічно не витримує. Частково втрачає розум.
- Панічні атаки?
- Так, і доводиться бійця забирати з позиції, іноді навіть розшукувати. Людина в неадекватному стані, не знає, в який бік рухається. Був у нас і такий випадок. На щастя, вдалося його знайти і забрати. Пролікувавшись, він повернувся в стрій.
(Йдеться про воїна з позивним «Лом», який, на жаль, загинув, виходячи з позицій, де провів майже пів року. У цивільному житті був шкільним учителем -- авт.)
- Війна змінилася за ці чотири роки?
- Нові побратими думають, що їх будуть одразу посилати в атаку. Але наше головне завдання – відбивати штурм. Переважно за допомогою дронів і артилерії.
- Як думаєте: якою буде війна через рік?
- Не уявляю, що може бути ще страшніше.
- А зі сторони ворога знаєте, які частини воюють проти вас?
- Не знаю, але вони не дуже хочуть воювати. Коли потрапляють сюди, то розуміють, що шансів вижити мало.
- Чи є у вашій бригаді іноземці?
- У нашій -- ні, але знаю, що є в сусідніх. На жаль, навіть іноземні добровольці не готові до сучасних реалій війни, їх доводиться додатково готувати.
- Протягом якого часу хлопці знаходяться на позиціях?
- Від двох до трьох місяців.
- А як із забезпеченням?
- Перекидаємо дронами посилки по 8 кг. Цим займається спеціальна група операторів за допомогою великого вантажного дрона «Баба Яга». Окрім їжі, через кожні три-чотири дні потрібні заряджені павербанки чи батарейки, а також цигарки.
- Зараз більше набирають в підрозділ дронарів?
- Так, їх зараз більшає.
- Чи повертаються до вас після СЗЧ?
- Просяться, але ми відмовляємо. Знаю тільки один випадок, коли повернули колишнього бійця.
P. S. 52-річний Юрій Сабо, повернувшись з відпустки на передову, пережив кілька влучань дроном в авто. Досвідчений мотогонщик, він завжди рятувався від здавалося неминучої смерті. Однак не зумів пережити прямого авіаудару в хату, де вони ночували в Оріхові. Поховали Героя 23 вересня 2026 року на Пагорбі слави в Ужгороді, де спочиває і його небіж Віктор Синько.
Вічна шана героям-ужгородцям -- вуйкові і племіннику!
Олександр Гаврош, Ужгород
Джерело: www.rionews.com.ua
Новини рубріки
Вітряки принесли громаді на Закарпатті понад 23 мільйони гривень: куди спрямовують гроші
21 листопада 2026 р. 11:59
Квіти та хвилини пам’яті: в Ужгороді вшанували тих, хто віддав життя за свободу України
21 листопада 2026 р. 11:59
На Мукачівщині п’яний водій спричинив ДТП, у якій травмувалися п’ятеро пасажирів
21 листопада 2026 р. 11:59