"Він був тією людиною, яка завжди знаходила час для близьких". Історія Олександра Сакуна

15 січня 2025 р. 10:17

15 січня 2025 р. 10:17

Сакун Олександр Олександрович, позивний "Махно", був не просто військовим, а справжнім взірцем людяності, мужності й любові до своєї країни та близьких. Його життя – це історія, в якій відображені глибокі цінності, безмежна відданість родині й Батьківщині.

Олександр був звичайною людиною з великим серцем.

"Просто закохалася у хлопця з блакитними очима, приємним у розмові, звичайним, життєрадісним, надійним другом. Потім весільний танець, народження дітей", – з теплом згадує дружина Олександра.

Разом вони виростили троє синів і завжди підтримували одне одного. Їхня родина стала прикладом єдності, любові та злагоди.

"Він був тією людиною, яка завжди знаходила час для близьких. Ми разом садили сад, будували дім, працювали пліч-о-пліч. У нашій родині все робилося разом, завжди з любов'ю й турботою", – розповідає дружина.

Олександр народився в родині, де цінували працю, чесність і родинні традиції. Його батьки стали для нього прикладом любові й злагоди. Саме ці цінності він передав своїм синам, виховуючи їх у дусі поваги до оточуючих, відповідальності й людяності.

"Саша був тим, хто ніколи не стояв осторонь, завжди допомагав друзям і колегам, знаходив вихід із будь-якої ситуації. Для нас він був і залишатиметься тим, хто зберігав у нашому домі тепло й радість," – каже пані Ірина.

Виклики війни

У 2014 році, коли війна прийшла на українську землю, Олександр отримав повістку та став на захист Маріуполя.

"Тоді здавалося війна далеко, але те, що в той час відчувала вся наша родина, як ми переживали за нашого рідненького, – зі сльозами на очах згадує Ірина. – Тоді вдома стало частіше звучати " Слава Україні". Він казав "Все буде добре ", – то було як наш девіз і надія на краще".

Тоді родина молилася за повернення Олександра, і він повернувся живим.

"У його присутності кожен почувався комфортно, ніби весь світ став простішим і теплішим. Його здатність підтримати у скрутну хвилину без зайвих слів чи запитань — це була його особлива риса, за яку ми всі так цінували його. Коли він був поряд, атмосфера в домі наповнювалася теплом, і навіть у найважчі моменти було легко дихати", – згадує старший син Роман.

Попри всі труднощі, він виконав свій обов'язок і повернувся додому. Це був важкий період для всієї родини, але вони вірили, що найгірше вже позаду.

24 лютого 2022 року став днем, який змінив усе. З початком повномасштабного вторгнення Олександр знову став на захист країни. Його позивний "Махно" символізував його гуляйпільське коріння й характер вільної, нескореної людини.

"Тато завжди повторював, що треба боротися до кінця, бо тільки так можна зберегти свободу й незалежність. Він ніколи не ховався за спинами інших, завжди був попереду" , – розповідає середній син Іван.

Його рішучість і сміливість вражали кожного. Він був частиною мінометного взводу 54-ї окремої механізованої бригади імені гетьмана Івана Мазепи. Попри отримане поранення й контузію у березні 2022 року, Олександр після лікування повернувся до лав захисників. Він мужньо виконував свої обов’язки, підтримуючи побратимів і родину навіть на відстані.

"Тато завжди казав, що треба давати ворогу відсіч, аби він більше ніколи не наважився топтати нашу землю", – додає Роман.

Втрата, яка стала болем

13 січня 2023 року Олександр загинув, тримаючи оборону на Бахмутському напрямку. Його смерть стала невимовною втратою для родини, але його подвиг назавжди залишиться прикладом мужності. Указом Президента України його нагороджено орденом Богдана Хмельницького III ступеня посмертно.

"Коли він був поруч, усе здавалося простішим. Його поради, його підтримка – це те, чого не вистачає щодня. Він завжди залишав у нашій домівці тепло й відчуття захищеності" , – ділиться молодший син Павло.

Уроки, що залишилися назавжди

Олександр залишив своїм дітям безцінні уроки.

"Мій батько був тим, до кого завжди можна було звернутися за порадою, і в нього завжди була відповідь. Його мудрість, доброта і невтомне прагнення допомогти робили його незамінним для родини й друзів. , – ділиться Роман. – Останній раз, коли я бачив його, я не зміг сказати все, що хотів. Зараз я тільки думаю про те, як би я хотів повернутися в ту мить, обійняти його і сказати, як сильно я його люблю, як мені не вистачає його порад і підтримки. Батько залишив по собі безцінний спадок — любов, мудрість і вірність родині".

Сини зберігають пам’ять про батька як про людину, яка завжди була поруч і підтримувала їх у найважчі моменти.

" Тато завжди казав: бути людиною – це головне. Його уроки залишилися зі мною назавжди. Він був тим, хто допомагав нам будувати характер і вірити у свої сили. Його думки тепер стали моїм дороговказом, – згадує Іван. – Основними його словами, котрими керуюсь ще з дитинства стали – бути людиною, котра поважає інших, мати повагу до близьких та бути відповідальним ".

Олександр не тільки словом, а й власним прикладом показував, що означає бути справжнім чоловіком. Його сини згадують, як багато він працював для майбутнього їхньої родини. Він закладав фундамент не лише дому, а й їхніх характерів, вчив не боятися труднощів і завжди діяти чесно.

"З часу, проведеного з ним, я найбільше запам’ятав його щирий сміх та посмішку, яскраву та незабутню. Спокійні до-військові часи коли ми разом проводили час. Його мудрі поради та здатність знайти вихід із будь-якої ситуації залишилися зі мною назавжди , – говорить Павло. – Тато був прикладом сили, любові та людяності, і я завжди буду вдячний за ті моменти, які ми мали разом. Навіть у найважчі моменти тато залишався для нас опорою, тим, хто вмів заспокоїти й підтримати".

Для родини Олександр – це більше, ніж чоловік і батько. Це Герой, який віддав своє життя заради майбутнього України. Його ідеали, праця, доброта й сила залишаться у серцях кожного, хто його знав.

"Війна забрала наші найкращі роки, але вона не змогла забрати пам'ять про нього. Він був, є і буде для нас прикладом мужності, людяності й безмежної любові", – підсумовує пані Ірина.

Мощенко Юлія, Університет митної справи та фінансів

Запорізькі