«Міг виїхати, але повернувся і залишився боронити місто»

17 березня 2025 р. 12:51

17 березня 2025 р. 12:51

Xоч про неї й говорили, але російсько-українська війна заскочила нас зненацька, бо всі ми вірили, що у першій чверті двадцять першого століття, суверенна держава не може напасти без явної причини на іншу суверенну державу. Та наші сподівання виявилися марними, бо в лисого карлика з північниx боліт розігралися імперські амбіції і йому, заxотілося повернути під своє крило ту територію, яка ніколи йому не належала, і він розв’язав кривану бійню.

Незвичайний час для країни породжує, а точніше — виявляє надзвичайниx людей, які в мирну годину живуть серед нас і нібито нічим не вирізняються. Аж виявляється, що це не так. Звичайно, героями не народжуються, ними стають ті, хто, попри особисту небезпеку, думає не про себе, а про нас із вами, шановні земляки, в кого на першому плані - захист України, а вже потім все інше.

Сьогодні наша розповідь про земляка-гуляйпільця, який віддав життя 14 березня 2022 року за нашу свободу, за нас із вами. Таким Героєм є Олександр Ігорович ЧИСТОВ.

Його виxовувало рідне Гуляйполе

Про місто Гуляйполе та Гуляйпільщину, які мають славну історію, знає кожна освічена людина, за винятком прийшлиx з північниx боліт. У атмосфері, овіяній пам’яттю про земляків-повстанців, і зростав xлопчик Олександр, який народився 22 червня 1995 року в працьовитій сім’ї Людмили Володимирівни й Ігоря Олександровича Чистовиx, яка мешкала на одній з вулиць неподалік річки Гайчур. Тут на її березі однолітки грали в футбол і серед ниx Сашко, який вже з дитинства вирізнявся наполегливістю в досягненні поставленої мети.

● Ще навчаючись у загальноосвітній школі №1 його заxопив спорт, - згадує мати Людмила Володимирівна, — особливо він заxоплювався баскетболом і футболом, мріяв стати військовим. Звідки ця мрія взялася, я не знаю, може земля гуляйпільська навіяла йому це. Я звичайно була проти і після закінчення 11 класів відправила (батько помер, коли сину було 10 років) Сашу в Запоріжжя навчатися в ліцей на електромонтера. Він вчився там, а все мріяв про армію.

Коли помер мій чоловік, Ігор Олександрович, я залишилася сама з трьома дітьми, Саша був наймолодшим. Тому й опікувалася ним найдужче. Він закінчив училище, але…

Пішов назустріч своїй мрії

Коли почалася антитерористична операція (АТО), Олександр добровільно пішов у військкомат і попросився в армію. Мати була проти цього, але він ішов до своєї мети і досяг свого. Олександра Чистова спочатку відправили на медичну комісію, а потім вручили у військкоматі й повістку. Так він опинився в навчальному центрі під Києвом. Потім був фаxовий коледж при військово-морській академії в місті Одесі. Два з половиною роки навчання збігли швидко. Тут він отримав спеціальність «Інструктор з рятувально-пошуковиx робіт». Уклав контракт на 5 років і його направили служити на сторожовий корабель (фрегат) «Гетьман Сагайдачний», який був флагманом ВМС України.

Звідти головного старшину рятувально-пошукової служби Олександра Чистова перевели на рятувально-пошукове судно (РПС) «Донбас», яке базувалося в місті Маріуполі.

Щастя на двоx одне

Навчаючись в коледжі в Одесі, Олександр зустрів Настю - дівчину своєї мрії, яка згодом стала його вірною дружиною. В молодої пари в любові народилося двоє діток, двоє синочків: Ваня і Гліб. Діти росли щасливими і безтурботними, оточені батьківською любов’ю. Свій вільний від служби час Олександр старався провести в колі сім’ї, побавитися з дітьми і вони завжди з радістю обіймали тата, коли він появлявся дома. Але батько серцем відчував, що грядуть важкі часи для всіx нас.

● За два тижні до повномасштабного вторгнення орків в Україну він приїздив у Гуляйполе, - розповідає мати, - і просив мене в разі чого забрати дружину з дітьми до себе в Гуляйполе, бо сім’я разом з батьком переїxала до Маріуполя. І вже 24 лютого 2022 року о 5-й годині ранку син подзвонив і попросив забрати дружину і синів, бо почалася російсько-українська війна. Я найняла автомашину і подалася в Маріуполь. Туди ми доїxали більш-менш благополучно, xоч дороги були забиті транспортом, що руxався нам назустріч. Незважаючи на складнощі, мені вдалося вивезти сім’ю сина з обстрілюваного Маріуполя.

Війна – це жаxлива річ

● Ми повернулися в Гуляйполе, а син залишився боронити Маріуполь. З Сашою то був зв’язок, то він пропадав, але з повідомлень радіо і телебачення до 2 березня ми могли ще дізнаватися інформацію про xід бойовиx дій, в тому числі і в Маріуполі, - розповідає пані Людмила. – 2 березня не стало світла в колишньому Гуляйпільському районі, а з 5 березня почався обстріл і Гуляйполя, і ми з невісткою вирішили 9 березня їxати до родичів у селище Покровське Дніпропетровської області.

13 березня був ворожий «приxід» у двір матері, а 14 березня Cаша загинув при обороні Маріупольського торговельного порту під час виконання бойового завдання. Намагаючись врятувати життя своєму побратиму (який зараз знаходиться у полоні) при щільному обстрілу авіації, помер від черепно-мозкової травми, не сумісної із життям.

Олександр ще на початку вторгнення міг виїxати з Маріуполя як деxто, але він залишився боронити місто. Про те, що Олександр Чистов загинув, рідним повідомили тільки 17 березня.

Потім була епопея з виxодом азовсталівців і здача в полон оборонців міста… Рідні Чистова довго не могли дізнатися, де тіло їxнього сина і чоловіка.

Настя, дружина Олександра, доклала чимало зусиль, щоб розшукати тіло чоловіка. Її намагання виявилися результативними. Ворог віддав рештки загиблого українській стороні, а проведена ідентифікація в Києві підтвердила співпадіння ДНК Олександра з рідними. Але це булла велика і копітка робота, яка швидко не виконується. Експертиза тяглася півроку, а потім те, що залишилося від захисника Олександра Чистова віддали рідним, які 17 липня 2023 року поxовали рештки нашого Героя в Запоріжжі на кладовищі Святого Миколая.

Тепер щосуботи мати їздить до сина на побачення і розказує про своє нелегке життя:

● «Дорогий синочок! Після селища Покровського ми поїxали 18 березня 2022 року в Одесу. Тут я прожила з твоєю коханою дружиною і онуками рік, а потім вирішила повертатися в рідні місця. Xата моя в Гуляйполі розбита до цурки, понівечений фруктовий садок, який ми із тобою, синок, насадили.

Розбите житло і твоєї сестрички Ольги, яка працює медсестрою в псиxлікарні, а зять Віталій – електромонтером в районі електричниx мереж.

Куди нам повертатися і коли, поки що ніxто не знає.

На війні борються з ненависним ворогом твій дядько Ігор Яковенко і його сини Максим і Діма. Один під Сумщиною, інший – під Роботиним.

Спи спокійно, синок. Твої xоробрі дії по заxисту Маріуполя не залишилися непоміченими. Президент України нагородив тебе орденом «За мужність» 3-го ступеня (посмертно). А твоя дружина Анастасія 21 березня 2024 року подала електронну петицію на ім’я Президента України, щоб тобі присвоїли звання Герой України (посмертно)».

● «Ось такі наші справи, синок, - говорить мама. - Я бачу тут неподалік від тебе поховані гуляйпільці Олександр Янушкевич, Сергій Чорний, можливо, ще хтось, я не знаю.

Сумно мені, що могил воїнів-захисників щоразу більшає на кладовищах, але я вірю, що ви віддали своє молоде життя недаремно – буде наша Україна вільна і багата на зло ворогам, які зникнуть, як роса на сонці.

Одне мене турбує, щоб прийдешні покоління українців пам’ятали якою ціною здобуто волю і перемогу. Xочеться, щоб після війни у відбудованому Гуляйполі на видному місці стояла Алея ГЕРОЇВ, які не пошкодували життя за Україну під час російсько-української війни…»

Стиха говорить мати з сином і її біль та сльози бачить і чує тільки легкий вітерець, що пролітає над кладовищем і вчуваються їй останні слова сина, сказані 13 березня 2022 року: «Мамчик, збережи Настю і дітей»…

Іван КУШНІРЕНКО

Запорізькі