«Робити добрі справи» - головний девіз благодійника Миколи ПУХТІЯ

21 квітня 2025 р. 08:59

21 квітня 2025 р. 08:59

Добро – загальнолюдська моральна цінність. Ніхто в світі не може заперечувати цю аксіому. Добро має дві сторони. З однієї — ті, що з різних причин здатні його творити, а з іншої - ті, що його потребують. Перші це роблять за покликом душі. При розмові навіть дивуються, коли їх запитують: «Навіщо ви це робите?» У відповідь чуєш: «Я так відчуваю життя і своє місце серед людей». Як правило, вони не мільйонери і свою життєву енергію і хист могли б використати на своє збагачення, але вони інші. Вони здатні генерувати добро і залучати до цієї справи оточуючих.

Серед тих, кому не байдуже як живеться нашим людям в умовах війни, і наш земляк Микола Володимирович ПУХТІЙ.

К оля народився у Вільнянському районі Запорізької області у 1992 році. З двох років виховувався в одному з інтернатних закладів м. Бердянська, а з 1999-го - навчався в Гуляйпільській школі–інтернаті. Завдяки старанності, добросовісному відношенню до навчання закінчив школу з відзнакою. Потім було навчання в Бердянському будівельному коледжі, робота нічним вихователем у школі–інтернаті. Свого часу познайомився з представниками Української Церкви Християн Віри Євангельської і тепер віддано служить реалізації християнських принципів у суспільному житті. Ці принципи для нього завжди є дороговказом, надихають на вчинки і прийняття рішень. У Гуляйполі, на вулиці Робочій до повномасштабної війни діяв осередок Церкви Християн Віри Євангельської «ГОЛОС НАДІЇ».

Микола Володимирович має дружню сім ’ ю, в якій виховуються троє дітей: дочки Олівія, Емілі та синок Світозар. З дружиною Оксаною вони навчалися в одному навчальному закладі. П ’ ять років чекав Микола поки Оксана закінчить школу і вони одружаться.

Волонтерством займається 15 років

З 2010 року хлопець почав займатися волонтерською діяльністю. Першими, хто відчув допомогу, це були вихованці школи–інтернату. Канцелярські приладдя, одяг, засоби побутової хімії, взуття, спортивне обладнання, організація виступів лялькового театру, змістовне дозвілля вихованців – все це було в колі турбот Миколи, його брата Іллі та друга Степана Марчука. Жодне свято в інтернаті не проходило без їхніх подарунків. Гуляйпільці повинні ще пам’ятати заповнені дітворою майданчики біля стоматологічної поліклініки, стадіону «Сільмаш», площі біля КСК «Сучасник» з величезним шатром та надувними атракціонами. Вони більше десяти років, як магніт притягували малечу. Такі майданчики розгорталися і в селах району. Одночасно з масовими заходами допомагали багатодітним, малозабезпеченим сім ’ ям предметами першої необхідності, продуктовими наборами, одягом, взуттям. Організатором і координатором таких заходів був Микола зі своїми друзями.

Дата, яка змінила все…

24 лютого 2022 року - це не просто дата в календарі кожної української сім ’ ї. Це дата, яка змінила погляди на людські цінності. Ніколи ми не стояли так близько на межі життя і смерті. Життя і смерті держави, наших дітей, батьків, сестер, братів. Особливо це гостро відчувалося на прифронтових територіях. З перших днів війни Гуляйпільщина стала територією активних бойових дій. Фронт був поряд. Частина громади опинилась в окупації. Місяць сім’я Пухтіїв жила в Гуляйполі. Але, турбуючись про безпеку малолітніх дітей, було ухвалене рішення евакуюватися в більш безпечне місце. Мав можливість виїхати в західні області України й навіть за кордон, але попри все, залишився з сім’єю в Запоріжжі.

Робота кипіла з перших днів…

Р оздумів про те, як знайти своє місце в умовах війни у Миколи не було. Вирішив допомагати всім, хто цього потребує. Як виявилося згодом, допомоги, в умовах прифронтових територій, потребували майже всі. З перших днів закипіла робота. Про її масштаби красномовно говорить один факт: Микола разом з друзями здійснив майже сто поїздок до міст Західної України, привозячи гуманітарну допомогу. А це немало і небагато, а майже дві тисячі кілометрів за один рейс. Якщо говорити образно, то вони за кермом автомобілів декілька разів об ’ їхали Землю по екватору. Везли все: одяг, взуття, продукти харчування, побутову хімію, ліки. За кожним рейсом - вирішення маси організаційних питань. Кермо автомобіля, телефон, дорога, гуманітарний вантаж, змучені війною обличчя земляків стали повсякденністю їхнього життя. Першими помічниками тут стали дружина Оксана, друг Степан Марчук і його дружина Сніжана, сім ’ я Паламарчуків -Павла з його дружиною Тетяною та їхні діти, друзі й однокласники, що мешкають в США, Фінляндії, Німеччині. Приємною несподіванкою стало знайомство з відомою співачкою Світланою Лободою. Її регулярні донати завжди слугують суттєвою допомогою. Перша Українська церква міста Сакраменто США забезпечує коштами для придбання пально-мастильних матеріалів.

Облаштовували і «Пункти незламності»

Р азом з «Командою незламних» (а це волонтери з різних куточків України) було облаштовано «Пункти незламності» в Гуляйполі, Покровці, Оріхові. Для мешканців Гуляйполя, де вже понад три роки немає світла, газу й води, це місце, де можна скористатися благами цивілізації, поспілкуватися із знайомими. Тут постійно є світло, холодна і гаряча вода, працює перукар, можна випити кави або чаю, випрати та відремонтувати одяг, прийняти теплий душ, зарядити мобільний телефон, скористатися Інтернетом. Про роботу «Пункту незламності» Микола Володимирович постійно розповідає в соціальних мережах.

Крім мирних, допомагає і військовим

Б агато часу і сил наш земляк приділяє допомозі військовим. Розуміючи всі небезпеки, які очікують його під час доставки гуманітарних вантажів, він знову і знову навантажує свій «бусик» і їде на лінію фронту. Його там чекають. Він там свій!

Для Миколи стали звичними евакуації поранених, маломобільних громадян з небезпечних територій. Його допомозі вдячні жителі Харківської, Донецької та Херсонської областей.

Постійна взаємодія з Гуляйпільською міською військовою адміністрацією вирішує багато питань повсякденного життя прифронтового міста.

За свою активну громадянську позицію, надання значної гуманітарної допомоги громадянам в умовах війни Микола Пухтій нагороджений орденом «За мужність», медаллю «За гідний вчинок», подяками місцевих органів влади.

Творімо добро!

З і слів Миколи Володимировича головне для нього - «йти шляхом віруючої людини». За його добрими справами стоїть віра в Бога, організаторські здібності, впевненість в тому, що робить добру справу.

Ми різні. І ходимо до різних Церков. Не всі маємо такі організаторські здібності як наш земляк. Але ми всі можемо і маємо творити добро. Нам часто в сучасних умовах буває нелегко. Проте потрібно завжди пам’ятати, що комусь ще важче. Нехай це буде лише добре слово незнайомій людині, доречне вибачення в громадському транспорті чи в черзі за гуманітарною допомогою. В умовах війни ми часто бачимо по телебаченню, в соціальних мережах звернення військових про надання їм допомоги. Пам’ятаймо, що їм найважче! І надана кожним із нас навіть невелика сума, рятує життя захисників України та і наші з вами.

Олександр ВАРАКУТА, ветеран педагогічної ниви

Запорізькі