Молодший сержант «ХОМА»: «Я не міг сидіти вдома, коли країна у вогні»

01 липня 2025 р. 11:21

01 липня 2025 р. 11:21

Він міг будувати кар'єру, мріяти про весілля, мандрувати світом. Але обрав інше - став на захист Батьківщини. Воїн 77-го окремого батальйону 102-ї бригади ТРО ЗСУ імені Дмитра Вітовського, молодший сержант Петро Надурак, позивний «Хома». Йому було 25, коли росія вдерлася повномасштабно. І він не вагаючись пішов на війну.

«Я просто не зміг би сидіти вдома і дивитися, що навколо відбувається, сидіти, склавши руки, поки країна у вогні. Тоді вся Україна піднялася…»

З перших днів війни він - в строю. Донеччина, Харківщина, тепер Запорізький напрямок, Гуляйпільський відтинок фронту. За плечима - пекло боїв, втрати, героїзм і незламна віра в Перемогу.

Краснопілля, якого більше немає

С еред сотень моментів, що назавжди залишаться у пам’яті, «Хома» згадує один в ипадок, що запам‘ятався найбільше:

«Найкрутіша історія відбулася, коли ми були на Донеччині та тримали оборону в селі Краснопілля. Нас тоді обстрілювали практично кожну хвилину. Довкола вже все було розбомблене, всі будинки знищені. Але одна господарська будівля - чи то цех, чи то великий склад (десь в 3 поверхи) залишалася вцілілою. Якось, перебуваючи на посту, глянув на неї і кажу до побратима, що дуже дивно, що цю будівлю не розбомбили ще, посміхнувся і спустився назад в окоп. Буквально через хвилину прилетіла ворожа ракета і розбомбила цей цех так, що її залишки долітали до нашого окопу. Після цього побратими одразу сказали мені, щоб я більше ніколи не говорив про війну, не робив щодо неї прогнозів і не підказував, куди ворогу стріляти (звісно, що то все в жарт, бо ж ситуація була комічною)».

Війна не терпить жартів, але без них - серце не витримує. І попри весь абсурд ситуації, той момент став символом - навіть під вогнем хлопці не втратили здатність сміятися.

Перша смерть. І біль, що не проходить

Н айважчі рани - не на тілі. Найглибші - в душі. Весна 2022-го стала для «Хоми» моментом, коли війна втратила всі ілюзії:

« Найгіршим і найскладнішим для мене було побачити, пережити і усвідомити першу смерть побратима. Це було весною 2022-го на Донеччині, ми лише приїхали на бойові і ще толком нічого не розуміли, не бачили, не знали. Це був друг Мирчик, Мирослав Бойко, з мого взводу. Після цього я почав сприймати війну, смерть по-іншому, якось все стало звичним. Тобто, коли ти тут, коли ти бачив смерть, коли по тобі стріляють, ти звикаєш до цього і це стає якоюсь рутиною, а це вже трохи і лякає. Війна загалом страшна річ, але зараз це і є твоє життя, твоя робота».

Та навіть у цій звичці військовий не втрачає людяності, бо розуміє: якщо перестанеш відчувати - перестанеш бути живим.

Сім’я - це спокій. А війна - про інше

П оки країна воює - кохання, сім’я, діти здаються далекими. Не тому, що не хочеться. А тому, що не маєш права розбивати чужі серця, коли сам - щодня за крок до небуття.

«Не думаю про одруження. Як я можу дати стабільність, коли сам живу в окопі? Сім’я - це тиша, а в мені зараз - грім».

І все ж мріє. Про день, коли зможе повернутися - живим, цілим, з вірою в завтрашнє.

Після Перемоги - зібрати себе знову

П еремога - це не крапка. Це новий етап. Де треба заліковувати не лише рани, а й душу.

«Спочатку - лікування. Потім - життя. Сім’я, робота. Але нам буде важко. І не лише через ПТСР чи травми. А через суспільство, яке не завжди зрозуміє».

Його найбільший страх - не війна. А байдужість до тих, хто пройшов її до кінця.

Про тих, хто не пішов на війну

П ряма, без прикрас позиція. Без пафосу і моралізаторства. Просто - правда очі в очі.

« Я можу зрозуміти чому люди бояться йти на війну. Тут вже не про патріотизм чи щось таке. Вважаю, що погано фільтрується і подається інформація про стан справ, потужна російська пропаганда. Ми програємо інформаційну війну. Чомусь показуть лише все погане, а добре якось не в моді. От і літає в суспільстві «бусифікація», «хай діти депутатів йдуть», «я не буду воювати за Президента». А ідею про те, що ми воюємо за країну, свої сім’ї і свої домівки, розповсюджувати чомусь не хотять. Ну, чесно кажучи, мені байдуже на «ухилянтів». Скажу так, більш корисні тут ті, хто приходить самостійно, добровільно, ніж «бусифіковані», вони розуміють чому вони тут, за що вони тут. Ті, хто примусово, не хочуть вчитися, не хочуть працювати, шукають, як «відкосити», з ними часті проблеми, хоча є і хороші винятки.

Я вважаю, що ті, хто не пішов на війну, хто ховається, ухиляється, - будуть шкодувати, їм з цим жити після закінчення війни, їм дивитися в очі своїм дітям і відповідати їм на незручні для них питання, по типу «а де ти був?». Я можу приїхати додому у відпустку і йти по місту не переховуючись, не боячись, не відводячи погляду».

Ці слова молодого захисника - не про засудження. Це - виклик. Тим, хто ще думає, що війна не їхня справа.

Ми вистоїмо. Ми вже вистояли

«Якби мали програти - вже б програли. А раз ми досі тут - значить, буде Перемога. І вона буде нашою. Бо ми тримаємось. Один за одного, за Україну, за життя».

Молодший сержант Петро Надурак - не герой з фільму. Він - звичайний хлопець, який зробив незвичайний вибір. І цим вибором вже змінив історію.

Запорізькі