У свій день народження назавжди повернувся: на Гуляйпільщині загинув Віктор КЛИМ´ЮК

11 липня 2025 р. 09:10

11 липня 2025 р. 09:10

Травень 2025 року став місяцем великої втрати для Надвірнянщини. У самому серці болю – загибель ще одного сина Прикарпаття. 24 травня під час виконання бойового завдання на Гуляйпільщині загинув Віктор Клим´юк – мешканець села Назавизів, боєць 76-го батальйону 102-ї окремої бригади ТрО імені полковника Дмитра Вітовського.

Ц е не просто ще одна смерть на війні. Це рана, яка пульсує в серці кожного, хто знав Віктора. На Прикарпаття знову увірвалося невимовне горе, біль і смуток, що обпалює душу. Ще один із кращих... Пішов назавжди. Назавжди, у свій день народження – 28 травня 2025 року.

За словами старости Назавизівського округу Назарія Глуханюка, Віктор Клим'юк народився 28 травня 1991 року, жив у Назавизові. Цікавився футболом. Грав за команду «Підгір'я». У перші дні повномасштабного вторгнення рф вступив до війська.

«Приблизно півтора року тому Віктор отримав контузію і важке поранення у ногу. Лікувався. Медики дали йому III групу інвалідності пожиттєво. Він мав законні підстави звільнитися з військової служби в будь-який час, бо ж у нього й троє дітей. Але це не про Віктора. Справжній Герой, патріот, найкращий з кращих», - сказав Назарій Глуханюк.

Батько полеглого воїна - теж учасник бойових дій. Боронив країну на Сумщині.

Воїн з молитвою на вустах

В іктор був християнином. Його день починався з молитви, а серце билося в ритмі Божих заповідей. Він жив скромно, щиро, із глибокою вірою в добро. Віктор був тим, хто ніс світло навіть на темному фронті. Тепер він – воїн Небесного війська. Він продовжить боронити Україну з небес, як боронив її на землі. Його любов до України була безмежною. Не словом – вчинком. Віддав найдорожче – своє життя.

«Хто як не я?»

Ч оловік мав законне право повернутися додому. Міг звільнитися зі служби, залишити фронт, спробувати жити мирним життям. Але ні. Він залишився, бо сказав: «Хто як не я?», «Я побратимів та Україну не залишу», «Я - до кінця».

Ці слова були його життєвим кредо. Його бойовий шлях почався з перших днів повномасштабного вторгнення і не завершився втечею чи страхом. Завершився на полі бою – в бою за нашу свободу.

Спогади побратимів і біль села

П обратими його пам’ятають як мужнього, незламного, справедливого. Його слово мало вагу, його присутність надихала. Побратим Тарас Дунець написав:
«Мужнім, незламним, справедливим. Саме таким запам’ятав тебе, друже! Ти приклад для підростаючого покоління! Сльози не спинити... Спочивай з Богом, брате! Мав честь з тобою тримати стрій! Вічна пам'ять!»

Село Назавизів плаче. Плаче мати, рідні, друзі, вчителі, сусіди, всі, хто був знайомий, бо кожен тут знав, якою світлою людиною був Віктор. Тепер його нема, та пам’ять про нього житиме довіку.

Сльоза, яка ніколи не висохне

У країна втрачає найкращих. І з кожною такою втратою земля здригається, душа кричить, а серце стискається від болю. Але водночас саме завдяки таким, як Віктор, ми маємо шанс на життя, на свободу, на Перемогу.

Його смерть – не просто втрата. Це символ жертовності, гідності та нескореного духу. І ми зобов’язані пам’ятати. Молитися. Жити так, щоб не зрадити його мрію – бачити Україну вільною.

Вічна пам’ять тобі, Вікторе. Низький уклін і слава Герою.

Запорізькі