“Я хотіла бути корисною”: історія бухгалтерки, яка створила іпоцентр для реабілітації ветеранів та дітей

27 листопада 2025 р. 15:41

27 листопада 2025 р. 15:41

У невеличкому селі Нагірне на Запоріжжі працює простір, де тварини допомагають людям оговтатися від пережитого. Тут немає ні білих халатів, ні кабінетів із диванами. Є лише коні з довірливими поглядами, які, здається, відчувають настрій кожного, хто заходить. Засновниця цього місця, Ніна Ковалів, бухгалтерка із Запоріжжя, яка колись змінила офісні теки на життя серед тварин.

« Як в мене тільки якась вільна копійка появляється, то я десь якусь конячку знайду, яку треба врятувати. Мені якось тренерка моя сказала: "Ти врятувала коней, а твої коні потім рятують людей від хронічного стресу і напруги, що з'явилася через війну" , – каже Ніна, дивлячись на своїх підопічних.

Її шлях до порятунку коней і роботи з людьми через іповенцію – це передусім про людяність і про ту особливу силу, яку здатні дати тварини.

Робота бухгалтером на кінному заводі, що кардинально змінило життя

Ніна Ковалів народилася і виросла в Запоріжжі, де її життя оберталося навколо цифр і балансів. Вона працювала бухгалтеркою в банках і на підприємствах. У 2017 році Ніна влаштувалася бухгалтеркою на Запорізький кінний завод. Він спеціалізувався на розведені рисистих коней для перегонів. Робота була нервовою: державне підприємство страждало від перебоїв з фінансуванням, але коні заспокоювали.

«Після напруженого дня заходила ввечері на стайню, обіймалася з конями, спілкувалася з ними і я вже тоді отримувала оце відчуття заспокоєння», – розказує Ніна.

Через рік вона звільнилася, бо хотіла спокійнішого життя й розвивати власну бухгалтерську компанію. Та коні не відпускали. У 2019-му, коли через ковід переважна більшість клієнтів її фірми призупинили діяльність, Ніна отримала дзвінок з кінного заводу: «Приходь назад, потрібна людина». Вона погодилася і повернулася. Цього разу її навіть призначили виконуючою обов’язки керівника. Саме тоді вона зрозуміла: коні – це не просто хобі.

“Я буквально там майже рік пропрацювала, і я зрозуміла, що поки я не заведу собі власних коней, мене завжди буде постійно туди тягнути. Мені потрібен був друг, якого я можу погладити, почухати.  Я зважено оцінила свої можливості, вже мала необхідні умови. Першою стала кобила Річка –  ляклива, але емпатична. Може і гарно, що вона потрапила в мої руки, адже якби її там кіннотникам дали, мабуть, з нею не захотіли б возиться. Вона якщо відчуває, що у людини прям дуже важкий і такий складний стан – вона до людини тулиться".

Стайня поступово поповнювалася. Ніна купила ще одну кобилу з жеребцем, бо "якщо конячка одна, у неї немає оцієї базової потреби комунікації та їй потрібна компанія". Конезавод спеціалізувався на рисистих конях для перегонів, і Ніна бачила жорстку реальність: вибраковування, продаж на м'ясо після "золотого" віку. Це стало початком її місії порятунку.

Війна і порятунок коней

Повномасштабне вторгнення у 2022 році перевернуло все. Ніна, вагітна на той час, переїхала з Запоріжжя до села Нагірне. В неї там була як раз земельна ділянка, що була куплена ще до війни.

“Коли почалася війна, мені довелося одну кобилу продати, тому що я була вагітна, я не розуміла, чи зможу їх утримувати. Це було важке рішення. Невдовзі вона померла. Відтоді я вирішила, що коней продавати більше не буду.  Коні дуже прив’язуються до людей”, – розказує героїня.

Але війна принесла нових підопічних: коней з прифронтових зон. Частина була врятована з Нікополя Дніпропетровської області, де обстріли не вщухали.

Одна з найчутливіших історій стосується  кобили Ласунки, яку Ніна викупила в останню хвилину.

«Ласунку ми викупили з м’яса. Її вже вели на бойню. Господар, дідусь, за віком не міг за нею доглядати. Рік, мабуть, намагався комусь продати… Ми тільки видихнули, що в нас уже чотири коні, як він приходить і каже моєму чоловікові: “Ну якщо ніхто не хоче забирати, відведімо її на бойню”. Чоловік подзвонив мені на роботу, мало не плачучи: “Веду коня на бойню…” Я плачу, він плаче. І цей дідусь, що стільки миль ішов поруч із нею, теж плакав. Я набрала його: “Куди ви дівчинку повели?” У результаті ми викупили Ласунку частинами. Хочеш не хочеш, а треба тримати».

Інша історія – про поні Зару. Як згадує Ніна, одного дня їй зателефонували зоозахисники та розказали,  що господарі тварини виїхали в Німеччину, а поні постійно закрита стоїть в гаражі.

“Ми приїхали, серпень, під сорок градусів спеки. Тварина стоїть замкнена в гаражі, ледь тримається на ногах, ні їжі, ні води. Я не знаю, скільки б ця тварина ще прожила. Викупили її в розстрочку”, – згадує Ніна.

Справжніми зірками іпоцентру є жеребці Орландо та Пломбір. При першому знайомстві вони почали битися, але невдовзі знайшли спільну мову.

Була ще й кобила з прифронтової Новоданилівки. Волонтери тоді прилаштовували евакуйованих коней та помилково зателефонували Ніні, думаючи, що зв’язуються з кінним заводом

"З’ясувалося, що ця кобила знаходилася як раз в нашій громаді, буквально в 10 км від мене. Я подивилася, привела до себе. Кукла прожила у нас майже рік, а потім я знайшла їй нових господарів".

Нині в іпоцентрі проживають 9 коней різних порід. 5 з них належить безпосередньо Ніні, ще три - психологині, що курує напрямок іповенції та ще одна знайома, ветеринарка за освітою Катерина.

”В нас переважно більшість коней - 10 плюс, тобто такі більше пенсіонери", – каже Ніна. Вони не суперспортивні, але емпатичні. "Я зрозуміла, що не треба, щоб коні якісь були супер спортивні. Мої коні хоч вони там старенькі, на них дуже швидко не поїдеш, не побігаєш, але це гарна така чуйна тварина, яка дуже прекрасно вміє заспокоювати".

Створення іпоцентру: гранти, виклики й терапія

У червні 2024 року Ніна відкрила іпоцентр для безоплатної терапії, в перчу чергу ветеранів і дітей. Ідея народилася зі спостереження за профільними організаціями в столиці:

"Побачила як на київських стайнях та взагалі по Україні, дівчата активно проводять заняття з психоемоційного розвантаження для ветеранів та наскільки це гарний має результат. Я для себе зрозуміла, що і я можу це спробувати, адже умови для цього є: мої коні спокійні, навколо прекрасна природа. Мені здалося важливим, що я зможу бути корисною та десь зможу заробити їм на утримання", –  згадує Ніна

Щоб реалізувати цей проєкт у Запорізькій області,  Ніна взяла участь у трьох грантах: від Червоного Хреста, від "Бізнес Мережа Сільських Жінок" й від ГО “УкрПростір” проєкт "Форсаж".

"Навчання у цих програмах дало мені можливість не тільки отримати кошти на ідеї та створити умови, а й трохи відволіктися від того, що відбувається навколо, від військових дій, від відключень електрики ", - каже власниця.

У центрі головне не кінні прогулянки, а спілкування з конями за методом іповенції. Ця модель терапії будується на різних видах контакту з твариною: від простого догляду до теплих обіймів.

“Кінь – це дзеркало: якщо людина нервує, тварина реагує ще сильніше. Саме тому в роботі з ветеранами важливо створювати безпечну й стабільну атмосферу. Ми формуємо команду з психолога, ветерана та кіннотника й працюємо за спеціальною програмою з шести–семи занять. Усе відбувається на волонтерських засадах. А щоб таке спілкування було справді ефективним, кожен має бути максимально зібраним і спокійним. Для мене головне, аби коні не виснажувалися й почувалися добре”, - розказує Ніна

Платні послуги для відвідувачів допомагають утримувати коней. Це кошти на корм, послуги коваля та баг

"Одна конячка в день з'їдає тюк сіна, тюк сіна коштує – 100-120 грн. В цьому році мені вдалося вперше закупити фуру сіна, а до цього ми раз на тиждень купували потроху", - ділиться власниця.

Як працює іповенція, як метод терапії

У команді іпоцентру працює досвідчена психологиня Олена Лахно, у якої є власні коні та багаторічний практичний досвід роботи з ними. Вона пояснює, чому взаємодія з кіньми настільки ефективна.

«Коли ми залучаємо тварину, то це пришвидшує процес надання психологічної допомоги. Бувають діти, підлітки, ветерани, які постраждали від насилля іншої людини. В них є певний бар’єр – їм важко довіряти. А тварина, вона ж нікого не ображала, з нею контакт дуже чесний, відкритий та не награний. Неможливо змусити тварину щось зробити. Це дуже інтелектуальна тварина, яку не можна силою примусити. З ними будується більш чесний контакт і це допомагає обходити захисні механізми супротиву, що базуються на недовірі. Ми спостерігаємо багато проєкцій на тварину. Наприклад, хтось з учасників може сказати, що тварина втомилася, але ж ми розуміємо, хто насправді втомився чи наляканий. Це універсальний інструмент, що пришвидшує терапевтичну допомогу», – говорить вона.

За словами психологині, для ветеранів такі заняття часто стають роботою з власними кордонами та довірою. Часто буває, що відвідувачі приходять, яким тривожно, вони розуміють, що відбуваються, якісь негаразди, але їм важко зрозуміти та виокремити, з чим саме працювати.

«Часто вони нічого не очікують, думають, що це просто покататися на конях. А потім вони відчувають магію тіла. Це про повернення сили у своє тіло. Ми працюємо над впевненістю, заземленням, адже тварини здатні зчитувати мову тіла. Якщо в людини немає особистих кордонів, то з твариною вона їх також не зможе вибудувати. Якщо в терапії потрібно десь десять зустрічей, то з конем ми можемо побачити зміни вже за одне заняття», – розказує Олена.

Це підтверджують і відвідувачі, серед них ветеран Сергій Борисенко.

«Збираються ветерани, сім’ї ветеранів, і проводяться заняття зі спілкування з тваринами. Коли в голові багато “сміття”, це дуже відволікає і допомагає заспокоїтись та перезавантажитися. Знайомим та побратимам дуже подобається. Ми сюди приїхали ще до заходів кілька разів і я зрозумів, що скоріше за все доведеться придбати коня для дружини, яка мала таку мрію. Так у нас з’явилася Душенька», - розказує ветеран.

Окремий напрям роботи центру – заняття з дітьми шкільного віку. Команда регулярно організовує зустрічі на кшталт «поні марафону», де маленькі учасники можуть безпечно знайомитися з тваринами та вчитися взаємодіяти з ними.

Під час таких заходів діти виконують прості вправи на уважність, рухливі ігри, вправи на роботу з тілом та навички саморегуляції. Присутність поні створює особливу атмосферу: вони допомагають дітям розслабитися, подолати страх, навчитися довіряти та відчувати підтримку.

«Мої коні вже звикли до дітей. Моя трирічна донька дуже активна й гучна, але вони реагують на це спокійно. Коли я проводжу тренінг чи інструктаж, а вона забігає й кричить, я просто кажу: “Ось так із кіньми не можна, запам’ятайте”», –  сміється Ніна.

Майбутнє: Розширення і мрії

Ніна мріє про розширення центру й поступово вибудовує його майбутнє. Вона хоче облаштувати кімнати для відпочинку, додати гарден-терапію з висадкою дерев та арттерапію, щоб запропонувати людям ширший спектр підтримки.

«Планів дуже багато. І хочемо, окрім коней, запровадити ще кілька напрямів, щоб створити більше можливостей для кожного» – каже вона.

Ніна зізнається, що мріє бодай найняти прибиральницю, аби більше часу лишалося на догляд за кіньми й розвиток проєктів. Нині вона працює бухгалтеркою заради стабільності, але сподівається невдовзі зосередитися на іпоцентрі повністю.

«Я намагаюся постійно вчитися й удосконалювати свої навички роботи з кіньми. Вони дуже соціальні тварини, які цікавляться всім навкруги», – каже Ніна Ковалів.

Запорізькі