«І буде мир... І вишні зацвітуть у рідному моєму краї. Лелеки добру звістку принесуть

25 грудня 2025 р. 09:07

25 грудня 2025 р. 09:07

23 лютого 2022 року був звичайний зимовий день, такий самий, як сотні інших. Ми жили своїм життям: працювали, готували вечерю, мріяли про весну, про теплі сонячні ранки, про прості дрібниці, що формують людське щастя. Ми не знали, що цей вечір - останній. Останній день нашої колишньої реальності, нашого спокою, нашої буденної нормальності.

А вже наступного ранку, 24 лютого, о п’ятій годині, світ розбили на друзки. Росія напала на Україну - тихо підкравшись, як злодій, як хижак, як тьма, що розчиняє світло. Путін повторив шлях Гітлера: так само підло, так само жорстоко, так само скривавлено.
В одну мить у нас було вкрадено все - батьківську старість, дитяче дитинство, наше право на життя. Навіть весна була вкрадена: прийшла, але ми її не помітили. Та я вірю: ще буде багато весен у нашому небі. А ті, хто приніс війну, потонуть у власній темряві.

Невіра, яка стала помилкою

Т ривога росла навколо нас, мов гроза на обрії. Але я до останнього не вірила, що станеться немислиме. Заспокоювала молодших колег, переконувала їх, що росіяни просто погримлять зброєю й заспокояться. Але не заспокоїлися.

Помилилася я. Помилилися мільйони. Бо ніхто не хоче вірити у катастрофу, навіть коли вона вже стоїть на порозі.

Перші удари, перші втрати спокою

М ене війна застала в батьківській хаті на околиці Гуляйполя, де я мала лиш на кілька днів підмінити жінку, що доглядала мою тяжкохвору маму. І так я там і залишилася.
Місто повільно тріщало під наближенням ворога: ми читали новини, слухали удари артилерії, ловили кожен звук, кожну тінь. А десь у середмісті залишалися мої діти й онуки - і це найбільше боліло.

ЗСУ і тероборона тримали фронт, а ми - тримали одне одного. Ховалися в підвалі, ніби у старому череві землі. Сміялися, бо інколи сміх - це остання оборона. Жили гуртом: хто приносив свічки, хто воду, хто новини.
2 березня війна докотилася і до Гуляйполя. Зникло світло, вода. Плитку опалювали дровами, добре, що був газ для готування їжі. Але ми все одно трималися, мріючи, що от-от, за кілька тижнів, окупанта виб’ють. Та мрії виявилися крихкими.

Діти, онуки і страх, який не знає віку

М ої діти з онуками жили в середмісті й мусили бігати до укриття в першу школу. Летіли туди, притискаючи малих, поки над головами свистіли снаряди.
Молодший онучок - зовсім немовля - плакав, не давав себе занести до укриття. Старший втрачав свідомість у задушливому підвалі. І зрештою вони переїхали до нас - туди, де було хоч трохи спокою.

Будинок ожив. Малеча - то велика сила. Їхній сміх пробивався крізь гуркіт обстрілів, як трава пробивається крізь асфальт. Ми почали жити, а не просто чекати. До нас додалися й свати. Життя тривало - хоч і в обіймах війни.

Паніка, евакуація і раптова самотність

11 березня влада оголосила евакуацію. Мій син вирішив рятувати дітей - і правильно. Швидко зібравшись, вони виїхали спершу до Запоріжжя, а звідти - в Лубни, шукаючи безпеки.

А до нас приїхали знайомі. Разом було легше. Але один із них почав сіяти паніку - і 15 березня всі мої гості виїхали.
І тоді мене накрило. Я залишилася сама - сама з прикутою до ліжка мамою, сама з обстрілами, сама з домом та невідомістю за порогом. Але я зібрала себе докупи. Бо мала кого тримати - і мала заради кого триматися.

Обстріл, що змінив усе

16 березня наш крайок накрили «Гради». Два снаряди впали в сад - той самий, про який колись бабуся казала, що туди під час Другої світової теж прилетів снаряд.
Кажуть, блискавка не вдаряє двічі в одне місце, але війна вдаряє. Навіть через 80 років.

Дім був пошматований. Вікна вибиті, дах посічений, господарські будівлі зранені. Я забивала шибки старими ковдрами, латала їх целофаном - і продовжувала жити.
В підвал я вже не бігала. Страх відступив. Мабуть, коли ти залишаєшся один проти стихії, страх стає зайвим.

Кроленятка, що пахли життям

У дітей лишилися тварини - собачка й елітні кролики. Кілька кроличок привели потомство. І вони були такими теплими, такими маленькими, такими дивовижними! Пахли, як немовлята. Маленькі комочки щастя, життя й надії серед руїн.

Я щодня бігала в центр міста, щоб їх нагодувати, щоб собачці принести води, щоб купити хоч шмат хліба чи молока. А потім сусід допоміг перевезти кроликів у наш двір.

Зрештою, коли й я виїхала, то передала їх іншому сусідові. І він годував наших захисників їхнім м’ясом. Маленькі створіння також долучилися до оборони - по-своєму, але щиро.

Мамин останній світанок

М амині ліки закінчувалися, а хвороба набирала силу. Я дивувалась, як вона витримує. І, мабуть, Бог пожалібив її.
31 березня, коли я прала пелюшки в літній кухні, мама тихо відійшла. Просто заснула. Нічого не сказала, не потривожила - ніби не хотіла додавати мені болю.

Похорон у воєнний час, у перші місяці війни, то окрема трагедія. Де шукати домовину? Як знайти транспорт? Де ховати, якщо кладовище обстрілюють?
І тоді, як ангели, прийшли брати Червоненки. Сини людини, яка колись вже допомогла нашій родині (їхню допомогу я пам´ятатиму завжди). Вони організували все - транспорт, ритуальну службу. Маму ми поховали як належить. Тієї ночі я лишалась з нею наодинці. І не зламалась. Як? Не знаю. Мабуть, так треба було.

Виїзд із дому: втеча, що залишила рубці

1 квітня 22-го приїхав син. Бабусю, котру він любив понад усе, а вона його просто обожнювала, він не застав… Наступного дня ми виїхали з Гуляйполя - через рідне кладовище, через останній мамин спочинок, через усе, що було нашим життям.

Ми поїхали, лишивши позаду все: дім, речі, світлини, запахи дитинства, могили найрідніших, минуле. Лишивши частину душі.

Лубни: рік серед доброти і тепла

У Лубнах ми прожили понад рік. І я вдячна цьому місту. Люди там були добрими, тихими, теплими, уважними. Діалекти нагадували наші. Базарчики з домашніми продуктами, помірні ціни, українська церква - усе це обіймало нас, як рідні руки.

І хоч інколи чулися слова «понаїхали», я знала: то говорила не ненависть, а втома. Ціни підскочили не через нас, а через війну. Через тих, хто приніс руїну.

У травні 2023 року, під впливом віри в український наступ, ми переїхали до Запоріжжя - ближче до дому, ближче до пам’яті, ближче до серця. Та минуло вже понад три роки. А війна продовжується…

Життя в очікуванні світла

М ожна говорити ще багато. У кожного українця - томи історій, сповнені болю і мужності.
Сьогодні ми не живемо - ми виживаємо. Ми існуємо. Але навіть у такому існуванні є місце мріям. Мріям про дім, про мир, про затишок, про тихий ранок без вибухів.

Хай наблизиться день Перемоги.
Хай Україна відродиться - сильна, світла, незалежна.
І хай ми всі разом допоможемо їй у цьому - хто словом, хто працею, хто вірою, хто любов’ю. Бо Україна - це ми. І ми вистоїмо.

Таміла ВІКТОРОВА

Запорізькі