Імʼя, яке болить: сержант Роман КОБИНЕЦЬ «Коба»

06 січня 2026 р. 13:28

06 січня 2026 р. 13:28

Є моменти, коли звичайні новини ранять, мов куля. Коли рядок у стрічці про «загиблого захисника» змінює щось у тобі, стишує голос думок і ніби на якусь довгу мить зупиняє повітря в легенях. Саме так сталося, коли я дізналася, що в жовтні поточного року не стало Романа Кобинця - нашого «Коби», мужнього, чесного, відважного захисника Гуляйпільського краю, про якого минулого року писала наша района газета.

З дається, ще зовсім недавно він говорив нам про мотивацію, про службу, про те, що на війні потрібні люди - не цифри, не легенди, а живі, справжні, думкою і серцем присутні воїни. Він говорив щиро, без пафосу, з тією тихою впевненістю, яка народжується лише в тих, хто знає ціну життя і ціну свободи. І ось тепер - втрата. Порожнеча, яку вже не заповнити нічим.

Та перш ніж оплакувати Героя, хочеться ще раз пройти його шлях - від рідного Нового Мізуня до посадки під Малинівкою, де він залишився назавжди.

Дорога воїна

Р оман «Коба» понад три роки боронив Гуляйпільщину в складі 102-ї окремої бригади ТрО імені полковника Дмитра Вітовського. Відважний інструктор із застосування БпЛА, він умів бачити поле бою інакше - ширше, глибше. До повномасштабної війни мав довгий шлях: у 2014-му пішов добровольцем у ДПСУ, пройшов Мар’їнку та Піски. Потім - мирна праця водія в Німеччині. Але мир після війни вже не пахне так само.

Він повернувся додому зміненим і водночас дуже справжнім. Йому запропонували стати інструктором тероборони - і він погодився, бо знав, що може навчити. І що мусить.

Калуський батальйон і його сержант

У 2022-му, коли небо над Україною почорніло від вибухів, «Коба» не роздумував. Допомагав формувати Калуський батальйон, зібрав роту, став головним сержантом. Він був тим, хто з першого дня тримав плечем цього новонародженого, але зухвалого й сильного підрозділу.

У Гуляйполі, Малинівці, Червоному - скрізь, де було гаряче, він був поруч зі своїми хлопцями, а вони - з ним.

Командир, якого любили

Р оман ніколи не кричав. Не мав звички принижувати чи вимагати неможливого. Він пояснював, показував, терпляче доводив, чому так і не інакше. Міг жартом зняти напругу, міг кількома словами надихнути більше, ніж інші довгими промовами.

Він бачив у кожному підлеглому - людину. І тому вони довіряли йому безмежно.

Любов побратимів

Х лопці казали про нього так:
«Коба» - це той, з ким не страшно йти вперед».
«Він учив не тільки стріляти й літати дроном - він учив думати».
«Якщо «Коба» поруч - буде порядок».

Коли життя або смерть зависали на волосині, його спокій був для них опорою. Його знання - порятунком. Його посмішка - нагадуванням, що навіть у війні є місце людяності.

Він завжди добре відгукувався про своїх хлопців:
«Вони молодці. Хлопці вчаться, вони все можуть. Треба лише показати їм шлях». І вони відповідали йому тим самим.

Аеророзвідка - його друге серце

П ісля травм та поранень він не пішов у тил, не відступив від служби. Навпаки - очолив навчання з БпЛА, готував розвідників, FPV-пілотів, операторів ударних дронів.

Він розумів, що нова війна - це війна очей. І навчив багатьох бачити те, що рятує життя.

Останній шлях. Малинівка

18 жовтня він пішов туди, звідки вже не повернувся - у посадку під Малинівкою. Туди, де все починалося для нього в цій війні. Пішов не за наказом - за покликом серця: рятувати побратимів.

Слова, що написала Алла Король, дружина побратима, болять особливо:

«Разом зі «Святиком» і «Хвилею» вони мали забрати п’ятьох хлопців, підірваних у бліндажі 14-го числа. Та замість порятунку потрапили в засідку. Вісім воїнів - назавжди там. Але ніхто не говорить про них як про «зниклих». Бо всі знають: вони - Герої, що лягли за друзів».

«Коба» був одним із кращих, кого я зустрів на цій клятій війні…» - написав капітан Мирон Дмитрик.

Коли Герої мовчать, говорить земля

Г ерої помирають тихо. На полі, під дощем, між землею й небом.
Зі страхом у грудях і любов’ю, що більша за страх. Думаючи про маму, про дім, про тих, кого залишають живими. Вони не народжуються безстрашними.
Вони народжуються живими - такими, як ми. А потім просто люблять сильніше, ніж бояться. І йдуть, заради нас і замість нас.

Дружина Романа, Любомира, додає:
«Багато наших хлопчиків не добудували будинки, не посадили дерева, не дочекалися чи не народили діточок… Для нас він був чудовим батьком і чоловіком, наставником, побратимом і другом… Ми 31 рік прожили разом у мирі й злагоді…»

Вона говорить тихо. Але кожне її слово - камінь від болю і перлина від любові.

Вони не бояться - вони люблять

Г ерої гинуть не тому, що не бояться. А тому, що люблять сильніше: життя, своїх людей, свою землю. У смертельну мить вони думають не про подвиг, а про тих, хто чекає.

Вони – живі, вони - справжні. Їм болить, так само, як і нам. Але вони йдуть уперед. І лежать тепер на полі, де земля пам’ятає кожен їхній крок.

Пам'ять, що не згасне

Г уляйпільці низько схиляють голови, бо знають: такі, як « Коба» , тримали цю землю. Такі, як він, давали нам час жити. Тепер він лежить у посадці, там, де боровся. Там, де рятував друзів. Там, де виконав свій останній наказ - від серця.

Але він не зник. Він просто став частиною землі, яку любив. Частиною неба, яке захищав.

Післямова, як тихий подих

К оли заходить сонце й над селами Прикарпаття піднімається вечірній туман, здається, що десь посеред двору чути ходу. Наче господар повернувся додому. Наче зараз усміхнеться, скаже просто й щиро:
«Все буде добре… Після війни все буде добре».

І хоч він не дожив до того «після», частинка його завжди буде в руках тих, кого він навчив. У серцях тих, хто його любив.

Вічна пам’ять Романові Кобинцю «Кобі».
Вічна слава і честь всім нашим захисникам.

Запорізькі