Сміятися у темряві війни: у Запоріжжі показали моновиставу Тараса Василенка «Ні разу не джентельмен»

26 січня 2026 р. 15:28

26 січня 2026 р. 15:28

«Ні разу не джентельмен»: у Запоріжжі відбулася музична моновистава Тараса Василенка про війну і спосіб не зламатися

У театрі-лабораторії Vie на острові Хортиця відбулася музична моновистава «Ні разу не джентельмен» — чесна й камерна розмова про війну, повернення з фронту і внутрішні стани, з якими залишаються військові навіть у мирних паузах.

Головний герой і автор вистави — Тарас Василенко , запоріжець, поет, музикант і медійник, який нині служить у Збройних силах України. Його добре знають за іронічними й водночас дуже особистими піснями та текстами, а тепер — і за сміливу сценічну спробу говорити про досвід війни без пафосу і «правильних» інтонацій.

Формат вистави — напівконцерт, напівімпровізація. На сцені Тарас співає свої авторські пісні, в яких ділиться історіями про кохання, фронт, приїзди у відпустку і спроби переключитися на мирне життя.

За сценою звучить голос Сергія Собержанського — як внутрішній діалог, як той самий «другий голос», який постійно супроводжує людину з травматичним досвідом.

Сергій Собержанський — актор, співзасновник Мистецького центру ветеранів і також військовослужбовець. До повномасштабної війни він працював у запорізькому театрі Магара. У цій виставі він став тим, хто тримає баланс між сценою і залом, допомагає вибудувати діалог і не загубити сенси.

Для самого Тараса цей виступ — більше, ніж мистецька подія. Це частина особистої реабілітації й спосіб говорити про свій стан відкрито:

«Я вперше виступав із таким звуком і з такою кількістю людей. Те, що було не зовсім гладко і не “причесано”, — це імпровізація. Це напіввистава, напівконцерт, просто логічно пов’язана історія».

Тарас Василенко не приховує: творчість для нього — спосіб боротися з темрявою і наслідками війни:

«Я намагався просто розповісти про свій спосіб боротьби з темрявою — постійно сміятися і сублімувати. Я думав, що це вигадки, але це реально заважає життю. Психічні розлади дуже допомагають творити, але дуже заважають жити. І я шукаю спосіб це розділити».

Він відверто говорить і про ПТСР, і про внутрішні крайнощі, знайомі багатьом військовим:

«Або ти стаєш злий і закритий, або відкритий, але такий блаженний, дурний. Я обрав другий шлях» - каже Тарас Василенко.

Музика, за його словами, допомагає втримувати рівновагу й повертати контроль над собою:

«Рівень майстерності росте прямо пропорційно кількості панічних атак. Перше, що треба зробити — переключити увагу. Останні місяці я грав по 5–6 годин щодня. Коли накриває, треба робити хоча б щось».

«Ні разу не джентельмен» для мене — це не класична вистава, і не просто «театральна подія».

Я дивилася її як людина, яка вже знає контекст, має досвід спілкування з військовими й ветеранами, трохи розуміє, як по-різному війна залишається з людьми після фронту. Можливо, тому деякі речі я відчула глибше — не як пояснення зі сцени, а як знайомі інтонації, стани, паузи.

Водночас я все ще вчуся цієї взаємодії — бути уважною, не спрощувати, не вимагати легкості там, де її немає. І, мабуть, навіть коли щось знаєш і усвідомлюєш, до цього все одно доводиться повертатися знову і знову — слухати, нагадувати собі, вчитися заново.

Саме тому, мені здається, цивільним важливо бачити такі роботи — вони допомагають відчути, що за кожною історією стоїть складний, живий досвід, який варто помічати і поважати.

Раніше ми розповідали, як у Запоріжжі боєць ЗСУ показав стендап про війну без прикрас . Єдиний актор і автор постановки — учасник АТО, діючий військовослужбовець, актор і режисер Андрій Іванюк.

Запорізькі