Ті, що приходять зі світла: франківець «Данте» і «Мавка» з Волині

30 січня 2026 р. 11:59

30 січня 2026 р. 11:59

До повномасштабної війни я кілька разів бувала на Заході України й, зокрема, в Івано-Франківській області - і щоразу поверталася звідти з відчуттям тихої, але сильної любові. Після гір і смерек, після рік, водоспадів і туманів, найбільше вражали люди. Їхня мова - співуча, діалектна, глибока. Їхня освіченість - ненав’язлива, природна. Їхня духовність - не показна, а вкорінена в щоденних дрібницях.

Я часто спостерігала на Прикарпатті одну й ту саму картинку в громадському транспорті: молоді чоловіки, проїжджаючи повз храм, мовчки знімали головний убір і хрестили чоло. Без пафосу, без свідків. Просто тому, що так правильно. Ця тиха гідність говорила більше, ніж будь-які гучні слова.

І, мабуть, не випадково сталося так, що з початком великої війни саме франківські захисники прийшли боронити наш Гуляйпільський край. Прийшли - і тримають цю оборону вже майже чотири роки.

Голос Гуляйпілля і голоси серця

На сторінках нашого «Голосу Гуляйпілля» ми вже понад два роки (щойно відновивши випуски газети) розповідаємо про цих мужніх, сміливих, розумних - і, до речі, неймовірно красивих - захисників і захисниць. З багатьма з них та з їхніми рідними ми вже заочно знайомі: переписуємося, спілкуємося, ділимося новинами, тривогами й надіями. І в цьому спілкуванні народжується щось дуже тепле - віра в людей і в завтрашній день, віра в нашу Перемогу і незалежність.

Нещодавно доля знову подарувала мені цікаве знайомство - з Єлизаветою, дружиною оборонця нашого Гуляйпільського краю Миколи Кобинця. Вона люб’язно погодилася розповісти про свого чоловіка. Її слова - це не просто розповідь і спогади про їхнє знайомство, спілкування, одруження. Це жива нитка любові, що проходить крізь війну, біль і розлуку.

Син свого батька

30-річний захисник Гуляйпільщини Микола Романович Кобинець на псевдо «Данте» - син Романа Кобинця, легендарного для нашого напрямку воїна з позивним «Коба» (про нього ми писали, коли він був живий, і коли вже, на превеликий жаль, загинув під Малинівкою). Син, який пішов за батьком не лише стежкою війни, а й шляхом честі.

Коли почалося повномасштабне вторгнення, Микола без вагань повернувся з Чехії. Разом із батьком він став до лав захисників і відтоді боронить нашу землю. Бореться і б’ється так, як його вчив тато: ідейно, самовіддано, без страху перед труднощами.

Великдень серед війни

Знайомство Єлизавети і Миколи сталося на Великдень 2022 року - рівно через два місяці після початку повномасштабної війни в Інтернеті. Це була його крайня ніч у центрі укомплектування бригади. Вже наступного дня він вирушив на Запорізький напрямок, Гуляйпільський відтинок фронту, де воює й донині.

Вона - волонтерка. Він - військовий. Спершу це були прості переписки, слова підтримки, спроби втримати світло серед пекла. Згодом - посилки: «кікімори», захисні сітки, смаколики, одяг. Все, що вона могла.

Він навіть сварився:
- Ти надсилаєш все тоннами, так можна забезпечити всю роту…

Але приймав. Бо знав: за цим стоїть любов і турбота.

Школа війни і батьківський урок

Спочатку Микола був піхотинцем, стрільцем у першому взводі першої роти 79-го батальйону 102-ї окремої бригади ТрО імені полковника Дмитра Вітовського. Ходив на бойові завдання разом із батьком. Бувало - лише вдвох. В одному з таких бойових виходів Микола з татом підірвали танк окупантів. Закинули гранати в люк, почав детонувати боєкомплект, і танк підірвався…

Роман «Коба» вчив сина всьому. Робив з нього універсального солдата - щоб умів виживати, боротися, рятувати. І чекання повідомлень ставало найстрашнішим випробуванням для тих, хто любив. А кожне коротке «живий» знову вмикало сонце над головою.

Поранення, що не зупинили

У жовтні 2022 року Микола отримав тяжке поранення ноги - наскрізне, з переломом кісток. Саме тоді він уперше приїхав до Єлизавети на Волинь. На милицях. Втомлений. Але світлий, лагідний, відважний.

Він дуже любить читати Шекспіра, Байрона, Данте Аліґ’єрі. Саме тому й обрав позивний «Данте» - як той, хто спустився в пекло заради коханої. А її називає своєю Беатріче. Своєю Мавкою з Волині.

Два місяці вдома - і знову на війну. Нога ще не загоїлася, реабілітація не завершена. Але він не міг залишити своїх хлопців. Їхав на милицях, виходив на бойові завдання, повз, скакав на одній нозі - й виконував роботу.

Штурм, розвідка, небо

Навесні 2023 року Микола став штурмовиком - знову ж таки, під батьківським наставництвом. Потім - курси тактичної медицини. Сертифікат бійця-рятувальника. Після того, він приїхав у відпустку і зробив своїй волиняночці пропозицію. Вони одружилися.

- Микола весь час писав вірші мені, а я йому, - розповідає Єлизавета. - Навіть те, що він знаходився в пеклі, не затьмарювало щось прекрасне і світле в ньому. Він казав: «Ти моя Беатріче, а я твій Данте». Я захоплююсь ним, бо він гідна людина, і гідний воїн.

Згодом його перевели в розвідку. Він став стрілець-снайпер-розвідник. І весь цей час виконував бойові завдання з татом Романом «Кобою».

- Не дивлячись на те, що Кобинець молодший вже не був у піхоті, він часто з татом Романом ходив на бойові виходи. Було, що вони ходили 3-4 людини на 10-13 кацапів, щоб відбити наші позиції, забрати тіла своїх побратимів, взятии в полон ворогів, - розповідає Єлизавета.

Весною 2024 року Миколу відправили на навчання керуванню дроном «Вампір». Після того він уже сам створював вибухові пристрої, готував екіпаж, працював на результат.

Нині він уміє все. І жартує: - Тато навчив мене всього. Залишилося тільки на «сушці» навчитися літати.

Людяність посеред пекла

Навіть у найтемніших обставинах Микола залишається людиною світла. Любить тварин. Коли з побратимами переїжджає з хати в хату - забирає всіх, кого може. Бо так просила вона. А він не вмів інакше.

Одного разу під час сильного мінометного обстрілу він заскочив у глибоку нору - і побачив там куницю. Вони перечекали небезпеку разом. Коли все стихло, Микола залишив їй консерву. Пізніше, повернувшись, побачив порожню банку - і мовчки подякував звіряткові за прихисток.

Він розповідає, що в запорізьких степах - найкрасивіші світанки. І що зорі там такі близькі, ніби їх можна торкнутися рукою.

Біль, що не зламав

У 2024 році - нові поранення. Осколки в голові, шиї, руці, нозі, по всій правій частині тіла. Понад сто уламків. Понад чотири поранення. Контузії.

Під час реабілітації Єлизавета власноруч виймала з нього осколки пінцетом. І досі в його тілі залишається їх понад тридцять.

Кохана і любляча дружина знає його побратимів. Жила з ними там, на війні, цілий місяць, коли так було потрібно. І каже впевнено, що всі хлопці 79-го батальйону 102-ї бригади - мужні й гідні люди. Такі, як її Микола. Такі, як його батько Роман «Коба».

Коріння, що тримає землю

Рід Єлизавети — складний і глибокий. Польське коріння, Волинь, трагедії минулого століття. А нещодавно — несподіване відкриття: козацька лінія з Запорозької Січі. Прізвища - Гаврилюк і Приступа. Шлях через Кубань, розкуркулення, смерть, втечі, виживання:

- До речі, ще до минулого Різдва я повʼязувала себе виключно з Волинню і Польщею, адже прадід був поляк, моя прабабуся познайомилася з ним в концентраційному таборі, бо була вивезена в Німеччину як остарбайтер під час другої світової війни, і по лінії тата теж родичі поляки, - поділилася Єлизавета. - Але, минулого Різдва померла моя бабуся, приїхало чимало родичів на похорон, і розповіли дуже багато цікавого про наш рід і що він тягнеться ще з Запорозької Січі від козаків. Від якого саме козацького роду, я ще буду досліджувати. Прізвища були Гаврилюк і Приступа. Жили на Запорозький Січі, потім, коли її ліквідували, переїхали на Кубань, були заможними, тримали величезне господарство. Після жовтневого перевороту, як червона зараза почала розповзатися по землі, змушені були тікати на Волинь. Там оселилися, теж вважалися багатими поміщиками, мали велике господарство, землі, маєток. А далі уклали союз вже з корінними волиняками, теж заможними. Прапрапрадідусь одружився на волинській Мавці, якій на той час було лише 13 років. Тоді так одружували людей. Але поводився з нею дуже чемно, не чіпав до повноліття. Вони дуже кохали одне одного. А згодом і на Волинь прийшли комуняки, сказали, що вони куркулі, прапрапрадідуся кинули у вʼязницю, бо не хотів віддавати худобу і землю колгоспу. Три дні його там мучили, били, знущалися. Через холод, катування і жахливі умови він помер за три дні. Прапрапрабабуся лишилася сама з дітьми… Але це я ще буду досліджувати через архіви і т.д., щоб дізнатися саме за козацький рід.

І ось, можливо, саме ця пам’ять роду привела її до Гуляйпільщини. До степів, де знову вирішується доля України.

До зустрічі в мирі

«Ваш край неймовірний, - каже дівчина. - Якби не війна, я, мабуть, ніколи не побувала б на Гуляйпільщині. А тепер бачила ті самі світанки, ті самі зорі. Спілкувалася з людьми, які по-справжньому люблять свою землю».

І хочеться вірити, що ці слова - не прощання, а обіцянка, яку вона обов’язково виконає. Тож, до зустрічі. У відбудованому й мирному Гуляйполі.

Запорізькі