«Я мав повернути їх додому». Історія «Рембо» - від ДАПу й Запоріжжя до життя з біонічною рукою

16 лютого 2026 р. 08:51

16 лютого 2026 р. 08:51

Олег Дюг на позивний «Рембо» - кіборг, ветеран 102-ї окремої бригади територіальної оборони. Він воював за Донецький аеропорт, пройшов Піски, Авдіївку, Запорізький напрямок. У червні 2024 року російський дрон відірвав йому кисть руки й ледь не забрав ногу. Сьогодні Олег вчиться жити з біонічним протезом, разом із дружиною Яною виховує двох дітей в селі Голинь, що на Івано-Франківщині.

«Я посивів у 23 роки»

Н а фронт Олег Дюг уперше потрапив у липні 2014 року - одразу після строкової служби. У складі 95-ї окремої десантно-штурмової бригади він воював на Донеччині.

- Мені було 22 роки - я був наймолодший серед п’ятисот людей у батальйоні. На Яворівському полігоні тренувалися, і там я «прихлопнув» одного майстра спорту з джиу-джитсу. Мене тоді назвали «маленький Рембо в кімоно». Так і залишився позивний – «Рембо», - згадує Олег.

Він брав участь в боях у Пісках, Водяному, Авдіївці та обороняв Донецький аеропорт.

- Надивився всякого. Посивів у 23 роки. Після важких контузій у мене з’явилася кіста в мозку, дали військову інвалідність і звільнили за станом здоров’я, - каже ветеран.

«Я знав, що війна буде»

П ісля звільнення зі служби Олег поїхав працювати в Польщу. Там познайомився з Яною - своєю майбутньою дружиною. У жовтні 2021 року пара повернулася в Україну, щоб одружитися. Спільного мирного життя було небагато - почалося повномасштабне вторгнення.

- 24 лютого зранку я ще відвіз дружину в лікарню - вона була на сьомому місяці вагітності. А 25-го вже поїхав у військкомат. Бронежилет, каска, рюкзак - усе було складене. Я знав, що війна буде, - розповідає Олег.

Та у військкоматі його не взяли.

- Відкрили документи, а там зверху написано: «Інвалід війни». Сказали: «Йдіть додому». Порадили тероборону.

Так Олег Дюг долучився до ТрО. Спочатку був інструктором зі стрільби, але чекав моменту, коли зможе піти на фронт.

« Я йшов разом із ними. Робив усе те саме »

У березні 2022 року з роти набирали добровольців для оборони Києва.

- Потрібен був один сержант і 11 солдатів. Я сказав: «Хто зі мною?» До вечора назбиралися. І ми виїхали, - згадує він.

Згодом підрозділ воював на Сумщині, Харківщині, а далі - на Запорізькому напрямку у складі 102-ї окремої бригади ТрО.

- Ми обороняли село Червоне. По 500 «перельотів» за день. У нас - один РПГ із трьома пострілами й автомати. І все, - каже «Рембо».

Він був головним сержантом роти.

- Я міг кричати, сваритися, але завжди казав: моє завдання - зберегти ваші життя. Щоб якомога більше вас повернулися додому живими. Любитимете ви мене чи ні - мені не важливо.

Олег ніколи не посилав бійців туди, куди сам не пішов би.

- Я йшов разом із ними. Робив усе те саме.

У 2022-2023 роках ще не було багато дронів, тому він міг непомітно ходити в "зелених зонах" і впритул підходити до російських позицій.

- Я вивчив свої позиції, знав напам’ять, що де є. Потім вирішив навпростець перейти через «зеленку». Виходжу в поле, забігаю в посадку, а там чотири «кадири» стоять з автоматом. Добре, що вони не зорієнтувалися, бо я ще був у їхній касці. У мене звичка ще з часів АТО залишилася: автомат заряджений і знятий із запобіжника. Я поки на землю впав - вже 30 патронів у них «всадив». То ми вже по рації чули, що приїхав «бетер». Забрали тих «жмурів» і ранених, а нових вісьмох людей завезли, - розповідає Олег Дюг.

«Найважчий бій…»

У листопаді 2023 року, коли Олег був у відпустці через поранення руки, росіяни штурмували Малинівку.

- Найважчий бій - це той, де мене не було. Загинули п’ятеро хлопців. Троє - з мого села.

Наступного дня він повернувся на Запоріжжя.

- Я не міг заснути, поки їхні тіла лежали там. Сказав: четверта ранку - йдемо. Хай що буде. І ми їх витягнули. Я б не витримав, якби вони не повернулися додому.

«Кров з руки валить фонтаном»

У червні 2024 року російський дрон влучив у бліндаж.

- Я сидів без броніка, курив. Далі - темнота. Розплющую очі: з руки кров фонтаном, нога переламана, кістки стирчать, м’язів немає.

Яна приїхала до нього в лікарню в Запоріжжя наступного дня.

- Лице обпалене, борода згоріла, рука перемотана. Я боялася, чи він не втратив зір і слух, - згадує жінка.

Олегу ампутували кисть лівої руки. Лікарі наполягали і на ампутації ноги.

- Казали: 99%, що не зростеться. Я просив спробувати. У Львові, з англійськими лікарями, було 10-11 операцій. Зараз я вже бігаю на своїй нозі.

«Тепер я робот»

П ерші пів року Олег користувався механічним протезом.

- Я з ним ремонт робив: кухню переробляв у дитячу. Шпаклював, фарбував.

У листопаді 2025 року йому встановили біонічний протез.

- Спочатку я був піратом - з гачком. А тепер я робот. Протез керується м’язами. Я вчуся, він у мене недовго.

«Відгуки війни - не на один рік»

С ьогодні Олег разом із Яною виховують сина Лук’яна й доньку Ярину, яка народилася у жовтні 2025 року.

- У Лук’яна тато був, але завжди на війні. Тепер він удома - і все по-новому. Відгуки війни не зникають за рік, - каже Яна.

Вона підтримує чоловіка й веде блог в Instagram про життя після війни.

- Морально він ще там, із хлопцями. Це його друга сім’я. Наш дім завжди відкритий для побратимів, - говорить дружина.

Історія мужнього захисника «Рембо» - це розповідь не лише про війну й поранення. Вона про відповідальність за своїх, про повернення додому - навіть тоді, коли частина тебе назавжди залишилася на фронті.

Запорізькі