Марія. Історія, що почалася під обстрілом

17 лютого 2026 р. 10:42

17 лютого 2026 р. 10:42

12 березня 2022 року. Весна вже стояла в повітрі. Та війна ще стояла попереду - з холодним прицілом і металевим звуком пострілу. Марії було шістнадцять . Вона жила у Пологах — місті, де ще вчора обговорювали уроки, перші побачення, плани на літо. Де життя мало бути довгим і звичайним. Саме цього дня, 12 березня 2022-го вони виїжджали з міста.

К олона потрапила під обстріл. У цю мить дитинство Марії закінчилося.
Разом із ним закінчилося її колишнє життя. У Марії та її мами відірвало нижні кінцівки . Окрім цього - важкі поранення грудини, біль, який неможливо описати словами, і тиша після вибуху, коли не одразу розумієш: ти живий чи вже ні.

Евакуація з окупації

Е вакуація з окупованої території до Оріхова нагадувала спецоперацію .
Без права на помилку. Все відбувалося під нашою координацією по телефону : хвилини, маршрути, точки, ризики.
Передача поранених - на точці, під перехопленням, військовим медикам . Кожен дзвінок - як ковток повітря. Кожна пауза - як страх, що вже пізно.

Оріхів. Лікарня, яка тримала небо

В Оріхові їх прийняли місцеві лікарі. Виснажені, але зібрані.
Люди, які вже тоді працювали на межі можливого.

Через добу приїхали мобілізовані військові медики з Одеси, Закарпаття, Дніпра, Запоріжжя. Україна з’їжджалася в одну точку - щоб рятувати дітей.

Марію відвезли в дитячу лікарню. Я пам’ятаю погляди деяких лікарів - у них було більше страху, ніж слів. Бо вони знали: це лише початок.
Потік поранених дітей ще тільки насувався.

Тоді я сказала Марії слова, які стали обіцянкою:
«Ми зробимо все, щоб ти лікувалася за кордоном» .

Лікарня під землею

П ісля операції Марію перевели до реанімації першого поверху.
Вікна заклали мішками з піском. Лікарі спускалися в підвал - готували його до того, що не мало трапитися ніколи. Вже наступного дня туди привезли дітей з інших міст Запорізької області.
А через три дні - перших важкопоранених дітей з Маріуполя .

Вони приїжджали з іншої реальності. З ран, що гноїлися , з тіл, які два тижні не бачили перев’язок , з болю, який уже встиг стати частиною тіла.

Коли немає апаратів, але є рішення

М и дізналися страшну річ: у Запорізькій обласній лікарні - в місті-мільйоннику, з багатими заводами й впливовими людьми - не було ВАК-апаратів , необхідних для очищення ран.

Тодішній командир військового госпіталю Віктор Писанко прийняв рішення, яке врятувало життя: усі волонтерські апарати та розхідники передати дитячій лікарні . Ще один апарат закупила вірменська громада .
Коли держава мовчала - говорили люди.

Дорога, яку намагалися закрити

П ісля стабілізації стану Вікторія Щур , член Опікунської ради «Охматдиту», домовилася з провідною німецькою клінікою про безкоштовне лікування українських поранених дітей .

Були спроби це зупинити. Чиновники. Кабінети. Амбіції. Бо поранені діти у Львові стали зручним об’єктом піару . Та ми вистояли. І діти отримали те, на що мали право з першого дня - лікування, протезування, шанс на життя .

Згодом ми змогли відправити на лікування і маму Марії . Вона теж проходила реабілітацію в Німеччині. Мати і донька вчилися жити наново.

Життя сильніше

Р ік тому сталося те, що неможливо запланувати - але заради чого варто боротися. Марія вийшла заміж. За хлопця, з яким дружила ще зі школи.
За людину, яка знала її до війни - і залишилася з нею після.

Це було не просто весілля. Це була перемога життя над війною .

Подяка

Д якую всім, хто у 2022 році підтримував фронтових медиків і поранених дітей . Особлива вдячність пані Вікторії Щур , яка організувала евакуацію та лікування в Німеччині всієї родини Марії .

Дякуємо кожному, хто сьогодні допомагає нам вистояти. Дива Господь звершує вашими руками.

Оксана КОРЧИНСЬКА,
громадський діяч, волонтер, доброволець

Запорізькі