«Серед степу, що пам’ятає: книга як оберіг рідної землі»

12 березня 2026 р. 08:56

12 березня 2026 р. 08:56

У той зимовий день повітря було особливо густим - від спогадів, від болю, від любові, що не згасає навіть під гуркіт війни. У стінах Запорізької обласної універсальної наукової бібліотеки зібралися люди, яких об’єднала спільна пам’ять і спільна надія. Тут відбулася презентація 104-ї книги письменника, журналіста, краєзнавця, члена Національної спілки журналістів та Національної спілки письменників України, багаторічного редактора газети «Голос Гуляйпілля» Івана Кушніренка - «Серед Приютненського степу», до речі, надрукованої у видавництві «Тандем», а всі попередні вийшли у видавництві “Дніпровський металург”. За сприянняавтор дуже вдячний керівнику “АА Тандем” Віктору Текучу, який зробив не тільки комп’ютерну верстку книги, а й вдалу обкладинку.

Ц е була вже чотирнадцята книга автора, народжена в час повномасштабної війни й презентована саме в цій бібліотеці, - ще одна вагома сторінка в літописі нашої землі, написана любов’ю до степу, до історії, до людей. Бо коли руйнуються домівки - слово будує пам’ять. І в цьому слові оселяється дім. Коли стираються з мапи села - книга повертає їм голос.

Степ, що пам’ятає

Н ове видання зберігає долі населених пунктів Приютненського старостинського округу Малинівської громади Пологівського району. У ньому - живий голос степу, що пам’ятає перші хати й перші колоски, радість праці й гіркоту втрат. Автор не просто фіксує історичні факти й події - він дбайливо вплітає їх у тканину людських історій, розповідає про працьовитих, сильних духом людей, які зростали під безкраїм небом, і про біль, що принесла війна.

Особливим щемом пройняті сторінки про село Приютне - колись затишне, доглянуте, розташоване на межі Запорізької та Донецької областей. Нині воно - рана на тілі степу. Руїни замість хат, тиша замість дитячого сміху. З приходом окупантів люди змушені були поспіхом залишати рідні домівки. Більшість знайшла прихисток у Запоріжжі. І саме з їхніх спогадів, із розповідей приютненців про свою малу батьківщину й земляків народилася ця книга - як спосіб повернутися додому хоча б словом, хоча б рядком, хоча б світлиною, врятованою з пам’яті.

Голоси, що звучали крізь сльози

У залі обласної бібліотеки того дня зібралися колеги-журналісти, члени НСПУ, голова обласної організації НСПУ Ольга Стадніченко , герої нового видання, гуляйпільці, читачі. Лунали щемні історії про перші дні війни, про мужніх захисників-земляків. І коли згадували тих, хто загинув, зал підвівся у хвилині мовчання - тиша звучала голосніше за слова, і кожен у ній чув своє.

- Нашій Спілці надзвичайно пощастило, бо ми маємо в своїх лавах людей, які невтомно працюють і в такий скрутний час, - зазначила Ольга Стадніченко. - Серед них - Іван Кушніренко, котрий створює книги і не просто книги, а книги пам’яті, що зобов’язують нас виховувати в собі дух непокори, земляцтва, єдності. І що б не робили наші кати, Україна та її народ неодмінно вистоять…

Далі виступали герої книги - староста Приютненського старостинського округу Жанна Сафронова, чиї два сини нині на фронті, бібліотекарка Алла Мединська , вчителька-пенсіонерка Валентина Боярчук , син якої також боронить Україну. У кожному слові звучала любов до села, що живе в серці, навіть коли його стерто з мапи.

Зі сльозами на очах Жанна Сафронова згадувала, як у 2018 році побачила світ перша книга про Приютне - «Люди Приютненського степу», і як тепер з’явилася друга. Вона говорила про те, як мешканці знаходили спонсорів, як жили, трудилися, будували будинки, народжували дітей, аж поки в їхнє життя не увірвалася війна. Вони роз’їхалися, не встигнувши забрати найціннішого - родинні світлини, пам’ять про прожите. І тому ця нова книга стала для них тим скарбом, який можна передати з покоління в покоління, аби Приютне жило - бодай у слові.

- Сьогодні ми не знаємо, чи повернемося колись додому, - зазначила Жанна Миколаївна. - Але завдяки цій книзі, пам’ять про Приютне буде жити. Ми хочемо передавати її з покоління в покоління. Щоб про наше маленьке, але таке затишне село Приютне знали і наші діти, і діти наших дітей, і всі наступні покоління земляків.

Щоденник війни і світло людяності

О собливо зворушили присутніх сторінки щоденника Ольги Матійчук та інших мешканців села про перші дні великої війни. Без сліз читати їх просто неможливо. Люди згадували, як ділилися всім, що мали, навіть останнім пакетиком чаю - бо його чомусь особливо хотілося тоді, у тривожній невідомості. Приютненці з теплотою говорили про фермерів, які забезпечували односельців водою й хлібом, допомагали стареньким, турбувалися про дітей, підтримували наших захисників. У цих історіях - проста, але велична правда: коли темрява згущується, люди стають світлом одне для одного.

По відеозв’язку до зали приєдналися військовослужбовець Юрій Устименко, який згадав своє дитинство, висловив упевненість у деокупації села і побажав усім якнайшвидшої Перемоги; землячка Надія Косаренко, що втратила під час війни сина й двоюрідного брата, та вчителька української мови й літератури Ольга Матійчук. Їхні голоси лунали крізь відстань, але були такими близькими, ніби стояли поруч.

- Дякую усім, хто долучився до створення книги про наше рідне село, - сказала, звертаючись до присутніх, Ольга Матійчук. - Ця надзвичайна книга- наша пам'ять, наш оберіг! Іван Кирилович доклав багато зусиль для того, щоб вона з'явилася, щоб пам'ять про наше село не зникла, а проросла глибоким корінням в історії України. Ця книга - це спадок, який ми передамо своїм дітям та онукам. Завдяки цій книзі наш рідний край воскресне із руїн і залишиться у наших серцях найкращим у світі селом з найпривітнішими, найщедрішими і найріднішими людьми. Дякую Івану Кириловичу за таку працю, а також Жанні Миколаївні та Аллі Петрівні, які теж доклали чимоло сил, енергії, праці, щоб зібрати матеріали для книги: спогади, свідчення, світлини... Я ще не тримала в руках цей цінний літопис, але на душі стало так тепло від того, що у нас тепер є частинка рідного дому!

Пісня як молитва

Н е обійшлося на заході й без пісні - справжньої, української, тієї, що торкає струни душі. Директорка Будинку культури Лариса Гончарова виконала «Мою хату», а Жанна Сафронова й Валентина Жовніренко у супроводі акордеоніста Ігоря Лазорика подарували пісню про село - і кожна нота була, як дотик до отчого порогу.

А насамкінець над залом піднялася « Червона рута» - її виконали разом із директором Полтавського Будинку культури Іваном Крупієм усі учасники заходу. Вона звучала, мов молитва за рідну землю, за тих, хто тримає небо, і за тих, хто вже став частиною вічності. У цій спільній пісні було стільки світла, що здавалося: навіть зима відступила на мить. І саме в той час із-за хмар виглянуло таке довгоочікуване сонечко…

Пам’ять, сильніша за війну

П резентацію провела завідувачка відділу краєзнавства бібліотеки Тетяна Паливода - тепло й проникливо, ніби розгортаючи перед присутніми не просто книгу, а цілий світ, у якому степ шумить ковилою, де вікна хат світяться вечірнім затишком, а люди вітаються по-родинному щиро.

У тому, що збірка побачила світ, автор щиро завдячує захисникам ЗСУ та всім небайдужим землякам, які надали матеріали й світлини. І в цій подяці - ще одне підтвердження: книга народжується не лише з пера, а з любові спільноти.

«Серед Приютненського степу» - це більше, ніж краєзнавче видання. Це пам’ять, яка не дозволяє зникнути. Це любов, сильніша за війну. Це голос людей, які вірять, що настане день - і степ знову почує дитячий сміх, а над відбудованими хатами розквітне червона рута.

Запорізькі