Віталій ДУНИЧ: зник безвісти, але не зник із сердець

23 березня 2026 р. 08:24

23 березня 2026 р. 08:24

Є історії, які починаються не зі слів - із відчуття втрати, що оселяється в домі й не відпускає. У родині Віталія Васильовича Дунича від 11 червня 2025 року оселилася тиша. У населеному пункті Малинівка Запорізької області обірвався зв’язок із ним - захисником України, чоловіком, сином, єдиною опорою для своїх батьків і всім світом для дружини.

В ідтоді їхнє життя вимірюється не календарем, а очікуванням. Кожен ранок починається з надії на звістку. Кожен вечір завершується молитвою. Слово «зник» звучить офіційно й сухо, але для рідних воно означає зовсім інше - невідомість, що болить, і віру, яка не дозволяє здатися.

Повернення, продиктоване серцем

«Мій чоловік - це справжній патріот своєї країни», - говорить дружина, і в цих словах є лише правда, вистраждана і вистояна.

Віталій народився 23 липня 1981 року. Він не шукав легких шляхів і не звик ховатися за чужими спинами. Коли почалася повномасштабна війна, він повернувся з-за кордону без вагань. Для нього це не було героїзмом - це було рішенням совісті. Країна потребувала захисту, і він став до строю.

Він не міг залишатися осторонь, коли його земля потребувала захисту, коли над домівками здіймався дим, коли матері чекали синів, а діти - батьків. Його вибір був продиктований не обов’язком на папері, а обов’язком перед совістю.

Людина, на яку можна покластися

В італій - це людина, яка ніколи не боялася труднощів. Його не лякали складні завдання, важкі рішення чи невідомість. У його характері поєднувалися твердість і людяність, принциповість і щирість. На нього можна було покластися в усьому - у слові, у рішенні, у справі.

Він відповідальний, чесний, сильний, справедливий. Його поважали побратими, бо знали: якщо Віталій поруч - значить, спина прикрита. Його цінували за витримку, за спокій у найгарячіші моменти, за вміння думати не лише про себе, а насамперед про інших.

Він завжди вчився новому, прагнув удосконалюватися, бо хотів бути кращим не для себе, а для держави, для тих, кого захищав. Його сила - у відповідальності. Його шлях - у відданості. Його серце - у любові до своїх рідних, до свого дому і своєї країни.

«Я пишаюся ним», - говорить дружина. І в цих словах - не просто гордість, а глибока вдячність за чоловіка, який жив за принципами, а не за обставинами.

Єдиний син. Єдина надія

Д ля своїх батьків Віталій - єдиний син. Єдиний, кого вони ростили з любов’ю, кому віддавали найкращі роки, у кого вкладали мрії і надії. Тепер вони щодня моляться за нього, чекають звістки, вдивляються в кожне повідомлення, вслухаються в кожен телефонний дзвінок.

Материнське серце не приймає слова «зник». Воно знає лише «чекаю».
Батьківська тиша говорить більше за будь-які слова - у ній і біль, і віра, і незламність.

І дружина… Вона живе між спогадами і надією. Між «було» і «буде». Вона пам’ятає його усмішку, його голос, його впевненість, якою він умів заспокоїти навіть тоді, коли самому було важко.

«Я робитиму все, щоб його знайти. Він зник безвісти, але не зник із мого серця. Ми чекаємо тебе додому, рідний!» - говорить вона.

Бо зниклий безвісти - це не крапка. Це пауза. Це надія, яка живе всупереч страхам. Це боротьба за правду, за пошук, за повернення.

Чекання, яке сильніше за відстань

Ч екати - це теж подвиг. Чекати щодня, не дозволяючи собі зневіритися. Знаходити сили усміхатися крізь сльози. Вірити тоді, коли новин немає.

Віталій не зник із сердець тих, хто його любить. Він живе у кожній молитві матері, у кожному погляді батька, у кожному подиху дружини. Він - у спогадах про теплі родинні вечори, у фотографіях, що бережуть щасливі миті, у словах « я пишаюся тобою», сказаних подумки щодня.

Віталію, тебе чекають. Тебе люблять. Тобою пишаються. І вірять у твоє повернення.

Запорізькі