Між трьома війнами і життям

31 березня 2026 р. 07:54

31 березня 2026 р. 07:54

Це ж скільки пам'яті у пам'яті, щоб так мені боліло пам'ятно...

Все свідоме життя шукаю дорогу до витоків роду свого, роду великого, змореного роботою, підперезаного, як очкуром болем і горем, горем і болем, що прийшли в мою долю, оце стали і стоять, мовчуни мої давні, розкриваю пам'ять, як забиті ставні, а там цілий білий світ, родовідний родовід. Той почну сьогодні від... Від того, що знаю, на кого рівняюся, у кого вчуся, як було, хто збувся, хто так пішов у засвіти, а стежечку присвітив, по якій і я маю йти.

Марія

Б уло в бабусі Марії п'ятеро дітей. П'ять пальчиків, п'ять болючих «клопотунчиків». Рано вийшла заміж, певне ще не у свідомі сімнадцять літ. Зростом була невеличка, тендітна, неговірка, а з роками, переживши купу горя, стала ще мовчазнішою.

Марія вийшла заміж у найтяжчі роки історії нашого Гуляйпільського краю.

Одружилася з Миколою Клименком, родом із села Полтавки, незадовго молодята перебралися жити до села Грушевого, це від Полтавки кілометрів двадцять.

Хутір Грушевий заснований у 1928 році, на території Рівнопільської сілької ради, якраз в епоху колективізації. Мій дід Микола Клименко був хлопець запальної вдачі, то не дуже погоджувався з тодішніми законами РСФСР. До колгоспних лав не бажав вступати ніяк. Був одружений до моєї бабусі, казали, на «мужлуватій» молодиці, дітей у цьому шлюбі не мав. Тож у свої 25 років приглянулася йому юна Марія. Взяв за дружину. Це був 1935 рік. Та довелося молодій сім’ї скоро втікати до Ставропольського краю, туди втікали всі, хто шукав волі, як козаки. Прикупив у тих краях хатинку, наче б тільки жити, та де там... На порозі вже стояв 1936 рік, а за ним ішов з репресіями 1937-й. Роки репресій, знівечених доль і зневіри. Якось шепнув Миколі новий знайомий: «Втікай, Миколо, з твоїм другом, бо рознарядка на репресії прийшла. Перші підуть переселенці».

Діватись нікуди. За дружину і гайда додому, у хутір Грушевий. Хата вже ходила під квартирантами, та змилостивився тодішній голова, хату знову віддали Клименкам, але до колгоспу дідові вступати, таки, довелося.

Отак почалося сімейне життя бабусі Марії. У 1936-му народилася моя мама Леся, за нею дядько Василь – у 1938-му, у 1939-му - тітка Галя, а в 1941-му - тітка Тоня. У 1944-му - Катя, яка помре малою. Вип'є горя Марія та ще і закусить, рукавом витре сльози, а вони одні й будуть за втіху та пораду. А чоловік її, Микола, швидко обживеться у селі. Чи дбатиме про Марію? Навряд чи дуже. Чи роститиме дітей? Та самі якось виростуть. Марія у постійних турботах, а Микола вже накинув оком на куму Лисавету, дружину Сергія Каліберди. Та була гарна, з широкими стегнами, апетитна, та й Лисавета не проти була адюльтера, бо чоловік Сергій служив у кадровій, а молодість брала своє. Так і бігав туди-сюди, мій ще молодий дід.

Буде у цієї історії ще й продовження. З війни не повернеться мій дід Микола, вправно воюватиме, і дві похоронки прийде на нього, одна буде з Тирасполя, де і до нині викарбуване у граніті його прізвище, а ляже навічно у далеких землях німецьких ще у 1944. А Марія залишиться з чотирма дітьми в голоді і холоді післявоєнних років. Буде так, що не матиме чим нагодувати свою малу «араву». Пошле бабуся Марія мою маму Лесю до Калібердів за борошном, щоб затірку зварити. Дадуть і борошна, і олівців, і зошитів. Бо повернувся чоловік Лисавети з війни, не аби як, а на «студебекері». Еге ж! Напевне в інтендантах служив. Привіз повен кузов добра всякого. Ділився із сусідами. Машину здав у колгосп, тож його самого призначили головою колгоспу. Голова був він так, божий, але казали люди: «Вреда не робив».

Подруги

А от моя мама Леся та Калібердівська молодша донька Галя були закадичними подругами, тож у заміжжі покумалися. На вечірці моїх батьків, Галя та її чоловік Іван Бабич були за свідків. Якраз на Явдошки це було, казала мама... Згадую молоду тітку Галю, вив’язаною назад білою вибитою хустиною, з повною мискою вареників із шовковицею. У 1972 році хутори укрупняли, тож односельці розбігалися, як миші, хто куди. Мої переїхали до Гуляйполя, а тітка Галя купила зі своїм чоловіком невелику хатинку біля Донецька у «посьолку» Піски.

Ох же ці Піски! У 2014 році їм першим дістанеться оця східна наша війна. Бо саме коло Пісків, 242 дні у тяжких боях триматимуть наші славні кіборги Донецький аеропорт. Дім тітки Галі, ще новий, буде розбомблений, речі всі будуть знищені. За велосипедом вийде тітка Галя зі старшим сином, щоб добратися до родинного дому в Гуляйполі. Старша сестра Марія не порадіє приїзду молодшої, а її невістка та син і поготів. Почувши цю новину, моя мама у свої вісімдесят піде за п`ять кілометрів на Бочани, щоб забрати до себе Галю. Деякий час тітка Галя житиме у мами і моїй душі буде спокійніше, разом і погорюють, і згадають молодість, але ніколи не дорікнуть нічим одна одну. Моя мама почне хворіти, то тітку Галю заберуть земляки з Пісок до Бердянська. Але тим землякам треба будуть її гроші, а не тепло, добро. Згодом вона переїде до племінниці Шури в Гуляйполе. Шура, доброї вдачі жінка, та чоловік не даватиме спокою жити. Бог розумом обділив. А у тітки Галі три сина, два в росії живуть, третій у Донецьку. Тож мама моя, на правах маленького «генерала», таки наведе лад із її синами. Присоромить, «як так, мати поневіряється при живих дітях по чужих людях...», то середній Василь забере тітку Галю до ДНРівського Донецька.

Зі степу до Швейцарії

А ле і це ще не кінець, бо ця історія має цікаве продовження.

У 2022 році, коли в Україні почалася друга фаза цієї клятої війни, я з чоловіком вимушена була втікати світ за очі від рідного дому. Бо дім згорів, місто опинилося в круговерті великого фронту, а ми опинилися у Швейцарії. Одного дня стою я в черзі за гуманітарною допомогою, розмовляємо із земляками, знайомимося, адже ми всі з України. У чужому краю, де ні рідних, ні знайомих дивина з дивин почути:

«Я з Гуляйполя...», - каже жіночка.

«Як, як? - озираюся я, шукаючи хто ж це? З якого Гуляйполя? Мого?»

Каже жінка: «Так. Народилася у Новодарівці Гуляйпільського району, прізвище Бобирь. Вийшла заміж у село Піски».

«Та Ви що? У Піски?»,- ще більше зацікавилася я . «А чи не знаєте тітку Галю Бабичку?»

«Та знаю, вона моя сусідка...», - відповідає мені нова знайома на ім`я Саша. Ой, Боже, невже таке бува, щоб за тридев`ять земель ми тут мали спільні наші спомини.

«А ще, - каже Саша, - моя сусідка тітка Галя виїхала до Гуляйполя у війну 2014 го, жила в куми Лесі. У неї донька відома поетеса. Може Ви її знаєте?»

«Ой, йой, вже від радощів кричу я. Та то ж моя мама! А то ж таки я».

А далі спомини, розпитування. Вже і мами немає, і тітчиної племінниці Шури, і її вредного чоловіка, тітка пережила їх всіх, проживши 89 років. Померла у 2023 році в Донецьку.

А ми з Сашею стали добрими знайомими. Вона по світу зі своїми доньками поневіряється з 2014 року. 23 лютого 2022 року подала в Києві заяву на отримання житла, а 24 лютого, добрий ранок - війна! Тож подалася шукати прихистку по світах. Зараз переїхала до Франції. Там пообіцяли роботу, бо у Швейцарії її мало.

Може і в цієї історії є продовження? Поживемо, побачимо. Життя вміє дивувати.

Любов ГЕНЬБА, зі спогадів «Моя Родина»

Запорізькі