Петро ФУРДИЧКО: пішов рятувати життя і сам зник у пітьмі війни

02 квітня 2026 р. 10:09

02 квітня 2026 р. 10:09

Є імена, які звучать особливо тихо, але болять найсильніше. Є історії, що не мають крапки, а лише три крапки надії. І є серця, які щодня живуть між «вірю» і «боюся».

П етро Михайлович Фурдичко - не просто ім’я у списках зниклих безвісти. Це син. Це брат. Це коханий. Це дядько для своїх племінників і племінниць. Це людина, яку знають у кожній стежині рідного села Кобло на Старосамбірщині, Львівської області.

Він народився 13 липня 1986 року. Ріс серед карпатських пагорбів, де світанки пахнуть сіном і росою, а вечори - домашнім теплом. Його дитинство минало у простоті й праці, у щирих людях і міцних родинних традиціях. Тут він зробив перші кроки, тут пішов до школи, тут формувався його характер - спокійний, відповідальний, із внутрішнім стрижнем.

Петро навчався і жив у Коблі. Любив повертатися додому, навіть якщо доля кликала в дорогу. Час від часу їздив до мами й сестер у Київську область. Коли російські війська стояли біля Києва, його рідні опинилися в окупації. Це були дні страху, невідомості, тиші, що розривала душу. Він не міг бути поруч фізично, але був із ними серцем - у кожному дзвінку, у кожній молитві. Можливо, саме тоді його рішення стати на захист України стало остаточним. Бо коли небезпека торкається найдорожчих - не можна стояти осторонь.

Служба, що стала покликанням

4 жовтня 2022 року Петро пішов на службу. А вже 1 листопада 2022 року був зарахований до 102 окремої бригади сил територіальної оборони. Він став головним ротним медиком, сержантом. Його позивний - «Фасад» .

Бути медиком на передовій - означає бігти туди, звідки інші намагаються вибратися. Це означає закривати собою чиєсь життя, витягувати з-під вогню, зупиняти кров, тримати руку пораненого і шепотіти: «Ти житимеш». Петро не просто служив - він рятував. Щодня.

Побратими знали його як відповідального, витриманого, надійного. Людину, яка не відступить, коли комусь боляче. Людину, яка тримається до кінця.

День, який розділив життя на «до» і «після»

11 червня 2025 року, в с. Малинівка, що на Гуляйпільщині, Петро зник безвісти. Ця дата болить кожному, хто його любить. Вона звучить у тиші дому, у кожному телефонному дзвінку, у кожному повідомленні з надією: а раптом є новина? А раптом живий? А раптом ось-ось повернеться? Відтоді - очікування. Без сну. Без спокою. Але з вірою.

«Ми мали одружитися у серпні…»

Й ого наречена Марія говорить крізь сльози: «Ми мали одружитися офіційно у серпні, але не встигли, бо зник мій коханий безвісти 11 червня 25-го… Вже дев´ять місяців, як Петро зник. Дев´ять місяців тиші, що розриває серце. Я прокидаюся й засинаю з однією думкою: де він? Чи живий? Чи тепло йому? Чи знає, як я чекаю? Кожен день без нього - мов окрема війна. Я тримаюся, бо вірю.Тримаюся, бо маю надію, що одного дня він переступить поріг, усміхнеться так, як умів тільки він, і скаже: «Я вдома». Я сумую за ним, читаю кожне повідомлення, наче можу знайти там слід від нього. Я живу чеканням. І вірю, що це чекання не даремне».

Вони будували плани. Обирали дату. Мріяли про дім, про родину, про тихе щастя без сирен. Не встигли поставити підпис, але серцями давно були чоловіком і дружиною. Тепер Марія чекає. Щодня. З надією, що їхнє «так» ще пролунає.

Його чекають. Його шукають. Його люблять.

Н а Петра чекають мама і сестри. Чекають племінники й племінниці. Чекає наречена. Чекає рідне Кобло. Чекають не як героя з портрета. Чекають живого. Усміхненого. Втомленого, але свого. Чекають, щоб обійняти. Чекають, щоб сказати: «Ти вдома».

Поки немає відповіді - є віра

З никлий безвісти - це найтяжчий статус. Це життя між надією і страхом. Це кожен ранок із молитвою і кожна ніч із невиспаними думками.

Але поки немає підтвердження - є віра. Поки серце б’ється - є надія.

Петро - медик, який рятував інших. І тепер рідні вірять, що він повернеться. Бо вдома на нього чекають. Бо його люблять. Бо він потрібен живим.

Запорізькі