Дві Любові. Дві долі. Одна любов до вишивання

15 квітня 2026 р. 11:52

15 квітня 2026 р. 11:52

Є імена, у яких від самого народження закладено глибокий зміст, і які ніби тихо, але наполегливо ведуть людину крізь усе життя, формуючи її характер, вибір і навіть спосіб мислення. Ім’я Любов - саме таке: тепле, світле, сповнене внутрішньої сили та ніжності водночас. Саме його носять дві жінки - Любов Михайлівна ПАНЧЕНКО та Любов Іванівна РЯБКО, - чиї життєві шляхи, хоч і пролягали різними дорогами, виявилися напрочуд схожими у своїй суті.

О бидві вони належать до покоління, яке зростало у складні повоєнні роки, коли світ тільки-но починав оговтуватися від руйнувань, а люди вчилися жити заново, відбудовуючи не лише домівки, а й віру в майбутнє. Їхнє дитинство було позначене нестачею, працею та відповідальністю, яка приходила надто рано, але водночас саме ці обставини загартували їхній характер і навчили цінувати прості, але справжні речі.

Коли нитка стає голосом душі

У ті часи, коли навіть найнеобхідніше було розкішшю, бажання творити не зникало - навпаки, воно ставало ще сильнішим, бо давало можливість втекти від суворої реальності хоча б у власний внутрішній світ. Саме тоді вишивка стала для обох жінок не просто заняттям, а справжнім прихистком для душі.

Не маючи достатньо матеріалів, вони проявляли дивовижну винахідливість: уважно придивлялися до старих речей, розпускали вовняні светри, шукали кольорові нитки в будь-яких доступних джерелах, перетворюючи буденність на джерело натхнення. У кожному знайденому клаптику тканини вони бачили не обмеження, а можливість створити щось нове, красиве й значуще.

І саме тому їхні роботи з самого початку були особливими, адже в них вкладалося не лише вміння, а й терпіння, фантазія та глибоке внутрішнє світло, яке не згасало навіть у найважчі часи.

Життя, сповнене турбот і пісні

З роками життя входило у звичне русло: родини, діти, щоденні обов’язки, які вимагали сили, витривалості й самовідданості. Проте навіть у цьому безперервному коловороті турбот обидві жінки знаходили місце для творчості, яка залишалася для них джерелом радості та внутрішньої рівноваги.

Любов Михайлівна присвятила себе медицині, працюючи у фельдшерсько-акушерському пункті в селі Петрівка, де вона не просто виконувала професійні обов’язки, а була для 1300 людей підтримкою, порадницею і часто - єдиною надією у складні моменти. Її знали у кількох селах, їй довіряли найцінніше - здоров’я і життя. Повертаючись додому після важкого дня, вона не відпочивала у звичному розумінні цього слова, адже на неї чекали родина, господарство, город, але навіть серед усього цього вона знаходила час для вишивки і пісні.

Її любов до співу стала ще однією важливою стороною життя: разом із сестрою Галинкою вона виступала дуетом, брала участь у вокальній групі «Відродження», виходила на сцену, де могла поділитися з людьми тим самим теплом, яке вкладала у свої роботи.

Любов Іванівна, працюючи на заводі лакофарбових виробів, також не полишала творчості, адже спів супроводжував її протягом багатьох років. Вона була учасницею ансамблю «Веселка», а згодом долучилася до народного хору «Вольниця» при районному Будинку культури, де її голос ставав частиною великого звучання, що об’єднувало людей і дарувало відчуття спільності.

Зустріч, яка об’єднала серця

І ноді життя дарує зустрічі, які здаються випадковими лише на перший погляд, але насправді є закономірними і навіть необхідними. Так сталося і з цими двома жінками, які познайомилися у 2007 році на засіданні любительського об’єднання «Шедеври Гуляйпілля».

Це була не просто зустріч двох майстринь, а своєрідне впізнавання спорідненої душі, адже кожна з них одразу відчула в іншій ту саму любов до творчості, ту саму відданість справі і ту саму внутрішню потребу створювати красу. Відтоді їх поєднала не лише спільна діяльність, а й щира дружба, яка стала ще одним джерелом підтримки у житті.

Вишивка, що мандрує світом

З часом, коли життєвий ритм дещо сповільнився, а турботи про дітей змінилися радістю від спілкування з онуками, у жінок з’явилося більше часу для творчості, яка розквітла з новою силою. Тепер уже не було такої гострої нестачі матеріалів, але залишилося головне - бажання творити і дарувати.

Їхні роботи стали не просто виробами, а справжніми оберегами, які несли у собі тепло рук і частинку душі майстрині. Рушники, якими благословляли дітей і онуків, серветки, картини, ікони, вишиті сорочки - усе це ставало подарунками, що зберігали пам’ять і любов.

Вишивки Любові Михайлівни розійшлися далеко за межі України, знайшовши свої домівки у Канаді та США, і кожна з понад півтори сотні подарованих робіт стала для когось символом тепла і підтримки. Навіть у непрості воєнні роки вона не припиняла творити, і лише за один 2025 рік створила 23 нові роботи.

Любов Іванівна також залишила свій слід у багатьох країнах світу, адже її вишивки зберігаються у різних куточках Європи та за її межами, від Балтії до Лівану. Навіть у часи повномасштабної війни вона продовжувала працювати, створюючи картини, рушники та ікони, які ставали тихими свідками її віри і незламності.

Війна і дорога, що не обирається

П овномасштабна війна змінила життя кожного. Не оминула вона й цих жінок. Вони залишалися вдома до останнього. Трималися за рідну землю, за свої домівки, за спогади. Але прийшов час, коли довелося їхати.

Любов Михайлівна покинула свій дім у березні 2025 року. Любов Іванівна - у листопаді того ж року, до останнього залишаючись у рідному місті.

Це була не просто дорога. Це було прощання з частиною життя. Це ніби тебе вирвали з корінням… А прижитися на новому місці дуже важко, адже разом із домом людина залишає частину себе - свої спогади, звички, своє минуле. І це відчуття словами не передати.

Там, де залишається любов

С ьогодні наші поважні майстрині-мисткині винаймають житло в Запоріжжі, неподалік одна від одної, і ця близькість дає їм можливість підтримувати зв’язок, який став для них важливим у нових умовах життя. Вони часто зустрічаються, розмовляють, згадують, співають, діляться досвідом і новими ідеями, зберігаючи те, що неможливо втратити - внутрішнє тепло і здатність радіти простим речам.

Попри втому, попри вік і здоров’я, яке вже не дозволяє працювати так, як колись, вони продовжують вишивати, адже для них це не просто справа чи хобі, а спосіб жити, відчувати і передавати свою любов далі.

Бо для них вишивка - це більше, ніж ремесло. Це молитва, вкладена у кожен стібок. Це любов, яка не старіє. Це життя, яке триває - попри все.

І, можливо, саме в цьому і є справжній сенс їхньої історії: у тому, що навіть у найскладніші часи людина здатна залишатися творцем, знаходити світло і ділитися ним з іншими, перетворюючи звичайну нитку на символ надії, віри і безмежної ЛЮБОВІ.

Запорізькі