Від найстарішої школи до справжнього замку: які незвичайні менонітські будівлі можна побачити в Запоріжжі (фото)

28 квітня 2026 р. 17:44

28 квітня 2026 р. 17:44

Досліджуючи Запоріжжя: урбаністична екскурсія Верхньою Хортицею

У Запоріжжі молодь шукає нові ідеї для розвитку міського простору — і робить це доволі незвичайно. У межах проєкту Urban Bridges від ГО "Молодь Онлайн" учасники вирушають на так звані урбаністичні сафарі: досліджують райони міста, звертають увагу на архітектурні деталі, фотографують цікаві рішення та фіксують проблемні місця.

Усе це — щоб згодом не лише переосмислити побачене, а й відтворити власне бачення Запоріжжя… у віртуальному світі гри Minecraft (більше про це - наприкінці цієї публікації) .

Ідея проєкту виходить за межі простого копіювання міста. Йдеться про створення альтернативного, більш комфортного середовища — з просторами, яких бракує у реальності: затишними дворами, сучасними парками, продуманими громадськими зонами. Спочатку ці ідеї з’являються онлайн, а згодом можуть трансформуватися у цілком реальні урбаністичні рішення.

Однією з таких дослідницьких мандрівок стала прогулянка Верхньою Хортицею.

Разом з директором Музеєю архітектури Запоріжжя, істориком Михайлом Мордовським ми вирушили шукати неочевидні деталі, історії та натхнення, які згодом можуть стати частиною нового бачення міста.

Екскурсія, присвячена історії менонітів у Запоріжжі, розпочалася з символічної точки — біля районного будинку культури на Верхній Хортиці. Сьогодні це звичайна, на перший погляд, будівля, однак саме тут колись стояла менонітська церква. Вона не збереглася, проте сучасна споруда зведена на тому ж фундаменті.

Саме тут гід Михайло Мордовськой запропонував учасникам зануритися у минуле й почати розмову про тих, хто колись формував цей простір.

"Ми зараз знаходимося в адміністративному центрі менонітської колонії Хортиця. Це був компактний район, де меноніти проживали з кінця XVIII і фактично до середини ХХ століття" — пояснив він на початку екскурсії.

Історія менонітів на цих територіях починається у 1789 році, коли перші переселенці прибули сюди із Західної Пруссії — регіону сучасної Польщі, поблизу Гданська. Попри те, що їх часто називають німцями, самі меноніти мали дещо інше походження.

"Насправді вони були фламандцями і фризами — народами, які сформувалися на території Нідерландів. Просто тривалий час жили у Пруссії, яка була німецькою державою, і спілкувалися мовою, схожою на німецьку — так званим платтдойчем. Тому їх і сприймали як німців" , — розповів історик.

Менонітство як релігійна течія виникло в Нідерландах у часи Реформації. Це була одна з протестантських громад, що сформувалися як відповідь на кризу католицької церкви.

"Люди вимагали змін, а церква їх не давала. Тому почали з’являтися нові течії. Меноніти об’єдналися навколо проповідника Менно Сімонса — звідси й назва. Вони були однією з багатьох протестантських спільнот, але мали свої чіткі принципи" , — розповідає гід.

Одним із таких принципів був пацифізм — повна відмова від війни та насильства. Саме ця позиція згодом змусила менонітів неодноразово змінювати місце проживання.

"Їх переслідували, вони змушені були тікати. Спочатку оселилися біля Гданська, але коли ці території захопила Пруссія, почалися обмеження. Найболючіше — заборона купувати і продавати землю. А для людей, які жили з землі, це було критично. Тому вони вирішили шукати новий дім", — пояснює Михайло Мордовськой.

Саме в цей момент з’явилася пропозиція від Російської імперії, яка після війни з Османською імперією активно заселяла південь сучасної України. І меноніти погодилися — але на своїх умовах.

Вони отримали безпрецедентні права: могли самі обирати місце для поселення, мали свободу віросповідання, власне самоврядування і, що важливо, звільнення від військової служби. Також їм обіцяли землю, кредити на будівництво і податкові пільги.

Втім, шлях до нової батьківщини не був простим.

"По дорозі їх грабували, вони втрачали майно. А коли прибули — виявилося, що їх спрямували не туди, куди обіцяли. Замість району Берислава їх відправили сюди", — розповів історик.

Попри це, меноніти почали облаштовуватися на новому місці. І досить швидко перетворили його на розвинені колонії.

Власне, маршрут екскурсії охоплював одразу дві менонітські колонії — Хортицю та Розенталь.

Наступною точкою маршруту стала будівля неподалік зупинки "Будинок культури" — нині тут розташований районний суд. На перший погляд це непримітна одноповерхова споруда, однак її історія напряму пов’язана з управлінням менонітськими колоніями.

"Це була будівля Хортицької волості. Тобто адміністративний центр, де вирішувалися всі поточні питання життя округу. До нього входили 18 менонітських сіл, і це був найбільший менонітський округ на території України", — розповідає Михайло Мордовськой.

За його словами, функції волості були значно ширшими, ніж може здатися сьогодні.

"Волость опікувалася практично всім: судами, дорогами, школами, лікарнями, пожежною службою, митом. Фактично це була структура, яка формувала і підтримувала життя всієї менонітської громади. Тому ця будівля була надзвичайно важливою для функціонування округу", — пояснює він.

Далі маршрут проліг вулицею Абрагама Коопа (колишня Істоміна) — саме тією, якою сьогодні курсує громадський транспорт. Колись вона була головною артерією менонітської колонії, що з’єднувала її з сусіднім поселенням Розенталь.

Вже тут починають проявлятися ознаки економічного розвитку менонітів. Ліворуч від дороги збереглася видовжена промислова будівля — колишній цех підприємства Леппа і Вальмана, зведений у 1880-х роках.

"Це підприємство виробляло сільськогосподарську техніку — сівалки, віялки, жатки та інше обладнання. Саме такими речами меноніти і прославилися" , — пояснює Михайло Мордовськой.

За його словами, подібні виробництва не були випадковими — вони стали логічним продовженням господарського способу життя громади, яка активно розвивала сільське господарство і водночас впроваджувала технічні новації.

Неподалік проходить умовна межа між двома колоніями — Хортицею та Розенталь. Вона буквально пролягає вздовж вулиці.

Це особливо добре видно на прикладі двох сусідніх будівель. Одна з них — більш охайна і житлова — належала заможному меноніту Герману Діку. Поруч — значно простіша споруда, яка насправді була його паровим млином, збудованим у 1830-х роках.

Архітектура будинків також має характерні європейські риси. Такі споруди й сьогодні можна побачити у північній Польщі або в районі Гданська — звідки, власне, і походили переселенці.

"Це типовий європейський будинок. Якщо поїдете до Гданська чи невеликих містечок поруч — побачите такі самі. Але тут є цікава деталь: у менонітів вхід зазвичай був із двору, а не з вулиці. А в цьому будинку — навпаки. Також тут є мансардний поверх, що для менонітської забудови не зовсім характерно", — звертає увагу гід.

Наступною точкою маршруту стала будівля, яку без перебільшення можна назвати унікальною для Запоріжжя — одна з найстаріших шкіл міста. Вона й досі виконує свою первісну функцію, хоча її історія сягає ще менонітських часів.

Найстаріше крило школи є характерним прикладом менонітської архітектури. Будівлю увінчує гострий двосхилий дах, а на фронтоні — невеликі віконця.

Один з корпусів школи прикрашала невелика башта з годинником. На жаль, він до наших днів не зберігся.

У менонітський період цей навчальний заклад мав чітку спеціалізацію — тут навчалися лише хлопці.

"Уявіть собі, ця стара будівля була зведена ще у XIX столітті. За документами, перша школа могла з’явитися тут ще у 1841 році. Але я не впевнений, що саме ця будівля збереглася в первісному вигляді — скоріш за все, її перебудовували", — пояснює гід Михайло Мордовськой.

За його словами, з часом навчальний заклад розширювався і змінювався разом із потребами громади.

"Приблизно через 50 років до основної будівлі, яка тягнеться вздовж вулиці Абрагама Коопа, добудували новий корпус — і школа фактично перетворилася на чоловічу гімназію. Подивіться, наскільки вона проста: жодних надмірностей, усе максимально функціонально — просто приміщення, де навчалися хлопці", — додає він.

Ще однією важливою точкою маршруту стала будівля колишньої школи для дівчат — одна з найвиразніших і найкрасивіших споруд Верхньої Хортиці, яка й сьогодні привертає увагу своєю архітектурою.

"Цю будівлю зводили з особливою любов’ю. Вона виконана в стилі еклектики — це був дуже поширений напрям на початку ХХ століття", — розповідає Михайло Мордовськой.

Будівництво тривало на зламі століть, а вже у 1902–1903 роках школа була введена в експлуатацію. Двоповерхова споруда вирізнялася не лише зовнішнім виглядом, а й масштабом вкладених у неї ресурсів: загальна вартість становила близько 39 тисяч карбованців.

"Значну частину коштів — 10 тисяч — надала Катерина Вальман. Це була велика меценатка, яка опікувалася освітою, зокрема початковою та дошкільною. Місто, для порівняння, виділило всього тисячу", — додає історик.

Будівля виконувала не лише освітню функцію. Вона була важливим осередком життя громади: тут проходили театральні вистави, концерти, громадські зібрання.

Особливою гордістю школи були внутрішні інтер’єри. На другий поверх вели красиві литі сходи, виготовлені на місцевому підприємстві Леппа і Вальмана. Це був своєрідний подарунок школі від промисловців.

Планування будівлі було продуманим і функціональним: на першому поверсі розміщувалися чотири навчальні класи, а також окремий фізичний кабінет із лабораторією. Примітно, що ця функція зберігалася десятиліттями.

"Уявіть, навіть у ХХ і на початку ХХІ століття в цих приміщеннях залишалися класи фізики з лабораторіями — фактично без змін від початкового задуму", — зазначає Михайло Мордовськой.

На початку ХХ століття у школі навчалося близько 180 дівчат — чималий показник для того часу і такого простору.

Втім, ця будівля має значення не лише як освітній об’єкт. Саме тут у 1910 році викладач словесності Петро Бузук заснував одне з перших в Україні природоохоронних товариств

"Воно називалося Хортицьке товариство охоронців природи. На жаль, проіснувало недовго — лише близько п’яти років", — розповів історик.

Ще одна помітна будівля на маршруті — так званий замок Вальман, який сьогодні використовується як адміністративний простір Широківської громади.

"На початку ХХ століття Катерина Вальман, велика меценатка, про яку ми вже згадували, проходила навчання в Німеччині на виховательку дитячих садків. Повернувшись у свою рідну менонітську колонію, вона вирішила збудувати для дітей окрему будівлю — місце, де вони могли б готуватися до школи, навчатися, проходити різні курси", — розповідає гід Михайло Мордовськой.

Будівництво розпочалося ще до Першої світової війни — приблизно у 1911–1912 роках. Проте історичні події кардинально вплинули на її подальшу долю.

Почалася Перша світова війна, потім Українська революція, потім радянська влада — і будівлю так і не встигли завершити за первісним задумом Катерини Вальман. З приходом радянської влади споруду націоналізували та добудували вже у 1930-х роках.

Приблизно у 1933–1934 роках її завершили, але використовувати вже почали зовсім інакше. Тут зробили квартири для вчителів навколишніх шкіл.

Сьогодні будівля виконує адміністративну функцію.

Завершальною точкою маршруту стала територія колишніх менонітських лікарень, яка об’єднувала одразу кілька медичних закладів.

"Менонітських лікарень тут було кілька, і всі вони виникають приблизно в один період — це 1909–1911 роки. Тобто це вже початок ХХ століття, коли колонія була досить розвиненою і могла дозволити собі складну інфраструктуру, зокрема медичну", — пояснює гід Михайло Мордовський.

Він звертає увагу, що частина будівель спочатку мала суто виробниче призначення.

"Оцей корпус ліворуч від нас — це, по суті, лікарня для робітників підприємства Леппа і Вальмана. Тобто це була заводська лікарня, де лікували працівників їхніх виробництв. А вже поруч формувався більший медичний комплекс", — розповідає він.

З часом лікарня перестала бути виключно “заводською” і стала доступною для ширшого кола людей.

Тут Михайло Мордовськой звертає увагу на деталь, яка об’єднує більшість менонітських будівель у цій місцевості.

"Є одна цікава деталь, яку можна помітити майже всюди: на фронтонах будинків зазвичай є по два вікна. Це зроблено не випадково, це елемент продуманої архітектури. Вони потрібні були для того, щоб освітлювати горища природним світлом. А горища у менонітів були дуже високими — це теж характерна риса їхньої забудови.

Мононіти приїхали сюди з Нідерландів і Північної Європи, де більш вологий морський клімат. Там такі стрімкі дахи — це практична необхідність: щоб швидко сходив дощ і сніг, щоб нічого не затримувалося на покрівлі", — розповідає Михайло Мордовськой.

В українських умовах така конструкція вже не була обов’язковою, але традиція залишилася.

У парку неподалік можна побачити пам’ятник із силуетами людей, вирізаними в граніті. Він напряму пов’язаний з історією менонітської громади та подіями ХХ століття.

Автором проєкту став канадський дизайнер, представник менонітської діаспори, який у 2000-х роках долучився до створення цього меморіального простору в Запоріжжі.

Саме біля цього місця Михайло Мордовськой переходить до розповіді про те, як і чому меноніти поступово зникли з території міста.

Перші хвилі еміграції почалися ще у ХІХ столітті, коли поступово скасовувалися пільги, надані переселенцям раніше. Це змусило частину громади шукати нові місця для життя за кордоном — передусім у Північній Америці, де менонітські родини з часом інтегрувалися у нові суспільства.

З початком Першої світової війни ситуація ускладнилася: німецькомовне населення опинилося під підозрою та тиском, що також спричинило нові хвилі виїзду. Подальші революційні події та зміна влади в Україні зробили становище ще більш нестабільним.

"У період революції меноніти опинилися в дуже складній ситуації. З одного боку — зміна влади, з іншого — нова економічна система, яка не передбачала приватної власності в тому вигляді, як раніше", — пояснює Михайло Мордовськой.

Під час встановлення радянської влади відбулися масштабні зміни: підприємства націоналізували, приватне господарство ліквідували. Частина колишніх власників була змушена працювати на тих самих підприємствах уже в нових ролях.

У 1930-х роках ситуація досягла найтрагічнішої точки — почалися масові репресії та депортації. Частину менонітів було вислано до Сибіру та Казахстану, інші стали жертвами політичних переслідувань.

Остання велика хвиля відтоку припала на період Другої світової війни, коли частина громади евакуювалася разом із відступаючими німецькими військами, намагаючись уникнути радянських репресій.

Організатори наголошують: головна мета ініціативи — навчити помічати міський простір і впливати на нього. Під час прогулянок учасники не лише досліджують Запоріжжя, а й збирають ідеї для майбутніх змін: від простих речей — на кшталт зручних лавочок чи озеленення — до комплексних рішень.

Попереду також навчальні лекції з урбаністики, робота з експертами та розробка власних проєктів для різних районів міста.

Після завершення офлайн-екскурсій проєкт продовжується в онлайн-форматі — на сервері Minecraft та в спільноті учасників.

Тож організатори запрошують долучатися до посиденьок, де учасники відтворюють улюблені місця міста та просто спілкуються.

Сервер Minecraft: urbanbridges.graj.today

Discord: https://discord.gg/TYygquMGu

Як приєднатися до сервера — розповіли в окремій інструкції .

Фото авторки

Запорізькі