«НАША СОВІСТЬ ЧИСТА ПЕРЕД БОГОМ І ЛЮДЬМИ»

25 травня 2026 р. 08:36

25 травня 2026 р. 08:36

Ці слова сказав директор сільського фермерського господарства «Отаман» Олександр Іванович Каліберда, коли ми з ним зустрілися 16 квітня 2026 року. Мета нашої зустрічі: дізнатися як фермери Гуляйпільщини працювали і працюють під час повномасштабної російсько-української війни.

До речі, з Олександром Івановичем ми знайомі давно. Я знав його, як передового комбайнера тодішнього колгоспу «Україна», що в селі Успенівці. Про майстровитого жниваря тоді йшла добра слава не тільки в господарстві, а й далеко за межами району.

Коли ж повіяли вітри реформування сільськогосподарського виробництва і почалося паювання колгоспної землі, на сімейній нараді у Олександра Каліберди вирішили попробувати сили господарювати на власній земліі. І у 2002 році утворилося СФГ «Отаман», директором став Олександр Іванович, а у 2006 році організували СФГ «Роздольне», яке очолив син Олександр Олександрович.

Молоді господарі активно взялися за роботу, доглядаючи землю та вирощуючи сільськогосподарські культури. Не забували вони і за своїх орендодавців, з якими уклали договори і з якими ретельно розраховувалися згідно з тим, що було записано в договорі.

Раділи хлібороби, дивлячись, як доглянута земля щедро віддячує їм за роботу гарними врожаями. Як би ж не війна! Вона перекреслила всі плани, позбавила впевненості у завтрашньому дні.

- Що ми робили 24 лютого 2022 року? – перепитує Олександр Іванович.

- Працювали. На той день у нас була вже підкормлена озима пшениця і ми з хлопцями готувалися до проведення інших видів польових робіт. Ми чули , як гриміло в сторону Малинівки , Червоного , Гуляйполя, але продовжувати свою роботу.

2 березня не стало електрики. Тому ми з дільничним інспектором Сергієм Яковичем Бортом вирішили включити генератор і качати із свердловини воду для людей села. Тоді дуже погано було із зв’язком. І ми допомогли військовим , які зупинились на нашій базі. Допомогли ми і з пальним для заправки танків , які зайшли в село. Ми віддали дизпальне, яке заготовили для своїх тракторів.

У перші дні війни, коли ще панував хаос і нерозбириха, через поспішність і некомпетентність в Успенівці ледве не зірвали міст через річку Янчул. Разом із старостою старостинського округу Олександром Петровичем Репетуном нам вдалося умовити військових не робити цього.

Військові порадили нам не кидати село , бо його потім не буде і ми цей наказ-прохання виконали . Розрахували всіх працівників і поставили в центр зайнятості населення. Перед жнивами Петро Григорович Бірюков Сергій Олександрович Вовк Микола Іванович Горпинич та Олександр Олегович Плющаков повернулися в Успенівку, а до того в селі із фермерів залишався я, син Олександр і зять Олександр Польща і хлопці з нами були до кінця.

Далі хлопці працювали на добровільних началах. Ніхто нікого не заставляв ставати до роботи. Того року ми намолотили багато зерна , але ціна його була дуже низька , бо покупці боялися до нас їхати.

Перші прильоти в село і на поля почалися ще взимку. Особливо дошкуляли касетні бомби і «Урагани». Після обстрілів ми ходили і збирали елементи касетних бомб , які не розірвалися.

На 2023 рік всі наші поля були оброблені й засіяні. Я їхав трактором з культиватором і видивлявся , де лежать нерозірвані касети. Від кожної мало бути 24 воронки , якщо стільки не було , тоді шукали , де решта елементів.

Нерозірвані касети зривали сапери , наші любі друзі.

У нас чергував трактор з бочкою води і , де горіли приміщення ми допомагали тушити пожежі. Технічну воду ми возили людям і в Темирівку. Старалися допомогти кожному , хто цього потребував. Разом з Миколою Миколайовичем Тимофієвим ми допомагали перекривати розбиті дахи хат успенівців.

Трагедією для земляків були перші загиблі.

Першою в селі загинула Ліда Сова , яка була дома і до якої у двір прилетала ракета. Потім загинув Олександр Торукало, а батька Сергія Вовка поранило.

Найстрашніше було те , коли люди виїхали і горіли хати , а ти це бачиш і нічого сам зробити не можеш.

- А який був стан ваших полів?

- Як я вже сказав , наші поля , незважаючи на обстріли , були вчасно оброблені і стояли , як лялечки. Правда , у 2024 році багато пшениці вимерзло , але те, що лишилося , ми все скосили.

На полях ми працювали , як кажуть , до останнього. Сіяли обробляли поля збирали врожай. У 2025 році ми скосили ранні зернові , але по них ніхто не хотів їхати , бо боялися прильотів.

З пізніх культур ми не встигли скосити 300 гектарів соняшнику. Через інтенсивні обстріли села і швидкого наближення його до Успенівки довелося спішно виїздити. Це було 26 вересня 2025 року. Разом з нами з дружиною Тамарою Миколаївною виїхала сім ’ я дочки Олі і сина Олександра. Онуки Максим і Богдан взяли із собою собочку Крошку , яку жалко було оставляти самого.

Коли ми ще не доїхали до села Солодкого (їхали через Рівнопілля) , дізналися , що до сусіда Анатолія Івановича Бірюка прилетіло у двір два КАБи і знищили будинок , тоді і нам повідомили , що наш двоповерховий будинок , у якому жило три сім ’ ї , теж знищений. Трьохсотий КАБ знищив і наш склад.

- А чи вдалося вам вивезти сігосптехніку в безпечне місце?

- Так, 80 відсотків техніки ми вивезли спочатку у Васильків, а потім поїхали у Кіровоградську область. Прихисток забезпечив нам двоюрідний брат Анатолій Іванович Кондратенко. В Успенівці залишилося два трактори, причеп і увесь причіпний інвентар.

- Як почуває себе душа хлібороба , коли надворі весна і треба проводити польові роботи?

- Їй мулько від усвідомлення , що війна триває і людям потрібен хліб , а ти не можеш повернутися на свої поля. Та всі ми живемо надіями на перемогу ЗСУ і що ми повернемося у рідні краї і будемо займатися своєю улюбленою справою. Гріє душу усвідомлення , що наша совість чиста перед земляками.

Іван Кушніренко

Запорізькі