Павло ЛЕХ - воїн, якого шукають, люблять і чекають

02 липня 2026 р. 10:27

02 липня 2026 р. 10:27

Павло Францович Лех народився 13 червня 1977 року в місті Полонне на Хмельниччині. Та найдорожчими спогадами його серця назавжди залишилося село Понінка, де минули дитячі та юнацькі роки. Саме там, серед мальовничої природи, щоденної праці та щирого людського спілкування, формувався його характер, народжувалися мрії та міцніла любов до рідної землі.

П авло зростав добрим, відповідальним і працьовитим хлопцем. Він рано зрозумів ціну чесної праці та ніколи не боявся труднощів. У школі здобував знання, поруч були вірні друзі, а юність дарувала безліч світлих моментів, які згодом він із теплом згадував у родинному колі. Ті роки навчили його бути наполегливим, цінувати дружбу, поважати людей і завжди залишатися вірним своєму слову.

Ще змалку Павло був працьовитим і відповідальним. Обравши фах тракториста, він не боявся фізичної праці, завжди прагнув бути корисним та впевнено дивився у майбутнє. Його молодість була сповнена щирої дружби, веселих історій і тих простих людських радощів, які назавжди залишаються в пам’яті.

У вісімнадцять років Павло був призваний на строкову військову службу. Служив у Полтаві водієм пожежної машини. Уже тоді проявилися риси, які супроводжували його все життя: дисциплінованість, витримка, надійність і готовність у будь-яку мить прийти на допомогу тим, хто її потребує.

Після служби доля привела його до Калинівки під Броварами. Саме там він зустрів свою майбутню дружину, з якою створив міцну родину. У подружжя народилися син і донька, яких Павло безмежно любив, підтримував і для яких завжди був надійною опорою. Для своєї сім’ї він був не просто чоловіком і батьком. Він був прикладом сили духу, доброти, чесності та справжньої чоловічої мудрості.

Майстер на всі руки і душа компанії

У мирному житті Павло працював у Києві на різних підприємствах. Був збирачем меблів, поролонщиком, людиною, яка будь-яку справу виконувала сумлінно і професійно. Його золоті руки знали всі друзі, знайомі та родичі. Якщо комусь потрібно було зібрати меблі чи допомогти по господарству, Павло завжди знаходив час.

Для нього не існувало чужих проблем. Водночас він був веселою, життєрадісною людиною з чудовим почуттям гумору. Любив спілкування, умів підтримати, підбадьорити й навіть у непростих ситуаціях знаходив слова, що викликали усмішку. Особливо захоплювався грою S.T.A.L.K.E.R., і саме звідти народився його позивний - «Шрам», який згодом став добре відомим серед побратимів.

Шлях воїна

К оли для України настали важкі часи, Павло не залишився осторонь. До лав Збройних Сил України, територіальної оборони, він долучився добровільно. Спочатку ніс службу в Калинівці та Броварах, захищаючи рідну землю там, де був найбільш потрібен. Згодом пройшов навчання і вирушив на передову, ставши бійцем 102-ї окремої бригади Сил ТрО імені полковника Дмитра Вітовського, де починав службу в 74-му батальйоні. Серед побратимів він швидко здобув авторитет. Відкритий, щирий, надійний, Павло легко знаходив спільну мову з людьми. Особливо тісно товаришував із побратимами з позивними «Мультик», «Ліон» та «Марсік». Навіть у найважчі хвилини він не втрачав оптимізму.

Коли його запитували, чому він пішов воювати, Павло жартома відповідав: «У мене вдома новий холодильник і пральна машина. Не хочу, щоб русня забрала». За цією простою, жартівливою фразою стояла велика правда - він захищав свій дім, свою родину, своє майбутнє.

Людяність на передовій

П авло ніколи не ховався за чужими спинами. Коли поруч були поранені, він першим приходив на допомогу. Неодноразово ризикував власним життям, щоб урятувати інших. Одного разу він намагався врятувати побратима, не зважаючи на смертельну небезпеку.

Іншого разу, під час потужного штурму, коли одного з військових засипало землею, Павло, розуміючи, що будь-якої миті може прилетіти ворожий дрон, повернувся назад і витягнув його.

За роки служби він став головним сержантом стрілецького взводу, заслуживши повагу командування та побратимів не званням, а вчинками. Його досягнення вимірюються не погонами, а врятованими життями, підтримкою товаришів і мужністю, яку він демонстрував щодня.

«Привіт, сім’я…»

П опри фронтові будні, Павло завжди залишався турботливим батьком.

- Тато завжди готував їсти хлопцям на війні, - згадує донька Іванка. - Навіть зараз, коли про це думаю, дуже хочеться ще раз скуштувати його плову. Він любив деруни, часто жартував, а через службу з волинськими побратимами перейняв улюблений вислів «йо», який часто використовував у розмовах. Щоразу, коли записував відео для рідних, починав однаково: «Привіт, сім’я…» У цих простих словах було все - любов, тепло, турбота і бажання бути поруч, навіть коли між нами були сотні кілометрів.

Навіть на війні він знаходив місце для світла. Разом із побратимом «Марсіком» їздив на риболовлю під час відпочинку, піклувався про фронтових котів, яких у різні періоди називали Веселка, Федя і просто Кіт. День, коли обірвався зв’язок

У червні 2025 року Павло потрапив до лікарні на реабілітацію. Для доньки він зробив незабутній сюрприз - несподівано приїхав додому на її випускний.

- Це був один із найщасливіших моментів, - згадує Іванка.

22 серпня він знову повернувся на фронт. Попереду була нова позиція, яку військові називали «паперовою» - надто небезпечною і вразливою.

14 жовтня 2025 року зв’язок із Павлом обірвався. 18 жовтня, поблизу села Малинівка на Запорізькому напрямку, він зник безвісти. Він просто не повернувся з позиції.

Віра, яка живе попри все

Д ля рідних Павло Францович Лех залишається не лише Захисником, а передусім люблячим чоловіком, турботливим батьком, людиною великого серця. Його сім’я продовжує шукати, чекати і вірити. Вірити, що одного дня пролунає знайоме: «Привіт, сім’я…» Для них він назавжди залишається Героєм, якого люблять, пам’ятають і чекають. І доки живе ця віра, живе й надія, надія на його повернення.

Запорізькі