Роман БАБІЄЧКО: життя, сповнене праці, любові й відданості Україні

03 липня 2026 р. 08:43

03 липня 2026 р. 08:43

Життєвий шлях Романа Богдановича Бабієчка розпочався 8 жовтня 1977 року в Брянську. Та справжньою його малою батьківщиною став Новий Розділ на Львівщині, куди у 1986 році переїхала родина. Саме тут минули його дитинство і юність, формувався характер, народжувалися перші мрії та життєві цінності.

Р оман зростав щирим, відкритим і надзвичайно активним хлопцем. Він легко знаходив спільну мову з людьми, умів дружити та завжди був у центрі подій. Змалку захоплювався спортом: грав у хокей і волейбол, займався плаванням, із задоволенням проводив час за шахівницею чи дошкою для шашок. Особливо теплими спогадами для нього назавжди залишилися літні канікули в селі. Там, допомагаючи бабусі й дідусеві по господарству, він вчився працьовитості та відповідальності, а вільні години проводив із друзями на мальовничих берегах Дністра.

Саме в ті роки закладалися риси, які супроводжуватимуть його все життя: доброта, чесність, наполегливість, готовність підтримати інших і ніколи не відступати перед труднощами.

Пошук свого шляху

П ісля закінчення школи Роман разом із найкращим другом вступив до Київського військового інституту управління і зв’язку. Однак серйозна травма руки, отримана під час футбольного матчу між курсантами, змусила його відтермінувати навчання.

Згодом він вступив на підготовче відділення ДУ «Львівська політехніка», а потім став студентом електроенергетичного факультету. Проте завершити навчання тоді не вдалося - у 1997 році Романа призвали на строкову службу до Збройних Сил України.

Після повернення зі служби працював апаратником на Новороздільському комбінаті «Сірка». Уже тоді його вирізняли сумлінність, відповідальність і готовність братися до будь-якої роботи.

Родина і справа життя

У 2000 році Роман одружився та переїхав до Калуша, де проживала його дружина Вікторія, з якою доля звела хлопця ще у 1994 році під час навчання у Львові.

Він вступив на заочне навчання до Бурштинського енергетичного технікуму та розпочав роботу в АТ «Прикарпаттяобленерго». Саме з енергетикою був пов’язаний увесь його подальший професійний шлях. Роман пройшов шлях від контролера до інспектора енергослужби, здобувши заслужену повагу колег і керівництва, був нагороджений численними грамотами за сумлінну працю.

У 2003 році в подружжя народився син Андрій, якого Роман безмежно любив. Для своєї родини він був надійною опорою, людиною, яка завжди дбала про домашній затишок і добробут.

Людина, яку неможливо було не любити

В еселий, відкритий, щирий і товариський - саме таким його пам’ятають усі, хто знав. Про таких людей кажуть: « душа компанії».

Роман завжди був готовий долучитися до спортивних чи святкових заходів, був величезним вболівальником українського біатлону і футболу, активно займався профспілковою діяльністю, умів згуртувати людей навколо себе. Його чесність, відповідальність і порядність викликали щиру повагу.

Він дуже любив автомобілі, був чудовим водієм і дбав про кожну машину так, ніби вона була частиною його самого. Любив чистоту, порядок, акуратність - у всьому прагнув досконалості.

Поклик захищати

У 2015 році Роман добровільно приєднався до Збройних Сил України, ставши на захист держави від російської агресії. Служив у прикордонних військах. Після демобілізації повернувся до мирного життя: працював, виховував сина, будував плани на майбутнє.

Та коли розпочалося повномасштабне вторгнення, він не зміг залишитися осторонь. Повернувшись із військкомату, Роман був вражений кількістю людей, які прийшли захищати країну. Відтоді його не полишала думка, що і він мусить бути серед них.

Попри проблеми зі спиною та розірваний меніск, попри прохання дружини й сина залишитися вдома, він зробив свій вибір. Зв’язавшись із побратимом, поїхав записуватися до тероборони.

Після підготовки в Долині наприкінці квітня його бригада вирушила до лінії бойового зіткнення. Їхали стареньким «Москвичем», придбаним у Калуші у чоловіка, який евакуювався з Херсона. Навіть у тих складних обставинах Роман дбав про машину так само ретельно, як завжди.

Останній вихід

В ідтоді для родини почалися дні постійного чекання, хвилювань і коротких дзвінків, які ставали найбільшою радістю.

102 окрема бригада Сил ТрО імені полковника Дмитра Вітовського тривалий час перебувала на лінії бойового зіткнення без ротацій. Поруч із Романом були побратими, які теж добровільно стали на захист України й до останнього виконували свій обов’язок. Багато з них загинули або були поранені.

Останнє бойове розпорядження було надзвичайно важким - утримувати позиції на західній околиці села Малинівка.

Небо безперервно гуділо від FPV-дронів, артилерійських ударів і мінометних обстрілів. Вийти з бліндажа було смертельно небезпечно. Усі розуміли, наскільки це страшно, але позицію потрібно було тримати. До неї треба було йти чотири кілометри. Потім стався обстріл. Пряме влучання у бліндаж.

14 жовтня 2025 року Роман записав своє останнє повідомлення перед виходом. Потім настало болісне очікування, нестерпна порожнеча в грудях і страх почути найстрашніше. У сповіщенні зазначено: «зник безвісти».

Між надією і болем

В ідтоді життя його рідних розділилося на «до» і «після». Та попри біль, невідомість і виснажливе чекання, у серцях живе надія. Його люблять. Його чекають. Його не перестають шукати. Бо навчитися жити без нього - неможливо. І доки є ця любов, доти жевріє віра, що Роман повернеться додому, до своєї родини.

Запорізькі