Михайло МАРТИНЮК: його чекають серцем і молитвою

07 липня 2026 р. 11:21

07 липня 2026 р. 11:21

Михайло Михайлович Мартинюк народився 12 серпня 1984 року в селі Кобилець Коломийського району Івано-Франківської області у мальовничому куточку Прикарпаття, серед щирих людей, глибоких родинних традицій і особливої любові до рідної землі.

Саме там минули його дитячі роки, формувався характер, загартовувалася сила волі та виховувалося глибоке відчуття відповідальності за близьких і за все, що доручало життя. У 1999 році Михайло закінчив Загайпільську загальноосвітню школу І–ІІ ступенів, а згодом вступив до Коломийського індустріального технікуму, де здобув професії столяра-будівельника, паркетника та штукатура.

Праця завжди була невід’ємною частиною його життя. Усе, до чого він брався, Михайло виконував сумлінно, старанно й відповідально. Його професіоналізм, чесність і працьовитість знали й цінували на будівельних об’єктах в Україні та за її межами. Він був людиною, яка вміла будувати не лише оселі, а й міцну довіру між людьми, залишаючи після себе добру пам’ять і повагу.

Найбільше багатство - родина

Найбільшою цінністю для Михайла завжди залишалася його сім’я. Удома на нього чекали дружина Ірина, донечка Тетяна та син Денис, для яких він був джерелом любові, тепла і впевненості.

Коли у 2022 році він став на захист України, донечці було лише шість років, а синові - чотири. Для дітей тато був і залишається найближчою людиною, поруч із якою завжди було спокійно й світло.

На Михайла також чекали мама, сестри Людмила та Олександра, племінники, яких він щиро любив і яким завжди приділяв увагу. У родині його цінували за добре серце, готовність допомогти та особливу здатність підтримати навіть тоді, коли самому було непросто.

Особливим щастям для рідних ставали ті довгоочікувані миті, коли Михайло приїжджав у відпустку. Ці зустрічі були справжнім подарунком, коли дім знову наповнювався голосами, дитячим сміхом і теплом родинної присутності, а в серцях народжувалася надія й віра в краще.

Свідомий вибір захищати Україну

Коли повномасштабна війна прийшла на українську землю, Михайло не залишився осторонь. Він добровільно став до лав оборонців України, усвідомлюючи відповідальність перед родиною, рідною землею та майбутнім своєї держави.

На військовій службі Михайло Мартинюк був головним сержантом, командиром відділення стрілецького взводу стрілецької роти військової частини А7153. Упродовж трьох з половиною років він мужньо виконував бойові завдання там, де було найважче і найнебезпечніше.

Із 18 червня 2022 року по 12 червня 2025 року Михайло брав участь у заходах із забезпечення безпеки населення та оборони держави на території Харківської та Запорізької областей — у громадах Краматорського району, Барвінківської та Борівської громад Ізюмського району Харківщини, Вовчанської громади Чугуївського району та Новомиколаївської громади Пологівського району Запорізької області.

Його служба вимагала витримки, мужності та постійної готовності приймати складні рішення. Попри втому й небезпеку, він залишався сильним, стійким і вірним присязі.

Відзнаки, заслужені честю

За мужність, відданість і сумлінне виконання військового обов’язку Михайло був нагороджений відзнакою «За бойову звитягу», медаллю «Незламним героям російсько-української війни», медаллю «За відвагу», медаллю «Кращий сержант військової частини А7153», відзнакою «За відвагу» та відзнакою Міністра оборони України «Золотий тризуб».

За кожною з цих нагород стоїть непростий шлях військової служби, щоденна праця, незламний характер і щира любов до Батьківщини, яку він захищав із честю та гідністю.

День, після якого життя розділилося на «до» і «після»

12 червня 2025 року під час стрілецького бою з противником поблизу населеного пункту Малинівка Пологівського району Запорізької області Михайло Мартинюк зник безвісти.

Із того дня життя його родини змінилося назавжди. Час ніби втратив свій звичний рух, а кожен новий день став днем очікування, болю та безперервної надії.

Рідні продовжують шукати бодай якусь звістку про Михайла, звертаються, питають, не припиняють боротьби за правду й за шанс почути омріяну новину. Для них кожен дзвінок чи повідомлення стає особливим моментом, коли серце завмирає від тривоги й віри водночас.

Найважче - мамі, яка щодня молиться за свого сина і живе з надією на його повернення. Із болем та любов’ю чекають тата діти, для яких він назавжди залишається найближчою людиною, прикладом сили і найбільшою підтримкою.

Родина живе між тривогою і вірою, але не дозволяє згаснути надії.

Безвісти зниклий - не означає забутий

Михайло Мартинюк - мужній захисник України, люблячий чоловік, турботливий батько, син і брат, людина честі, сили духу та великого серця.

Його мужність, стійкість і відданість назавжди залишаться прикладом справжньої любові до рідної землі. А вдома його продовжують чекати з тією самою незгасною вірою, з якою проводжали на службу, і з тією ж любов’ю, яка сильніша за відстань, біль і довге мовчання невідомості.

Безвісти зниклий - не означає забутий. Його чекають щодня. Його люблять усім серцем. Про нього моляться і вірять, що настане день, коли він повернеться додому до тих, хто не перестає чекати його ні на мить.

Запорізькі