Шлях мужності, любові й незгасної надії: історія Віталія ДУНИЧА

09 липня 2026 р. 10:38

09 липня 2026 р. 10:38

Віталій Васильович Дунич народився 23 липня 1981 року в селі Уторопи Косівського району Івано-Франківської області. З дитинства вирізнявся активністю, наполегливістю та відповідальністю. Гарно навчався, був допитливим і цілеспрямованим, займався боксом, що загартувало його характер, силу духу та витривалість.

Родина - найбільша цінність

Після закінчення школи здобув вищу економічну освіту. Згодом доля подарувала йому зустріч із коханою жінкою, яка виховувала двох дітей. Віталій прийняв їх як рідних і став для них справжнім батьком, порадником та другом. Він дарував їм турботу, підтримку й любов, був поруч у важливі моменти життя та став надійною опорою для всієї родини. Певний час працював за кордоном, будував плани на майбутнє, працював для своєї родини та рідних.

Без вагань - на захист України

Але з початком повномасштабної війни без вагань повернувся додому, щоб стати на захист України.

Віталій доєднався до лав 102 окремої бригади територіальної оборони. Свій військовий шлях розпочав солдатом, однак ніколи не зупинявся. Він постійно навчався, вдосконалював свої знання та навички, бо щиро прагнув бути максимально корисним для держави та своїх побратимів.

Під час служби пройшов навчання у напрямку застосування безпілотних літальних апаратів, успішно завершив курс «Основи тактики застосування коптерів DJI Matrice 300 в бойових умовах». Згодом завершив навчання та отримав сержантське звання, а пізніше - звання молодшого лейтенанта.

Шлях Віталія - це приклад великої праці, сили волі та відданості Україні. Від солдата до офіцера він пройшов цей шлях чесно, гідно та з великою відповідальністю. За службу був нагороджений численними відзнаками. Побратими та близькі знали його як мудру, чесну та справедливу людину. На нього завжди можна було покластися. Він не боявся труднощів, відповідально ставився до кожного завдання та завжди залишався Людиною — сильною духом, надійною та відданою.

День, після якого час зупинився

Віталій Дунич віддав себе Україні сповна. Під час наступу російських військ 11 червня 2025 року він зник безвісти. Відтоді його сім’я живе в нескінченному болі та невідомості. Серце рідних не сприймає слово «зниклий», адже для них Віталій — живий, рідний і безмежно дорогий. Кожен день проходить у постійному пошуку будь-яких новин і надії якнайшвидше обійняти Віталія.

Родина, яка не припиняє боротьбу

Дружина перебуває в розпачі та невтомно звертається до різних структур і установ, роблячи все можливе, щоб якнайшвидше повернути коханого чоловіка додому. Діти потребують батька, бо він став для них не лише татом, а й хорошим, наставником, щирою та люблячою людиною. Батько живе в постійній тривозі, адже серце крається від невідомості, де перебуває його єдиний син.

Мамині слова крізь сльози й молитву

Материнське серце щодня болить від розлуки й невідомості, а щоб хоч якось підтримувати зв’язок із сином, мати пише вірші, у яких ніби розмовляє з ним, передаючи свою любов, молитви та надію. Один із віршів матері Надії Дунич:

Синочку, рідний, дорогий!

Залишив нас, пішов служити

За Україну рідну, за народ

Пішов ти ворога бомбити.

Сповіщення прийшло – ти безвісти пропав

Як зосередитись і що тепер робити?

Без тебе світ інакшим став

Де взяти сили дальше жити?

Мій рідний синочку, дитино моя!

Де маю тебе я шукати?

Який біль важкий… та тримаюся я

Я хочу, я мушу тебе дочекатись!

Чи знаєш, любий, як тато тебе жде

Він день і ніч вимолює у Бога

Щоб повернувся якнайшвидше ти

Щоб доля привела тебе до рідного порога.

Ти в нас єдиний, добрий, дорогий

Ти захищав, ти дорожив батьками

Ми знаємо, як щиро нас любив

У Господа здоров ’ я нам і сили ти просив.

Якби ти знав, рідненький

Як болить, як душу розриває

Оце чекання без кінця

Коли новин від тебе все немає.

Пробач, мій сину дорогий

Що біль твою не можу розділити

Без тебе жити не навчилась я

Шкода, що час не можна зупинити.

Як тяжко жити без твоїх очей

Без твого погляду такого дорогого

Сказав: «Я повернусь живим!»

А нам приходиться чекати дуже довго..

Мій дорогенький, прийди хоча б у сни

Скажи де ти тепер, що робиш, що переживаєш

Чи відчуває серденько твоє

Як ми за тебе боремось, як ми чекаєм?

Ми віримо, прийде той час

Коли ти зможеш повернутися додому

Обнімеш і пригорнеш, як колись

Тепер лиш це тримає нас, а ще свята молитва Богу.

І так всі дні проходять в молитві і чеканні

Щоб якнайшвидше, синку, побачити тебе

Ми віримо, ми знаємо – тебе ми дочекаємось

І в наших ти обіймах забудеш про усе.

Наш рідний, милий, дорогий, вернися!

Ми так чекаємо і просимо тебе

Наш любий хлопчику, з’ явися

Бо серце не витримує уже.

Молитва, що єднає всіх

Уся родина дуже вірить, що Віталій живий і обов’язково повернеться додому. У цей важкий час їх підтримують небайдужі люди, друзі та знайомі. Рідні щодня моляться спільною молитвою за його повернення, а всі сусіди з рідного села разом з Отцем Павлом щовечора сходяться біля каплички, щоб разом просити Бога про повернення Віталія.

Його історія — це історія справжнього українського воїна, який стояв за свою державу, свою землю та свій народ. Але для найрідніших він передусім — живий і незамінний. Усі вони чекають не спогаду і не символу, а живого, рідного Віталія - вдома, поруч, серед своїх. Для України він є прикладом мужності, честі та незламності, а для рідних - найбільшою надією і любов’ю, яка не згасає.

Запорізькі