Командир, брат, наймолодший син. Історія захисника з Надвірнянщини Івана СОЗАНСЬКОГО

16 липня 2026 р. 10:16

16 липня 2026 р. 10:16

Іноді війна забирає людину не лише з рідної домівки чи з мирного життя. Вона забирає спокій у матері, сон у сестер і братів, радість у тих, хто щодня чекає на дзвінок або звістку. І поки на фронті триває боротьба за Україну, в багатьох родинах триває інша, не менш важка боротьба - боротьба з невідомістю, яка виснажує душу й не дає згаснути надії.

С аме такою є історія Івана Вікторовича Созанського - молодого захисника України, сина, брата, друга, людини великого серця, яку сьогодні з любов'ю та болем згадують рідні. Для когось він - військовослужбовець, молодший сержант, командир відділення. Для своїх близьких він назавжди залишається усміхненим Іванком, який умів підтримати, допомогти, розрадити й ніколи не залишався осторонь чужої біди.

Дитинство, родина та коріння

І ван Созанський народився 11 жовтня 1998 року в мальовничому карпатському селі Лісна Тарновиця на Надвірнянщині. Тут, серед величних гір, зелених лісів і стрімких потоків, починалася його життєва дорога. Карпатська природа вчила любити рідний край, бути сильним і витривалим, а батьківська оселя стала першою школою людяності та доброти.

Він зростав у великій багатодітній родині, де разом із ним виховувалися двоє братів та п'ятеро сестер. У такому домі завжди лунав дитячий сміх, вирували щоденні турботи, а любов і підтримка були не просто словами, а способом життя. Змалку Іван навчився цінувати родину, допомагати ближнім, бути відповідальним за свої вчинки та берегти тих, кого любиш.

Іванко з мамою

Рідні згадують його як доброго, працьовитого й надзвичайно щирого хлопця. Він ніколи не цурався роботи, допомагав мамі по господарству, був надійною опорою для братів і сестер. Якщо хтось потребував допомоги - Іван завжди був поруч. У його характері дивовижно поєднувалися скромність і наполегливість, доброта і внутрішня сила. Він умів ставити перед собою мету й упевнено йти до неї, не зупиняючись перед труднощами.

Шкільні роки та спортивне захоплення

1 вересня 2005 року Іван переступив поріг Лісно-Терновецького навчально-виховного комплексу. Протягом 11 років навчання він запам’ятався вчителям і однокласникам як працьовитий, відповідальний, доброзичливий і товариський учень, із яким легко було бути поруч у будь-якій справі. Окремою сторінкою його юності став футбол. Іван буквально жив на полі – грав за місцеву команду «Лістер», був її невід'ємною частиною. Футбол виховав у ньому справжній командний дух, швидкість ухвалення рішень і звичку не здаватися до останнього свистка. Ці риси – вміння тримати удар і працювати плечем до плеча – згодом стали його головною зброєю вже на війні. У 2016 році він отримав атестат про середню освіту – перший серйозний документ у дорослому житті.

Шлях до професії

П ісля школи Іван, як і багато його ровесників із Заходу України, виїхав за кордон на заробітки. Роки праці в іншій країні дали йому життєвий досвід, загартували характер, але завжди вабили до рідної землі. У 2023 році він повернувся додому з чітким рішенням – здобути робітничу професію. Вступив до Надвірнянського професійного училища № 11, де опанував спеціальність муляра-штукатура. Навчання далося легко – руки в нього були золоті, а до фізичної роботи ставився з повагою. У 2024 році успішно закінчив училище та отримав диплом.

Вибір захисника

1 вересня 2024 року, коли країна потребувала надійних плечей, Іван свідомо обрав військову службу. Він не чекав повістки – прийшов сам. Пройшов навчання в Рівному, де освоїв військову справу, і був направлений на Запорізький напрямок – на передову, до 102-ї окремої бригади територіальної оборони імені полковника Дмитра Вітовського.

- Я його так просила, щоб він не йшов на війну, бо він у мене найменшенький синочок, - зі сльозами говорить пані Катерина. - Казала йому: «Іванку, може, ще не час... Може, знайдеться інший шлях...» Адже він стільки років був далеко від дому на заробітках, а коли повернувся, я так раділа, що нарешті всі мої діти знову поруч. Думала, що тепер він житиме вдома, створить сім'ю, будуватиме своє майбутнє.

А він тільки обіймав мене й тихо відповідав: «Мамо, я мушу. Хтось має захищати Україну. Якщо всі будуть ховатися, то хто стане на її захист?» Я бачила, що його вже неможливо переконати. Він зробив свій вибір серцем. Я благала його берегти себе, телефонувати, коли буде можливість. Він завжди заспокоював мене: «Не плач, мамо. Все буде добре. Я повернуся». І я чекала кожного його дзвінка, кожного повідомлення, кожного слова...

Бойовий шлях

1 вересня 2024 року він узяв зброю в званні «солдат», а вже 14 жовтня прибув до 76-го окремого батальйону своєї бригади. З перших днів Іван зарекомендував себе як ініціативний, технічно грамотний і відповідальний боєць. Швидко вчився новому, вникав у кожне завдання, не боявся важкої роботи. Серед побратимів його прозвали «Студент» – за кмітливість і серйозне ставлення до військової науки. Він не ховався за спини – тривалий час перебував на передньому краї, облаштовував позиції, виконував бойові завдання в умовах постійної небезпеки. За мужність і впевненість 1 травня 2025 року його призначили командиром відділення вогневої підтримки та присвоїли звання «молодший сержант». На цій посаді він розкрився як справжній лідер: не тільки керував, а й сам копав бліндажі, будував фортифікації, особисто встановлював «розтяжки» в сірій зоні, ризикуючи життям. У найгарячіші моменти зберігав холоднокровність і сталеву витримку, за що отримав повагу від усіх – від рядових до командирів роти й батальйону.

Відзнаки

Б ойова праця Івана не залишилася непоміченою:

• 6 травня 2025 року – нагороджений відзнакою Міністерства оборони України «За зразкову службу»;

• 18 липня 2025 року – отримав відзнаку командира 102-ї окремої бригади ТРО «За бойову звитягу»;

• 25 липня 2025 року - нагороджений відзнакою командира 76 окремого батальйону 102 окремої бригади ТрО «За оборону Гуляйполя»;

• 15 вересня 2025 року - молодший сержант був нагороджений хрестом командира 76 окремого батальйону 102 окремої бригади ТрО «Честь і Слава».

Останній бій

12 жовтня 2025 року – дата, яка розколола життя родини навпіл. Того дня на Малинівському напрямку різко загострилася обстановка. Для підтримки сусідніх підрозділів була сформована зведена група, старшим якої призначили молодшого сержанта Созанського. Він повів людей на завдання, але по дорозі група вступила у вогневий контакт із переважаючими силами противника. Після бою Іван зник безвісти.

- Аби тільки пошвидше закінчилася ця страшна війна, я б приїхала в Запоріжжя і пішки пройшла кожну дорогу до Полтавки, кожне поле, кожну посадку, аби лише знайти свого Іванка, - крізь сльози зізнається мама. - Мені байдуже, скільки треба було б іти, аби тільки дізнатися правду. Він у мене був така добра, світла дитина. Ніколи нікому не відмовляв у допомозі, завжди поспішав туди, де був потрібен. За ним сумує не лише наша родина - за ним сумує все село. Люди постійно питають про нього, моляться, підтримують мене. Я щодня прошу Бога тільки про одне - щоб мій син знайшовся. Молюся за нього, за всіх наших хлопців, які зникли безвісти, за тих, хто в полоні, за тих, хто зараз на передовій. Для матері немає страшнішого болю, ніж не знати, що сталося з її дитиною. Поки немає звістки, доти живе надія. І я не дозволю нікому її забрати. Я вірю, що одного дня почую найдорожчі слова: «Мамо, я повернувся...»

Людина, а не рядок

Д ля багатьох Іван Созанський – це лише ім'я в списку. Але для великої родини, двох братів, п'яти сестер і мами – це цілий світ, який завмер у страшному очікуванні. Це безсонні ночі, сльози, телефон у руках і молитви, які не стихають ні на мить. Футбольне поле колись навчило його боротися в команді. Багатодітна родина навчила любити і піклуватися. Війна зробила його командиром. Але вдома він завжди залишався просто Іванком – наймолодшим сином, братом, другом. Його чекають. Його люблять. Його шукають кожен день. Найстрашніше – не біль, а невідомість. Вона рве душу на шматки. І все, про що моляться рідні – почути колись: «Мамо, я живий, я вдома».

Запорізькі