Ігор ЦИМБАЛІСТИЙ: люблячий син, чоловік, батько і захисник

20 липня 2026 р. 11:49

20 липня 2026 р. 11:49

Особливе місце у його житті займала віра. Односельці згадують, що Ігор з дитинства регулярно відвідував храм, прислуговував під час богослужінь, був доброю та щирою людиною, яка ніколи не залишалася осторонь чужої біди.

Навчався у Путятинській школі, після дев'ятого класу вступив до Рогатинського державного аграрного коледжу. Працював у ТзОВ «Укрлісекспорт», згодом їздив на заробітки за кордон, але завжди повертався до рідного дому.

Ще однією великою любов'ю Ігоря був футбол. Про нього згадують: «Уперше одягнув футболку ФК «Путятинці» у 2007 році, ще до чотирнадцяти років. За команду зіграв понад сотню матчів, неодноразово забивав м’ячі. Востаннє вийшов на поле у складі путятинської команди 13 вересня 2020 року. Та навіть після цього не полишав рідний стадіон - «Блєх Арена ім. Тараса Луцишина» у селі - повертаючись туди, навіть коли світ уже «тріщав» від війни».

Та найбільшим скарбом у його житті стала родина. У 2019 році Ігор одружився з коханою Олею. Вони створили міцну сім'ю, наповнену любов’ю, довірою та взаємною підтримкою. У 2024 році в подружжя народився довгоочікуваний син Тимофійко.

Саме заради нього, заради його майбутнього Ігор і став на захист України.

У липні 2024 року він вступив до лав Збройних Сил України та став оператором БпЛА у складі 4-го батальйону 102-ї бригади ТрО.

Він сумлінно виконував бойові завдання, користувався повагою серед побратимів та був нагороджений відзнакою Президента України «За оборону України».

Після загибелі чоловіка дружина написала слова, від яких стискається серце:

«Я досі не вірю, що тебе немає поруч. Не можу прийняти, що телефон більше не засвітиться твоїм ім’ям, що ти не подзвониш до сина, не скажеш своїм теплим голосом: «Як ви там, мої зайці». Пишу ці слова і все всередині протестує, ніби це якась страшна помилка. Ми були єдиним цілим. Одним серцем, однією душею. Так чекали на народження нашого Тимофійка, так мріяли про наше майбутнє, про прості сімейні моменти разом, завжди разом. Ти був нашою опорою, нашою силою, нашим світлом. Ця клята війна забрала твоє життя… і ніби забрала половину мене. Серце розірване на шматочки. Болить кожна згадка, кожен спогад, кожна хвилина без тебе. Не вкладається в голові, що більше не відчую твої обійми, не побачу твою усмішку, не почую твій сміх. Але ти назавжди в нас. У нашому синові - в його очах, у його рисах, у його посмішці. У кожному спогаді. У кожному подиху. Я говоритиму Тимофійкові про тебе щодня, який ти був мужній, добрий, люблячий. Яким ти був батьком і чоловіком. Ти - наша любов. Ти - наша гордість. І ти завжди житимеш у нашому серці».

Загинув 17 квітня 2026 року внаслідок атаки ворожого дрона на Херсонському напрямку разом із побратимом Олегом Малярчуком.

Голова Верхнянської громади у своєму зверненні написав: «Зруйнувалася ще одна доля того, хто мав плани на майбутнє, мріяв здобути Перемогу над клятим російським окупантом і повернутися додому... Та страшна війна назавжди забрала цю можливість... Низько схиляємо голови перед мужністю Героя! Дякуємо захиснику за його подвиг!»

Вічна пам'ять Героям

С ьогодні війна забирає найкращих. Тих, хто любив життя. Тих, хто мріяв про майбутнє. Тих, хто хотів бачити щасливими своїх дітей.

Ігор Цимбалістий та Олег Малярчук належать до покоління українців, яке взяло на свої плечі найважчий тягар - боротьбу за свободу власної держави.

Вони стали справжніми лицарями українського неба, воїнами безпілотного фронту, які щодня дивилися смерті в очі заради того, щоб жила Україна.

Їх уже немає серед нас, але залишилися їхні справи, їхня мужність, їхня жертовність і пам'ять, яку неможливо стерти.

Схиляємо голови перед подвигом Захисників. Вічна пам'ять Героям. Вічна слава Олегу Малярчуку та Ігорю Цимбалістому.

Герої не вмирають, допоки про них пам´ятають.

Запорізькі