Незламний «Спотер»: історія гуляйпільця, якого не зупинило пекло Білогорівки

21 липня 2026 р. 11:46

21 липня 2026 р. 11:46

Його позивний — «Спотер» (той, хто швидко спостерігає). І це ім’я повністю відображає його суть: стрімкий, рішучий, здатний миттєво приймати рішення там, де секунда зволікання коштує життя. Сьогодні Андрій — ветеран 81-ї окремої аеромобільної бригади ДШВ, чоловік, батько 10-місячного Матвійка та волонтер. Його історія — це не про втрату, це про шалену силу любові, яка лікує найглибші рани, та про відданість рідному Гуляйпільському краю.

Частина 1. Коріння, свині на сорок голів та Балтійське море

Андрій народився 24 квітня 1998 року. Його батьки розлучилися, коли він був зовсім малим. Мама, пані Інна, все життя віддала медицині — працювала медсестрою в стоматологічній клініці. Батько — корінний успенівець — обрав важку чоловічу працю, все життя працює шахтарем під Павлоградом. Саме від батьків хлопець успадкував головні цінності: розраховувати на власні сили, працювати до сьомого поту і ніколи не ховатися за чиїмись спинами.

Закінчивши 9 класів Успенівської школи, Андрій вступив до Гуляйпільського профтех училища, де здобув цілком земну й таку потрібну рідному краю спеціальність — тракторист-машиніст сільськогосподарського виробництва. Техніку любив змалечку, вона слухалася його рук.

Одразу після випуску юнак поїхав на заробітки до Польщі. Шість місяців будував курортний готель на березі Балтійського моря. Красиво, перспективно, але думками він завжди був дома. Ціль мав одну — заробити капітал і повернутися в Гуляйполе.

Повернувся. Сам збудував сарай і закрутив власну справу — почав вирощувати свиней. Господарство розрослося до 40 голів. Хлопець міцно стояв на землі й планував майбутнє у квітучому козацькому краї. Але все перекреслив лютий 2022-го.

Частина 2. Від АТБ до десантно-штурмових військ

Ранок 24 лютого Андрій зустрів удома. Вже 5 березня Пологи й околиці Гуляйпілля здригнулися від перших потужних обстрілів. Рятуючи родину, хлопець виїхав до села Вербове Покровської громади. Проте господарство не кинув: протягом двох місяців регулярно, під обстрілами, проривався додому, щоб завезти воду та корм тваринам. Доглядати свиней допомагав дідусь. Коли кнурі підросли, Андрій спромігся вивезти й продати їх у Запоріжжі.

Гроші закінчувалися, треба було жити далі. «Спотер» влаштувався різноробочим у мережу супермаркетів АТБ. Так тривало до осені 2022 року.

«Я працюю в АТБ, а там хлопці звільняють Харківщину, Херсон! — згадує Андрій момент, який змінив усе. — Дивлюся на ці кадри й розумію: я ж так усе пропущу! Війна закінчиться, а я що робив? Стояв осторонь?».

Він пішов до військкомату. Спочатку відмовляли — цивільна освіта не зовсім підходила під десантні критерії. Але наполегливість гуляйпільця зламала бюрократію. Андрій підписав контракт. Дуже просився на рідний Гуляйпільський напрямок, щоб захищати свій дім. Проте доля розпорядилася інакше: його зарахували до 81-ї бригади ДШВ, яка тримала один із найважчих рубежів — Луганщину.

Частина 3. Лютий, багнюка та окопне братство

Далі був місяць базової військової підготовки в Житомирі, ще місяць — навчання на кулеметника, і одразу — відправка «на нуль».

Лютий 2023 року. Білогорівка. Суцільне місиво зі снігу, глини та льоду. Окопи по пояс у воді, пронизливий холод. Спочатку позиції тримали по 14 днів без заміни. Спали просто в багнюці. Коли закінчувалися харчі чи сідали акумулятори для тепловізорів та рацій, проривалися пішки на КСП (командно-спостережний пункт). А це — 7 кілометрів в один бік під постійним вогнем. Що три дні — вихід на межу людських можливостей.

Були не лише оборонні бої, а й штурми. Під час одного з таких виходів група Андрія взяла в полон чотирьох окупантів: двох «вагнерівців» із загону «Шторм-Z» та двох мобілізованих з так званої «ЛНР».

«Запитую в одного "еленерівця": що ти тут забув, чого прийшов? — розповідає Андрій. — А він дивиться на мене і каже: "Нам пообіцяли дві тонни вугілля на родину дати..."». Дві тонни вугілля за людські життя.

Війна швидко навчила Андрія розпізнавати людей: «Тут до людей звикаєш миттєво. На фронті починаєш дружити не за словами, а за вчинками. Людина прикриває твою спину — це твій брат» . На жаль, втрачати братів довелося часто. Останнім загинув побратим Жека. На його честь штурмовики назвали одну зі своїх найгарячіших позицій — «Малиш».

Був випадок, коли Андрій подумки попрощався із життям. На позицію, де перебувало всього 8 бійців, прямо впритул — на відстані 30 метрів — виїхав ворожий танк. Хлопець каже, що це було найстрашніше відчуття в житті. Вони замерли, чекаючи на смерть. Але сталося диво: багатотонна машина чомусь не помітила окопаних десантників, розвернулася і поїхала назад. Чому вони залишилися живими — досі загадка для всього підрозділу.

Частина 4. Шиферина замість скальпеля та омріяна відпустка

Попри пів року справжнього пекла, Андрій жив думками про майбутнє. Навесні 2023 року вони з коханою Аліною вирішили одружитися. Командування оцінило відданість бійця: на весілля ротний «Бонд» підписав Андрію омріяну відпустку на 10 днів. Реєструвати шлюб планували через «Дію», але вирватися з фронту в цивільне життя бодай на тиждень здавалося справжнім дивом.

Проте війна вирішила випробувати «Спотера» на міцність до останньої секунди перед виїздом. Це був період нашого контрнаступу. Буквально за пару днів до виїзду, вночі, група Андрія потрапила під жорстокий обстріл. Приїхала БМП («беха»), щоб вивантажити боєкомплект і забрати хлопців. Андрій уже подумки був удома, з нареченою, аж раптом дзвінок від ротного: «Сусідню позицію розбили, зв'язку з хлопцями немає. Потрібно йти туди і дивитися, що коїться» .

«Я кричу в рацію: "Командире, у мене ж післязавтра весілля, відпустка!". Але розумію: там наші. Треба йти рятувати», — згадує Андрій.

Те, що вони побачили на розбитій позиції, змусило захолонути кров. Усе знищено, навколо тіла побратимів. Андрій почав навпомацки шукати живих і наткнувся на бійця непритомним. Нога хлопця була майже відірвана і трималася, як каже Андрій, «на одній волосині», заважаючи евакуації. Діяти треба було миттєво, адже поранений стікав кров'ю. «Спотер» швидко наклав турнікет, узяв уламок гострого шиферу, що валявся під ногами, перерізав залишки шкіри та м'язів, звільнив хлопця і витяг його на собі до евакуаційної машини.

Той боєць вижив. Вони спілкуються й досі, і врятований щоразу дякує Андрію за друге народження. А сам Андрій після цього запеклого бою таки поїхав на свої законні 10 днів — до своєї Аліни, щоб сказати омріяне «Так».

Частина 5. Серпень. Дрон. Нове життя

Щасливі 10 днів пролетіли як одна мить, і Андрій повернувся в пекло Білогорівки. У серпні 2023 року під час формування нової позиції безпосередньо в селі його вистежив ворожий дрон-камікадзе. Удар був прицільним.

«Я встиг лише руками закрити очі, — тихо ділиться ветеран. — Вибух. Перша думка в стані шоку — застрелитися, бо нічого не бачу, біль дикий. Пробував намацати автомат, але руки не слухалися. Почав кричати, щосили гукати хлопців...».

Побратими почули. Евакуація була важкою: Андрія міцно прив'язали тросами до швидкісного багі й на шаленій швидкості повезли через суцільні вирви та ями до стабпункту в Серебрянку. Далі був довгий шлях порятунку: Слов’янськ — Дніпро (лікарня Мечникова) — Вінниця (куди важкого пацієнта доставляли гвинтокрилом) — Київ — Одеса.

Поранення були жахливими. Ліву руку (саме долоню та пальці) лікарям врятувати не вдалося — її ампутували. На правій руці вибуховою хвилею відірвало нігті, все тіло було посічене залізом, а ноги зазнали глибоких розривів та осколкових поранень.

Але Андрій вижив. Бо знав, що вдома на нього чекають.

Частина 6. Кохання лікує

Сьогодні Андрій впевнено каже: «Кохання лікує» . Його дружина Аліна не відходила від його ліжка ні на хвилину в усіх шпиталях країни. Вона стала його руками, його очима та його опорою, коли здавалося, що весь світ рухнув.

Сьогодні вони виховують маленьке диво — 10-місячного синочка Матвійка. Андрій — щасливий батько, який понад усе мріє виростити сина у вільній Україні.

Попри тяжку травму, «Спотер» не залишився осторонь. Сьогодні він активно волонтерить для рідної 81-ї бригади, збирає кошти, тримає постійний зв'язок із побратимами на передовій та веде власний Telegram-канал під своїм бойовим позивним.

Він не шкодує ні про що: «Я мав відповідати за те, що зробив. Я зробив свій вибір і пішов захищати свій дім» . Гуляйпілля може пишатися своїм сином. Бо поки у нас є такі хлопці, як «Спотер» — наш Голос, наша Воля і наша Перемога не згаснуть ніколи.

Матеріал підготувала редакція прифронтового медіа "Голос Гуляйпілля".

Запорізькі