«Наш дім там, де сходить сонце»: літературний портрет Валентини РОМАНЕЦЬ

04 серпня 2026 р. 10:17

04 серпня 2026 р. 10:17

Війна народжує не лише Героїв. Вона народжує ще й слова, які стають свідками часу. Саме такими є вірші та прозові роздуми Валентини Сергіївни Романець - жінки, яка не називає себе письменницею, але пише так, що її рядки відгукуються кожному, хто втратив дім, рідне місто чи звичне життя.

Якщо чесно, то про те, що вона пише вірші й чудові прозові дописи, багато хто дізнався лише після початку повномасштабної війни. Її сторінка у Facebook стала своєрідним щоденником людини, яка разом із тисячами земляків пережила втрату рідного дому, вимушене переселення, тривогу за близьких і нескінченне очікування Перемоги.

Її тексти швидко почали поширюватися серед гуляйпільців. Бо в них кожен знаходив частинку себе.

Вона пише серцем

У поезії Валентини Романець немає штучної красивості чи бажання здивувати читача складними метафорами. Її вірші народжуються із життя.

Вона пише про те, що бачить, відчуває і переживає. Саме тому її рядки такі справжні. Війна у її поезії не є лише фоном. Вона живе в кожній сирені, у кожному ранку, що починається не зі співу птахів, а зі звуків повітряної тривоги. Але навіть тоді авторка не втрачає людяності. Поруч із вибухами у її віршах живуть сонце, польові квіти, коти, ластівки, достиглі пшеничні поля й безмежний степ. Саме цей контраст і робить її поезію такою проникливою.

Гуляйполе, яке живе у пам'яті

Найголовніший герой її творчості - рідне Гуляйполе. Воно присутнє майже в кожному творі.

І навіть коли авторка пише про Дорожнянку, про дорогу чи про поріг зруйнованої оселі, вона говорить про Гуляйпільський край - той світ, який війна розкидала по всій Україні.

У її поезіях оживають знайомі кожному землякові картини: ковила над балками, духмяний чебрець, соняхові поля, перші жнива, лелеки на хатах, спів жайворонків. Ці мирні спогади особливо боляче звучать поруч із картинами зруйнованих будинків, згарищ і покинутих вулиць.

Дім, якого немає, але який живе в серці

Одним із найсильніших дописів Валентини Романець є прозовий спогад «Дорога до дому, якого немає…» .

Здавалося б, мова йде лише про дорожній знак між Пологівським і Гуляйпільським районами. Але цей знак стає символом усіх доріг, якими люди десятиліттями поверталися додому.

Авторка згадує мирні роки, перші поїздки до Гуляйполя, зміни, які переживало село, а потім - війну, що розділила життя на «до» і «після». Вона говорить не лише про власний біль. Вона говорить від імені всієї громади, яка втратила можливість повернутися до своїх домівок.

Ключі, які вкрала війна

Особливе місце у творчості займає вірш «Я загубила ключі від дому…» .

У ньому немає жодного зайвого слова. Спочатку здається, що це роздуми про загублені ключі. Та поступово стає зрозуміло: йдеться не про речі.

Ключі - це символ утраченого життя. Ключі від дитинства. Від спокою. Від щастя. Від дому. І найсильніше звучать останні рядки, коли авторка зізнається: вона їх не загубила - їх украла війна.

Світло, яке не згасає

Попри біль, творчість Валентини Романець не залишає відчуття безнадії.

Навпаки. У її рядках завжди є світло. Воно живе у чорному котові, який чекає господарів біля зруйнованої оселі, у ластівках, що повертаються до гнізда, у ромашці, у польовому вітрі, у сонці, яке неодмінно зійде над рідним степом. Це не випадкові образи. Це символи незламності українців, які навіть після найважчих втрат продовжують вірити у повернення додому.

Літопис Гуляйпільського краю

Сьогодні вірші Валентини Романець - це вже більше, ніж поезія. Це художній літопис війни. Це пам'ять про зруйновані села. Про дороги, якими колись поверталися додому. Про людей, які роз'їхалися світом, але щодня подумки йдуть знайомими вулицями. Про Гуляйпілля, яке живе у серцях своїх людей.

Минуть роки. Відбудуються міста і села. Виростуть нові будинки. Але саме такі вірші залишаться свідченням того, що пережило покоління українців у найважчі роки сучасної історії.

Бо пам'ять живе не лише у фотографіях і документах. Вона живе у слові. А слово Валентини Романець - чесне, щире й болюче - вже стало частиною духовної історії Гуляйпільського краю. Тож читайте і насолоджуйтесь, шановні!

Дорога до дому, якого немає…

Цей дорожній знак на межі Пологівського і Гуляйпільського районів пережив не одне покоління. Він мовчки спостерігав, як змінювалися люди, дороги, поля, держави. Він став німим свідком нашої історії.

Я вперше їхала цією дорогою до Гуляйполя через Дорожнянку у 1980 році. З Дніпропетровська тоді ходив автобус на Ростов, який зупинявся в Пологах. Пам'ятаю свої перші враження: низенькі дерева в лісосмугах, розбита дорога і безмежні поля, що вражали своїми просторами.

Минали роки. Дерева підростали, поля після реформ змінювали свої обриси, колгосп імені Карла Маркса став КСП, згодом - ЗАТ «Аграрний дім». Змінювалося життя, але незмінним залишався цей знак на межі двох районів. Він ніби зустрічав усіх, хто повертався додому.

У 2014 році дорогою на схід одна за одною йшла українська військова техніка. У повітрі вже відчувався подих війни. Тоді хтось написав на цьому знакові слова Тараса Шевченка: «Борітеся - поборете!» Чорним по білому.

Згодом напис дивним чином зник. Ми трохи підправили його «дизайн», але головне залишилося - віра. Тоді ще здавалося, що війна відкотилася кудись далеко за межі області. Та варто було лише побачити, як над лісосмугою з'являється військовий гелікоптер або дорогою на схід проходять колони захисників, і ставало зрозуміло: боротьба зовсім поруч.

У 2022 році цей знак одним із перших зустрів російські танки. Дорожнянка перетворилася на сіру зону, що відділила нашу громаду від «русского міра». Там, де колись поспішали додому люди, пролягла межа між мирним життям і війною.

Сьогодні ми далеко від рідного дому. Про те, що відбувається там, на межі, дізнаємося лише зі зведень та телеграм-каналів. Чи повернемося? Цього сьогодні не знає ніхто.

Такі фотоспомини - це вже більше, ніж фотографії. Це маленькі історії кожного, хто колись їхав цією дорогою додому. Наш дім був там, де сходить сонце. Наш дім був там, де сьогодні гинули й гинуть наші Захисники.

Тепер ця земля - зона болю не лише для жителів Гуляйпільської громади. Вона стала священною для родин тих воїнів, які віддали за неї своє життя. Війна і час змінили майже все. Та незмінним залишилося головне: Гуляйполе було, є і буде територією України. Інакше не може бути. Адже кордони малюють вожді, а гинуть за них Герої.

Мирні спогади - це найщасливіші миті життя. А кожен день цієї варварської війни здавався роком. Війна триває вже ніби цілу вічність. Але попри втому, біль і втрати, живе надія. Надія, що одного дня ми знову поїдемо цією дорогою. Нехай розбитою війною, нехай понівеченою, але дорогою додому.

Бо дім - не там, де просто існуєш. Дім - там, де живеш серцем. І наш дім назавжди там, де сходить сонце.

Я загубила ключі від дому

Я загубила ключі від дому,

В якому вікон, дверей немає...

Я загубила ключі в минуле,

Яке ще й досі мене тримає.

Я загубила ключі від себе,

Від співу птахів удома на ганку,

Від сходу сонця, роси на квітах,

Бажання жити, зустріти світанки.

Я загубила ключі від щастя,

Бо щастя тихо блукало полем,

Ключі знайомі шукаю досі,

Десь загубились у пошуках дому.

Я загубила ключі від долі,

Яка мене так вперто тримала,

В той чорний березень в Гуляйполі.

Мабуть забула, коли втікала...

Не загубила!

У мене вкрали!

Моє маленьке незламне місто!

Мою дорогу з роботи додому!

Мої буденні земні тривоги!

Тоді навіщо ключі шукаю,

Від дому, куди немає дороги...?

Вулиці рідного міста

Вишиті чорними нитками,

Зграями квіти розбіглися,

Біля дворів, понад вирвами.

Топчуть убивці - варвари

Наші двори й околиці,

Шастають привиди зграями,

Що там у місті коїться?

Двері у хатах похилених

Тихо скриплять завісами,

Вікна завішені поспіхом,

Розшматаними кулісами.

Наші сади черешневі

Облюбували вОрони,

Наша незламна Вольниця,

Ніби рілля переорана.

Жайвір у небі плаче ще,

В гаю соловей не співає.

Тільки сичі регочуть там,

В місті, де нас немає.

Весни війною закреслено,

Дощі не змивають втому,

І хоч новини не радують,

Хочеться знову додому.

Там сонце встає по-іншому,

За обрій біжать дороги,

Там ластівки повернулися,

Гніздо уже в'ють над порогом...

Дорожнянка...

Ви бачили, як сходить в полі сонце,

Як ковила пливе понад ставками,

Танцюють бджоли в соняховім морі,

Чебрець духмяний в балці килимами?

Ви бачили, як в'є гніздо пташина,

Як біла чапля проліта над ставом,

Лелечі танці на краю села,

Як шелестять дубки від вітру посадками?

А ви вдихали куряву доріг,

Коли комбайни перші вийшли в поле,

Там розкривавсь в жару петрів батіг,

А горизонт - пшенично-жовте море?

Був в квітах сад,

І падав лист на прибрані оселі,

Сьогодні плаче зорепад

І місяць лізе в двері.

Жило село, в дворах був лад,

Співала Дорожнянка,

Прийшов непроханих сусід,

І розтоптав світанки.

Села нема, людей нема,

Там чорно-сіра зона,

У Панськім гаю солов'ї,

Співають в такт воронам.

Жило село, маленький світ,

В квітках оселі, ганки...

Та в пам'яті лишився слід,

Село під дулом танків.

У Дорожнянці хат нема,

Всі вулиці розбиті.

Лиш димарі і сіра мгла.

Війна рахує миті.

І розлетілись по світах

Співучі дорожнянці,

Блукають спогади в хатах,

В забутих старих капцях.

Нам повернутися б туди,

Навести лад у хатах,

Та йдуть бої, щоб ми жили,

Там хлопці нищать ката.

Ще зійде сонце над селом,

Розгоне вітер хмари.

Добро здола всесвітнє зло

У балках з ковилами...

ХХХ

Вже липи відцвіли,

Повітря пахне медом,

Дощем над полем літо шелестить,

Пшениця половіє і ячмінь вусатий,

Як сонця промені і ... зупинилась мить.

І знов думками в нашім Гуляйполі,

Де степ згорілий,

Там колись, в жнива,

Ми зустрічали захід сонця в полі,

Хоч все змінилося,

Та пам'ять ще жива.

З ромашки пелюстки зриває літо,

Повернемось чи ні уже ніхто не знає,

А пам'ять, прокидаючись щоранку,

Додому кожен ранок повертає.

Війна украла наше п'яте літо,

Весна гриміла вибухами знову,

І п'ята осінь наступа на п'яти,

А нам би повернутися додому.

Що там тепер,

Лиш вітер в полі знає,

Осколками надії ріже душі,

Хтось вже забув про потаємну мрію:

Зібрати вдома, у садку, рум'яні груші...

Життя летить , як потяг в невідомість.

Позаду кілометри і роки,

А на перонах незнайомі люди,

І вивіски чужі, як маяки.

Як стук коліс лунають канонади,

Хмарини ріжуть в небі літаки,

Життя це те, що лишилося позаду,

Попереду ілюзій вітряки...

А небо в сітках, над Україною,

Такий незвичний сьогодні світ,

Латаєм вирви, живем в руїнах,

І чеше пузо чорнявий кіт.

Кому із нас перейшов дорогу він?

А може потайки перебіг,

Чи просто ті, хто залізли на трони,

Його тримають за оберіг.

Мале створіння навіть не знало,

Що український незламний рід

Давно не вірить у забобони,

Живе в окопі чорнявий кіт.

На небі в сітках ще зорі падають,

І сонце схоже на черствий пиріг,

Живе країна сповита дронами,

Бездомний кіт вже прийшов на поріг.

Будинок світить розбитими вікнами,

Впав на подвір'я зруйнований дах,

Вцілів поріг, кіт чекає господарів,

І в'є гніздо над руїнами птах.

Нас хтось давно вже призначив жертвами,

Країну мрій ще будує маньяк,

А чорний кіт із дитиною грається,

Для України - хороший знак!

Хай небо ще в сітках,

Спимо з тривогами,

Та є у нас золотий оберіг,

Похилені стіни і двері прірвою,

Та дім живий поки цілий поріг.

У новий дім ми колись, по традиції,

Запустим першим чийогось кота,

Бо світ тримається із останнього

Його врятує людська доброта...

Запорізькі