Руслан ГЛУХОВ - «Фаза»: світло, яке чекають удома

10 серпня 2026 р. 17:09

10 серпня 2026 р. 17:09

Руслан Петрович Глухов, позивний «Фаза», народився 5 лютого 1979 року. Його дитинство та юність минули в чарівному карпатському селищі Ворохта - серед гір, чистого повітря й тієї особливої щирості, якою славляться гуцульські родини.

Він зростав у простій працьовитій сім’ї. Батько був електриком, мама працювала сестрою-господаркою у відомому санаторії «Смерічка». Саме від них Руслан успадкував любов до праці, чесність, відкритість до людей та світлий гумор, який залишався з ним усе життя. Батьків уже немає поруч, але саме вони заклали в синові той міцний внутрішній стрижень, який допоміг йому пройти життєвий шлях із гідністю.

І з дитинством Руслана пов’язана одна особлива родинна історія, яку в сім’ї й досі згадують із теплом та усмішкою. Якось батько, вирішивши пригостити рідних шашликом, узяв м’ясо з улюбленої овечки своєї тещі ( бабусі Руслана) - «Гандзуні». Та коли невдовзі бабуся попросила вивести її улюбленицю на подвір’я, щоб поглянути з вікна, маленький Руслан, аби бабуся не хвилювалася, разом із сусідськими дітьми та сестрою Наталею придумали цілу виставу: обв’язали телятко вовною і повели його під вікно. Вовна кумедно звисала, бабуся не могла зрозуміти, що сталося з її Гандзунею, а ця дитяча вигадка назавжди залишилася в пам’яті як символ родинного тепла, щирості й великого бажання берегти близьких від тривоги.

Покликання - дарувати людям світло

Щ е змалку Руслан відчував потяг до техніки й роботи з електрикою. Закінчивши Ворохтянську школу, вступив до Отинійського професійного ліцею енергетичних технологій, де здобув фах електрика.

Енергетика стала для нього не просто професією, а справжнім покликанням. Руслан щиро любив свою справу, захоплювався ремонтом електромереж, умів знаходити рішення навіть у складних ситуаціях. А у вільний час часто брав до рук книгу - був людиною глибокого розуму, начитаною й різнобічною.

Усе життя він прожив у рідній Ворохті, поруч із місцевою підстанцією. Там і працював черговим - відповідально, сумлінно, з любов’ю до своєї справи. Він знав кожен механізм, кожен дріт, і по-справжньому пишався тим, що приносить людям світло й тепло.

Любов, народжена серед Карпат

С вою долю Руслан зустрів у Микуличині. Приїжджаючи до бабусі допомогти по господарству, він помітив дівчину Лілію, яка неподалік пасла корів і чудово грала на сопілці. Мелодія, що линула серед гір, назавжди торкнулася його серця.

Згодом Лілія стала його дружиною, найближчою людиною і вірною супутницею життя. Разом вони створили міцну, теплу родину, у якій завжди панували любов, взаємна підтримка й щирість.

Рідні - найбільша цінність

О собливе місце у серці Руслана займала сестра Олександра. Вони прожили поруч усе життя, були дуже близькими, ділили між собою і радощі, і тривоги.

Його родина була великою та дружною: троє синів, племінники - Христина, Жанна, Андрій та Софія. Усі зростали в атмосфері любові, поваги й родинної єдності.

Для дітей Руслан був не лише батьком - він був найкращим другом і наставником. Старшого сина Олександра змалку привчав до справжньої чоловічої роботи. Брав із собою на підстанцію, знайомив зі складними механізмами, ділився знаннями. А ще разом із дітьми сміливо підіймався на високі електроопори, відкриваючи перед ними світ із висоти й навчаючи не боятися труднощів.

Середній син Ілля багато в чому був схожий на батька - і зовнішністю, і характером. Руслан пишався ним, бачив у ньому надійну опору. Їхні спільні жарти, змагання зі стрільби з повітряної рушниці, комп’ютерні автосимулятори та прогулянки на підстанцію за лісовими суницями стали безцінними спогадами, зігрітими батьківською любов’ю.

Молодшого Іванка Руслан огортав особливою ніжністю й турботою. Хотів, щоб син зростав щасливим, упевненим у собі та сміливим. Востаннє він обійняв дітей під час короткої відпустки, коли приїхав на перше Причастя Іванка. Цей день назавжди залишився в пам’яті як світлий спомин про батьківське благословення.

Людина великого серця

Р услан був неймовірно добрим і щирим. Він завжди першим поспішав на допомогу, не проходив повз чужу біду й був готовий віддати останнє тому, хто цього потребував. Умів підтримати словом, підставити плече, розрадити жартом.

Він збудував для своєї родини затишний дім, виховав прекрасних дітей і залишив по собі добру пам’ять у серцях багатьох людей.

Шлях воїна: добровільно став до лав захисників

Н а початку 2023 року, коли українська земля потерпала від ворожої навали, Руслан ухвалив непросте, але тверде рішення - стати на захист країни.

Добровільно вступив до лав 102-ї окремої бригади Сил територіальної оборони. Про це повідомив рідним лише за день до від’їзду - не хотів, щоб вони хвилювалися завчасно.

Уже через кілька місяців Руслан опинився на передових позиціях - на самому «нулі». Виконував обов’язки старшого стрільця-оператора. Спершу боронив позиції поблизу Малинівки, а після її захоплення ворогом – тримав оборону в районі незламного Гуляйполя.

Позивний «Фаза» став для побратимів символом надійності. Він поважав кожного, ніколи не допускав сварок і часто повторював слова, які запам’яталися всім: «Я вас ніколи не кину».

За мужність і героїзм під час оборони Гуляйполя Руслан був відзначений численними нагородами.

Останній зв’язок і болісна тиша

В останнє Руслан виходив на зв’язок із рідними 20 грудня 2025 року. Говорив спокійно, впевнено, як завжди. Сказав, що дуже всіх любить. І навіть попри надважкі обставини не дозволив собі жодного слова скарги.

22 грудня 2025 року під час щільного й жорстокого артилерійського обстрілу в районі Гуляйполя Запорізької області старший стрілець Руслан Глухов зник безвісти…

«Ми чекаємо на тебе, наш Герою»

П опри весь біль невідомості, для рідних Руслан залишається живим.

Для дружини, сестри, дітей і всієї великої родини він залишається живим - так само щирим, усміхненим, сильним чоловіком, який умів підтримати, захистити й подарувати тепло навіть у найважчі миті.

У домі живуть його слова, його жарти, його спогади. У серцях живе незламна віра. Щодня рідні моляться за Руслана, чекають його й свято вірять у добру звістку про його повернення.

«Ми ждемо на тебе, наш Герою».

Ти потрібен своїм найдорожчим. Тебе люблять. Тебе пам’ятають. І тебе дуже очікують удома, дорогенький Руслане.

Запорізькі