Владислав ОХВАТ: «Мамо, я повернуся…» Та війна вирішила інакше…

13 серпня 2026 р. 10:24

13 серпня 2026 р. 10:24

Іноді війна не просто забирає життя. Вона забирає чиїсь мрії, материнське щастя, сестринську підтримку, майбутнє цілої родини. Вона залишає після себе мовчання, яке голосніше за будь-які слова, і фотографії, на які вже ніхто не відповість усмішкою.

Саме такою страшною звісткою для Гуляйпільської громади стала загибель Владислава Олександровича Охвата - молодого воїна із села Новомиколаївка. Він назавжди залишився двадцятичотирирічним...

Й ого життя тільки починалося. Попереду були плани, мрії, кохання, сім'я, діти. Але коли Батьківщина покликала своїх синів до бою, Владислав не шукав легшої дороги. Він обрав честь. Обрав службу. Обрав Україну.

Народжений любити життя

В ладислав народився 29 лютого 2000 року - у рідкісний день, який буває лише раз на чотири роки. Можливо, саме тому його життя було таким особливим і таким коротким...

Він виріс добрим, щирим, відкритим хлопцем. Любив рідний дім, поважав батьків, дорожив своїми сестрами, цінував друзів. Завжди знаходив слова підтримки, не залишався осторонь чужої біди, був людиною, на яку можна було покластися.

Саме такі люди найчастіше першими стають на захист своєї країни.

Вірний присязі до останнього подиху

В ладислав проходив військову службу за контрактом у складі 425-го окремого штурмового полку «Скеля». Служив водієм кулеметного взводу штурмової спеціалізованої роти.

Це була надзвичайно важка й небезпечна служба. Щодня - ризик, відповідальність, бойові виїзди, побратими поруч і ворог зовсім близько.

Та він не відступав. Він чесно виконував свій військовий обов'язок, залишаючись вірним присязі, Україні та своїм побратимам.

13 серпня 2024 року під час виконання бойового завдання поблизу населеного пункту Желанне Покровського району Донецької області серце українського воїна перестало битися. Ще одна зоря згасла на українському небі...

Найважче чекання

Н айдовше триває чекання матері. Щодня вона вдивляється у телефон. Щодня подумки розмовляє із сином. Щодня просить у Бога лише одного - щоб повернувся живим.

А потім приходить страшна звістка... І разом із нею - життя, яке вже ніколи не буде таким, як раніше.

Мама Владислава не приховує свого болю: «Сину мій рідний, я до останнього чекала тебе додому. Молилася за тебе щодня і вірила, що знову обійму тебе. Моє серце назавжди залишиться з тобою. Я люблю тебе і пишаюся тобою. Спочивай з миром, мій хлопчику».

У цих словах - цілий світ. Світ материнської любові, яку не здатна перемогти навіть смерть.

Брат, якого не замінить ніхто

Д ля своїх сестер Владислав був не лише братом. Він був людиною, поруч із якою було спокійно. Захисником, порадником, найріднішою людиною. Тепер залишилися лише спогади.

«Братику, ти був нашою опорою, нашим захистом і гордістю. Нам дуже боляче прощатися з тобою. Ми завжди будемо пам'ятати твою усмішку, твою доброту та твоє велике серце. Ти назавжди залишишся у наших серцях. Вічна пам'ять тобі, наш рідний».

Найрідніші люди не прощаються назавжди. Вони продовжують говорити із тими, кого люблять, подумки. Щодня. Щохвилини.

Останнє повернення додому

8 липня 2026 року Владислав Охват востаннє повернувся до рідної землі.

Не таким повернення уявляли його мама, сестри, рідні й друзі. Не так чекали його вдома...

На Матвіївському кладовищі зібралися близькі, побратими, односельці, представники громади, щоб провести Героя в останню путь.

Навколо стояла тиша. Така тиша, у якій чути людський біль. Люди ставали на коліна, схиляли голови, проводжаючи молодого воїна, який заплатив найвищу ціну за свободу України.

Він житиме у пам'яті

С кільки б років не минуло, у рідній Новомиколаївці завжди пам'ятатимуть усміхненого хлопця, який любив життя, своїх близьких і свою землю.

Пам'ятатимуть воїна, який не сховався від війни.

Пам'ятатимуть сина, якого до останнього чекала мама.

Пам'ятатимуть брата, за яким сумуватимуть сестри.

Пам'ятатимуть Захисника, який віддав власне життя, щоб жила Україна.

Гуляйпільська міська військова адміністрація висловлює щирі співчуття рідним, близьким, побратимам та всім, хто знав Владислава Олександровича Охвата.

Схиляємо голови перед його подвигом. Вічна пам'ять Герою. Вічна слава Захиснику України.

Герої не вмирають. Вони стають нашою совістю, нашою пам'яттю, нашим небом. І поки ми вимовляємо їхні імена, вони залишаються поруч - у шелесті колосся на рідній гуляйпільській землі, у синьому українському небі, у вільному подиху нашої держави, за який вони віддали своє молоде життя.

Запорізькі