28-річний лейтенант Владислав КИЗИМ із позивним «Сурикат» загинув у Гуляйполі

19 серпня 2026 р. 09:10

19 серпня 2026 р. 09:10

Є життя, у яких війна забирає надто багато. Забирає роки, мрії, родинні вечори, дитячі обійми. А іноді вона обриває життя людини саме тоді, коли воно тільки починає розквітати, коли попереду ще стільки планів, радості, відкриттів і простих сімейних днів.

Л ейтенант Владислав Кизим , позивний «Сурикат», був одним із тих молодих українців, які не чекали, що хтось інший захистить їхню країну. Він сам став на її захист. Свідомо, без пафосу, розуміючи, що за цим рішенням стоїть найвища відповідальність - відповідальність за життя побратимів, за рідних і за майбутнє України. 21 жовтня 2025 року в Гуляйполі Запорізької області його життя обірвалося. Владиславові було лише 28 років.

Хлопець із Івано-Франківська, який будував власне життя

В ладислав народився 6 липня 1997 року в Івано-Франківську . Молодий, освічений, енергійний, він мав своє бачення майбутнього і наполегливо його будував. Він закінчив Національний університет «Одеська юридична академія» , здобувши ступінь магістра за спеціальністю «Право». У цивільному житті займався підприємницькою діяльністю.

Здавалося, його дорога була визначена: освіта, робота, родина, плани, поступове облаштування власного світу. Але 24 лютого 2022 року Україна прокинулася в іншій реальності. І перед кожним постало питання, яке вже не можна було відкласти на потім: що ти готовий зробити заради своєї країни?

Для Владислава відповідь була однозначною. Він узяв до рук зброю і став на захист Батьківщини.

«Сурикат» - позивний, у якому залишилася частинка його характеру

У війську Владислав мав позивний «Сурикат» . Здавалося б, для серйозного бойового офіцера - незвичне ім’я. Але саме воно дуже багато говорить про самого Владислава. Він просто любив цих маленьких тварин. Дивився відео про сурикатів, багато читав про них і навіть мріяв колись завести такого незвичайного домашнього улюбленця.

Мабуть, побратими й не могли знати тоді, що це кумедне, на перший погляд, псевдо одного дня стане частиною його військової історії. І що після його загибелі слово «Сурикат» звучатиме вже не як позивний бійця, а як ім’я людини, яку любили, чекали і якою пишатимуться все життя.

Командир Кизим відповідав не лише за себе

П ід час служби Владислав був командиром стрілецького взводу 4-го батальйону 102-ї окремої бригади територіальної оборони .

Командир - це завжди відповідальність. За рішення, які доводиться ухвалювати за лічені секунди. За кожного бійця поруч. За тих, хто дивиться на тебе і вірить, що ти поведеш їх правильно. Владислав прийняв цю відповідальність на себе.

Його бойовий шлях завершився в Гуляйполі - місті, яке стало одним із найгарячіших рубежів російсько-української війни. Тут, на махновській землі, яку захищали й продовжують захищати українські воїни, 21 жовтня 2025 року Владислав Кизим загинув .

Він віддав життя за Україну, за землю, на якій трималася оборона, за людей, які залишалися за його спиною, і за майбутнє, яке вже не встиг побачити. За віддану службу Захисника було нагороджено відзнакою «За честь і звитягу» .

Найважливіше для нього було вдома

З а військовою формою, званням і позивним «Сурикат» залишався звичайний молодий чоловік, для якого найдорожчими у світі були його родина і маленька донечка.

Владислав був люблячим чоловіком для Юлії та турботливим батьком для своєї доньки Єви. Коли він загинув, дівчинці було лише 10 місяців .

Вона ще не встигла запам’ятати татів голос, його усмішку, руки, які обіймали її, його погляд. Не встигла зрозуміти, чому тато іноді змушений був бути далеко. Не встигла сказати йому стільки простих дитячих слів, які батьки зберігають у пам’яті як найдорожчі подарунки.

Та Єва обов’язково знатиме про свого тата. Знатиме, що він був молодим, сильним і мужнім. Що він любив її ще до того, як вона навчилася вимовляти слово «тато». Що він мріяв бачити, як вона росте. І що, захищаючи Україну, він захищав також її майбутнє .

«Він захищав Україну і майбутнє своєї дитини», - написала дружина Владислава Юлія . У цих словах - усе його життя.

«Для своєї доньки назавжди залишиться прикладом»

Ю лія говорить про чоловіка без зайвих гучних слів. Але за кожним із них - величезний біль і водночас гордість.

Владислав свідомо обрав шлях воїна. Він розумів відповідальність і ціну свого рішення. Не шукав легких шляхів, не ховався за чужими спинами.

Для батьків він був сином, якого вони виховали в повазі до людей. Для сестри - рідною людиною, з якою назавжди пов’язані дитинство, родинні спогади і роки життя. Для дружини - коханим чоловіком. Для маленької Єви - татом, якого вона пізнаватиме тепер через фотографії, розповіді рідних і спогади тих, хто знав його особисто.

«Для своєї доньки він назавжди залишиться прикладом честі, мужності та внутрішньої сили», - каже Юлія.

І, мабуть, саме це найважливіше, що може залишити після себе людина. Не лише фотографії, нагороди чи документи. А приклад того, якою людиною треба залишатися навіть у найтемніші часи .

Він не встиг здійснити свої мрії

У Владислава було життя, яке тільки набирало обертів. Йому було 28. У цьому віці люди зазвичай будують великі плани, облаштовують дім, мріють про подорожі, виховують дітей, думають про кар’єру і майбутнє.

Можливо, серед його мрій залишився і той самий сурикат, якого він колись хотів завести вдома. Але війна не питає, скільки тобі років і скільки планів ти ще не встиг здійснити. Вона забрала Владислава там, де він виконував свій обов’язок - у Гуляйполі. Та вона не змогла забрати головного - пам’яті про нього .

Повернувся додому назавжди

П ісля загибелі Владислава поховали в селі Чукалівка Івано-Франківської області . Туди, на рідну землю, його провели в останню путь ті, хто любив його найбільше.

Він повернувся додому. Не так, як чекали його дружина, батьки, сестра. Не з усмішкою, не з обіймами, не з розповідями про побратимів і фронтові будні. Повернувся назавжди.

У нього залишилися донька Єва, дружина Юлія, мама Яна, батько Аркадій, сестра Анастасія, дідусь Іван та інші рідні . Для них тепер життя ділиться на «до» і «після». Є дні, коли біль стає тихішим, але він нікуди не зникає. Бо неможливо забути людину, яка була частиною твого серця.

Його ім’я житиме в доньці

К олись Єва виросте. І одного дня вона обов´язково запитає: «Яким був мій тато?»

Їй розкажуть, що Владислав був освіченим і працьовитим. Що він закінчив юридичну академію, займався підприємництвом, любив свою родину. Що він обожнював сурикатів і мріяв колись завести одного вдома.

Розкажуть, що коли Україна опинилася у смертельній небезпеці, її тато не залишився осторонь. Він став воїном. Був командиром. Захищав своїх побратимів. І загинув, виконуючи свій військовий обов’язок.

Єва ще багато чого не зрозуміє. Але з роками усвідомить найголовніше: її тато віддав життя за те, щоб вона могла жити у вільній Україні . І тоді позивний «Сурикат» стане для неї не просто військовим ім’ям. Це буде частинка її тата. Молодого чоловіка, якому було лише 28. Чоловіка, який любив свою родину. Батька, який мріяв бачити, як росте його донечка. Воїна, який до останнього залишався вірним Україні.

Владислав Кизим загинув у Гуляйполі. Але його життя не закінчилося разом із останнім боєм. Воно продовжується в доньці, у любові дружини, у пам’яті батьків, у серцях побратимів і в тій Україні , за яку він віддав найдорожче - власне життя.

Вічна п ам’ять і слава Герою - захиснику України, лейтенанту, командиру, чоловікові, сину і татові.

Запорізькі