Музичний символ Запоріжжя: як понад 15 років відроджують традицію запорозьких тулумбасів (ІНТЕРВ'Ю)

19 серпня 2026 р. 18:17

19 серпня 2026 р. 18:17

Тулумбаси, які століттями були одним із символів Запорозької Січі, отримали офіційне державне визнання. У липні традицію їхнього виготовлення та гри внесли до Національного переліку елементів нематеріальної культурної спадщини України.

Це стало результатом понад 15 років роботи команди проєкту «БарабанЗА» на чолі з культурним діячем і музикантом Денисом Васильєвим.

В інтерв’ю «Першому Запорізькому» він розповів, як тулумбас є музичним ідентифікатором Запоріжжя, як відроджували давню традицію та що необхідно зробити, аби зберегти її для наступних поколінь.

Не просто барабан: чому тулумбас є унікальним музичним символом Запоріжжя

– Якщо пояснювати людині, яка вперше чує слово «тулумбас», що це за інструмент і чим він особливий?

– Тулумбас – це казаноподібний барабан. Такі інструменти були поширені переважно на території від Алтаю до України – у межах степової культурної традиції. За її межами подібні барабани майже не трапляються. Саме тому тулумбас є унікальною частиною історичної спадщини Запоріжжя.

Як дослідник, я припускаю, що тулумбаси могли виникнути ще за часів скіфської культури. Спочатку вони слугували для приготування та зберігання їжі, але за потреби подати сигнал чи зібрати людей на казан натягували шкіру, закріплювали її шнурами – і він перетворювався на барабан. Тобто цей інструмент мав доволі утилітарне походження.

У тулумбаса є, умовно кажучи, свої «нащадки» – літаври, тімпани та інші подібні інструменти. Вони з’явилися пізніше під впливом західноєвропейської музичної культури. Проте тулумбас існував задовго до цього, тому важливо використовувати його історичну назву.

Літаври й тімпани – це інструменти сучасного симфонічного оркестру, які відрізняються конструкцією. Вони мають механізми для швидкої зміни висоти тону та точнішого налаштування звучання. Тулумбас таких механізмів не має. Це самобутній інструмент зі своїм характером, історією та звучанням.

– Найчастіше про тулумбаси ми чуємо, коли говорять про добу козацтва. Яку роль вони відігравали на Запорозькій Січі та чому стали настільки поширеними?

– Насамперед тому, що саме з козацької доби до нас дійшло найбільше письмових згадок про тулумбаси. Водночас існують і значно давніші свідчення. Зокрема, у грецьких джерелах згадується, що скіфський цар Анахарсіс під час Олімпійських ігор майстерно грав на тимпанах, тобто барабанах. Це свідчить, що така музична традиція вже існувала.

Є також легенда про казан царя Аріанта, записана Геродотом. На мою думку, вона теж може бути пов’язана з історією тулумбасів.

На жаль, частину історії цього інструмента згодом переосмислили через проросійські наративи. Назву «тулумбас» поступово витісняли, замінюючи її словами «літаври», «казани» чи іншими.

Козаки, як спадкоємці степової культури, спершу використовували тулумбас передусім як казан – для приготування їжі та зберігання продуктів у походах. Його накривали шкірою або дерев’яною кришкою, щоб захистити вміст від вологи й гризунів. А за потреби казан легко перетворювався на барабан.

Такий інструмент був практичним. На чайках він задавав ритм веслувальникам, а під час походів слугував засобом подачі сигналів. Довбиш, який стояв біля отамана, передавав його накази ударами тулумбаса. Поряд із ним використовували й сурми, роги та фанфари, але саме тулумбас був невід’ємною частиною козацької військової традиції.

Після поширення османської військової музики в Європі на Запорозькій Січі з’явилися дорогі металеві тулумбаси, які часто дарували як дипломатичні подарунки. Вони вже були не побутовими речами, а цінними музичними інструментами, оздобленими інкрустацією та декоративними елементами. Саме тоді їхнє призначення почало змінюватися: тулумбас поступово перестав бути побутовою річчю й перетворився на повноцінний музичний інструмент.

Згодом він остаточно закріпився у військовій музиці. Довбиші (виконавці на барабанах, – прим.) були одними з найшанованіших військових музикантів. Вони об’єднувалися у власні цехи, подібно до кобзарів і лірників, та усно передавали ритми й виконавські традиції.

На жаль, значна частина цієї спадщини з часом була втрачена або навмисно переписана в дусі героїзації Російської імперії.

– Якого розміру та ваги можуть бути тулумбаси? І наскільки складно їх виготовити?

– Тулумбаси бували різних розмірів. Це міг бути невеликий казан, схожий на ті, що й сьогодні продаються на ринку, або великий металевий тулумбас вагою 20–25 кілограмів. Саме металеві казани були найдавнішими, адже їх використовували для приготування їжі на відкритому вогні.

Згодом з’явилися й так звані бідняцькі тулумбаси, які виготовляли з дерева. Бондарі розпилювали навпіл дерев’яні бочки й перетворювали їх на музичні інструменти.

Минулого року за підтримки Українського культурного фонду ми реалізували проєкт, у межах якого відтворили два такі дерев’яні тулумбаси. До роботи долучилася родина майстра Романа Гончаренка. Разом ми виготовили інструменти, які нині зберігаються в нашому музеї.

Від ентузіастів до великої спільноти: як розвивається проєкт «БарабанЗА»

– Дослідженням тулумбасів ви займаєтеся понад 15 років. Коли і як ви зацікавилися цим інструментом?

– Інтерес до тулумбасів у мене виник у 2011 році. Разом із дружиною Наталею ми працюємо в громадській організації «Центр розвитку бізнес-технологій та культури», тоді почали активно займатися культурними проєктами.

Мене завжди цікавила музична культура. Я й сам музикант, тому досліджував барабани та бубни. Про бубни було відомо чимало, але коли постало питання, які традиційні барабани були саме на Запоріжжі, я звернув увагу на герб Запорізької області. На ньому зображені козацькі клейноди, серед яких є тулумбаси.

Так я й почав вивчати цю тему. Познайомився з Віталієм Пилипенком (запорізький художник, засновник сучасного козацького національного напряму в українському мистецтві, – прим.) , якого вважаю своїм учителем. Згодом дізнався, що саме він є автором герба Запорізької області. Для мене це стало справжнім відкриттям.

Він багато розповів про тулумбаси та історію створення герба. Ми з’ясували, що Запоріжжя здавна славилося майстрами, які виготовляли барабани й бубни не лише для України, а й для всього Радянського Союзу. Тож ця традиція збереглася, майстри залишилися.

Пізніше я познайомився з Олександром Лазутіним – головним суддею Війська Запорозького Низового. Саме в нього зберігалися старовинні тулумбаси, з яких Віталій Пилипенко змальовував інструменти для герба області.

Коли я офіційно став довбишем, ці тулумбаси передали мені на зберігання й обслуговування. Відтоді, з 2012 року, я системно займаюся їхнім дослідженням і збереженням.

– За цей час ви створили декілька проєктів, пов’язаних із тулумбасами. Розкажіть детальніше про кожен із них.

– Наш проєкт називається «БарабанЗА». Це музей, школа, гурт і майстерня, які ми розвиваємо разом із моєю дружиною Наталією.

Спочатку це була спільнота людей, захоплених грою на різних музичних інструментах, передусім барабанах. Згодом, коли учасників побільшало, ми створили гурт. Сьогодні він налічує близько 12–16 музикантів. Раніше колектив був більшим, але частина учасників пішла захищати Україну.

Гурт «БарабанЗА» є лауреатом фестивалю «Червона рута» та інших мистецьких конкурсів, а також регулярно бере участь у фестивалях етнічної музики.

Згодом ми відкрили власну майстерню, де виготовляємо тулумбаси, бубни та інші музичні інструменти. А коли колекція стала достатньо великою, у 2016 році на її основі створили Музей історії музичних інструментів, присвячений переважно барабанам.

Навчати грі на інструментах ми почали ще у 2011 році. Сьогодні працюють три основні напрями: школа рамкових барабанів, школа гри на етнічних інструментах –джембе, дарбуці та інших – і школа довбишів, де навчаємо гри на тулумбасах.

Ми регулярно проводимо інтерактивні заняття, лекції та майстер-класи з етнічних музичних інструментів. До нас звертаються представники різних національних спільнот, які хочуть опанувати гру на кримськотатарських, грузинських, грецьких та інших традиційних інструментах.

– Чи багато зараз людей хочуть навчитися грати на тулумбасах? Хто ці люди?

– Дуже багато. А після внесення тулумбасів до Національного переліку елементів нематеріальної культурної спадщини України охочих стало ще більше. Зараз ми готуємо нові проєкти, щоб передавати цю традицію в школах.

Із серпня знову відкриваємо навчальні курси для всіх охочих. Минулого року їх пройшли близько двадцяти людей.

Ми також співпрацюємо з патріотичним юнацьким рухом «Байда». Його учасники навчаються у нас, а посвяту проходять під звучання тулумбасів – це вже стало доброю традицією.

До нас приходять люди різного віку й професій, а також люди з інвалідністю. Для кожного ми підбираємо індивідуальну програму. Серед наших учнів є й діти з аутизмом – вони дуже талановиті, просто потребують особливого підходу.

Також нам вдалося зламати стереотип, що на барабанах мають грати лише чоловіки. Торік до нас приєдналася велика група дівчат і жінок, які успішно пройшли навчання. Сьогодні їх серед наших учнів навіть більше, ніж хлопців.

Тулумбас і сьогодні об’єднує людей, як і сотні років тому

– Багато людей, коли бачать тулумбас, досі сприймають його лише як музейний експонат. Яке місце він може посідати і вже посідає в сучасному житті?

– Сьогодні тулумбас супроводжує багато урочистих і офіційних подій – заходи, пов’язані з війною, ювілеями та іншими важливими датами. Він допомагає зібрати людей, привернути їхню увагу, провести хвилину мовчання або виконати Державний Гімн України. Барабан задає ритм, під який людям легше співати разом. Саме під звучання тулумбасів на залізничному вокзалі «Запоріжжя-1» виконують Козацький марш.

Тулумбас можна використовувати і для музикування. Варто лише доповнити його тилинкою (традиційна українська дерев’яна сопілка без ігрових отворів, – прим.) , бубном чи іншими народними інструментами – і він стає частиною музики для танцю.

Його використовують і під час мітингів, адже тулумбас історично пов’язаний із народним волевиявленням. Він задає спільний ритм, допомагає синхронізувати скандування й об’єднує людей.

Тож тулумбас не втратив своєї функціональності. Просто сьогодні таких інструментів небагато, а стереотипне ставлення до них досі зберігається. Його варто змінювати, адже тулумбас – не музейний експонат, а жива українська традиція, яка й сьогодні має своє місце.

– Розкажіть про ваш останній проєкт «Запорізькі тулумбаси:  аудіофікація традиції». Що він собою являє?

– До цього часу не існувало професійних записів звучання тулумбасів. Саме тому я подав проєкт на конкурс Українського культурного фонду, пройшов відбір і отримав стипендію на його реалізацію. Проєкт стартував 1 травня і тривав три місяці.

У результаті ми створили альбом, у якому записали автентичне звучання тулумбасів і що саме на них виконують. Частину матеріалів використали під час підготовки облікової картки елемента нематеріальної культурної спадщини. Саме ці записи стали одним із доказів для експертної ради Міністерства культури, що традиція є живою й продовжує існувати.

До альбому також увійшли композиції, у яких тулумбаси звучать разом з іншими традиційними інструментами – колесною лірою, тилинкою, сопілкою, дримбою, флоярою, волинкою та бубном. Так ми показали, що вони дуже гармонійно звучать разом.

Альбом уже доступний для безкоштовного прослуховування на музичних платформах .

«Наша амбіція – щоб традиція запорізьких тулумбасів увійшла до списку ЮНЕСКО»

– У липні тулумбаси нарешті були визнані елементом нематеріальної культурної спадщини. Наскільки складно було домогтися внесення традиції до Національного переліку?

– Це був дуже непростий шлях. Перші спроби ми зробили ще у 2017 році, коли подали документи до Запорізької обласної державної адміністрації. Але тоді ця ініціатива нікого не зацікавила – наші звернення та пропозиції просто ігнорували. Згодом ми зрозуміли, що це була свідома політична протидія, аби тулумбаси не отримали такого статусу.

Наприклад, тодішній голова комісії Євген Балицький (колишній депутат Запорізької обласної ради, який після початку повномасштабного вторгнення перейшов на бік Росії та очолив окупаційну адміністрацію Запорізької області, – прим.) відхиляв цю ініціативу. Також були посадовці в обласній раді та інших структурах, які гальмували цей процес.

За ці роки ми навчилися покладатися лише на власні сили. Як нам пояснювали, в обласної влади не було ні ресурсів, ні коштів. Тому ми з дружиною щороку вкладали в цю справу власні сімейні заощадження: відмовлялися від подорожей та інших витрат, натомість фінансували дослідження, виготовлення інструментів, реконструкції й експедиції.

У результаті те, що за належної державної підтримки можна було б реалізувати за один-два роки, ми робили понад п’ятнадцять років.

Підтвердженням того, що ми рухалися правильним шляхом, став 2025 рік. Уже під час повномасштабної війни Український культурний фонд оголосив грантовий конкурс, і ми подали повністю підготовлений проєкт. Він посів перше місце серед проєктів Запорізької області.

Я дуже вдячний Українському культурному фонду за підтримку. Спочатку фонд підтримав наш проєкт, а згодом надав мені індивідуальну стипендію. Завдяки цьому ми змогли зробити справді великий крок у збереженні та популяризації традиції тулумбасів.

– Я правильно розумію, що отримання цього статусу – ще далеко не кінець і попереду багато роботи?

– Так, самого визнання недостатньо. Тепер наше завдання – системно підтримувати й розвивати цю традицію, щоб вона жила й передавалася від покоління до покоління. Якщо не буде людей, які нею цікавляться, вона просто зникне.

Не менш важливо готувати майстрів, які виготовлятимуть і ремонтуватимуть тулумбаси, розвиватимуть це ремесло та формуватимуть його майбутнє. Традиція повинна жити й поширюватися. Саме цим ми зараз і займаємося.

У перспективі ми хочемо домогтися включення цієї традиції до Репрезентативного списку нематеріальної культурної спадщини ЮНЕСКО. Але спочатку потрібно досягти відчутних результатів у Запоріжжі.

До цієї роботи вже долучилися Запорізький обласний методичний центр культури та Запорізький обласний інститут післядипломної педагогічної освіти. Разом ми розробляємо механізми поширення традиції в громадах через навчання у школах, гуртки та систему позашкільної освіти. Це велика спільна справа, до якої має долучатися якомога більше людей.

Якщо комусь цікаво дізнатися більше про тулумбаси, можна прийти до нас у школу чи до гурту, побачити інструменти й спробувати на них пограти. А тим, хто захоплюється майструванням, ми готові показати, як їх виготовляють.

Наша мета – зробити тулумбас упізнаваним брендом Запоріжжя, який знатимуть у світі. Уже сьогодні він є музичним символом нашого краю, і цей потенціал можна використати на користь громади. Але для цього потрібно діяти. Адже без постійної роботи не буде ні розвитку, ні самої традиції.

– Після початку повномасштабної війни інтерес до української історії, козацької спадщини, зокрема й тулумбасів, зріс. Як ви гадаєте, чи збережеться він надалі?

– Війна всіх нас дуже змінила. Ми займалися цією темою свідомо багато років, але саме повномасштабне вторгнення відкрило своєрідне вікно можливостей. Люди, які раніше цьому протидіяли, вже не впливають на ці процеси. Завдяки цьому ми нарешті отримали можливість говорити про власну культуру й українську ідентичність на зовсім іншому рівні.

А далі все залежить від нас. Маємо підтримувати одне одного й разом рухатися вперед.

– Як, на вашу думку, у Запоріжжі можна ще популяризувати тулумбаси серед молоді, запоріжців і не тільки?

– Я вважаю, що тулумбаси мають бути в кожній школі. Там, де є прапор України, вшановують пам’ять наших захисників і виховують справжній патріотизм – не формальний чи «шароварний», а заснований на щирому бажанні пізнавати свою країну, її історію та культуру.

Воля, соборність, гідність і самовираження – це чотири цінності, закріплені в законодавстві України. Тулумбас дає змогу не лише говорити про них, а й показувати їхній зміст на практиці. Він допомагає зрозуміти, що це не абстрактні поняття, а фундаментальні засади, на яких будується наша держава.

Тому через тулумбас можна й потрібно популяризувати українську ідентичність і цінності.

Текст – Олександр Носок, фото з архіву Дениса Васильєва

• «Брала себе на слабо»: як запорізька майстриня створює шкіряних драконів і незвичайні аксесуари
• Рятує життя на війні: як Ігор Бєлкін пройшов шлях від цивільного лікаря до капітана медичної служби ЗСУ

Підписуйтесь нa «Перший Зaпoрізький» в Instagram !

0

Запорізькі