Іван ПАСІЧНИК… Він урятував побратима, а сам назавжди залишився на полі бою

22 вересня 2026 р. 09:42

22 вересня 2026 р. 09:42

На рідному Прикарпатті Івана Ігоровича Пасічника пам’ятають як тихого, працьовитого чоловіка, який ніколи не боявся важкої роботи, умів тримати слово, завжди знаходив сили допомогти тому, хто поруч, ніколи не шукав легких шляхів і завжди залишався опорою для своєї родини. А коли прийшла війна, він так само без вагань узяв на себе найважче - став на захист України, знаючи, що ціна боротьби може бути найвищою.

Й ого земна дорога розпочалася 17 січня 1986 року в селі Князівське Калуського району. Іван зростав у звичайній багатодітній робітничій родині, де батьки змалку привчали дітей до праці, взаємної підтримки та відповідальності. У домі, де дорослі більшу частину життя проводили на роботі, діти були одне для одного найпершою підтримкою. Старший Василь, Іван, молодший Андрій та найменша сестра Тетяна росли дружними, вихованими й роботящими. Доглядали один за одним, допомагали батькам і знали: родина - це те місце, де ніколи не залишать самого.

Мабуть, саме в такій атмосфері й формувався характер Івана - тихий, витривалий, наполегливий. Він не любив багато говорити про себе, зате вмів працювати. За що б не брався, доводив справу до кінця. Його знали як надзвичайно працьовитого, виконавчого та відповідального чоловіка.

Робота була його стихією

За життя Івану довелося чимало попрацювати. Трудився на деревообробному виробництві у рідному селі, певний час працював на нафтових промислах у Тюмені, їздив на будівельні роботи до Польщі. Останнім часом працював у місцевого фермера, де був незамінним помічником на різній сільськогосподарській техніці.

Із залізом Іван, як кажуть односельці, був на «ти». Техніка слухалася його рук, а складна робота ніколи не лякала. Він умів працювати багато і сумлінно, не нарікаючи на втому.

Та найбільше у своєму житті Іван любив не роботу - він любив свою сім'ю. У нього були і є троє дітей - 20-річна Ангеліна, 15-річний Михайло та найменша, восьмирічна Евеліна. Для них батько був цілим світом. Іван дуже любив своїх дітей, радів їхнім успіхам, турбувався про них і мріяв, щоб вони мали мирне, щасливе життя.

Навіть перебуваючи на війні, думками він постійно повертався додому. Незадовго до загибелі передав сестрі фронтові кошти й попросив купити найменшій донечці золотий ланцюжок, а племінниці – золоті кульчики. Здавалося б, маленькі подарунки, але в них - стільки батьківсько-дядьківської любові, ніжності й бажання потішити свою дитину і племінницю, що цей спогад назавжди залишиться найдорожчим для родини.

Вибір, який змінив усе

6 лютого 2023 року Іван став до лав Збройних Сил України. Він служив бойовим медиком у 79-му батальйоні 102-ї окремої бригади Сил ТрО ЗСУ. Це рішення не було випадковим. Іван сам обрав шлях захисника.

«Таке рішення він ухвалив у селі біля могили Січовим стрільцям. Медиком-санітаром сам зголосився, сказав, що це йому буде під силу. Так і загинув - рятуючи побратима, а сам зайняв його місце і потім загинув у нерівному бою», - розповідає односельчанин і старший товариш Івана Михайло Кулик.

Мабуть, у цьому вчинку - весь Іван. Не відступити. Не залишити іншого. Навіть тоді, коли самому страшно й небезпечно.

«Ми могли говорити годинами»

Іван щиро поважав Михайла Кулика і часто телефонував йому з фронту. У ті короткі хвилини, коли випадала можливість поговорити, між ними точилися довгі розмови - про життя, дім, війну, людей. Іноді Іван телефонував просто тому, що хотів почути близьку людину.

«У дитинстві Іван був таким худеньким хлопчиком, але, як кажуть, жилавим, трудолюбивим, роботящим і виконавчим, - згадує Михайло Кулик. - Він любив зі мною поговорити, коли в нього траплялася вільна хвилина на війні. Любив зі мною порадитись, коли був у розпачі. Я завжди його підтримував, підбадьорював, розраджував. На тиждень він телефонував мені десь разів по три. Ми могли говорити годинами».

Ці розмови сьогодні звучать у пам'яті особливо боляче. Бо тепер телефон Івана мовчить.

Михайло пригадує й останню відпустку Івана - приблизно за місяць до його загибелі. Тоді, коли чоловік знову збирався повертатися на фронт, старший товариш помітив у ньому щось незвичне.

«Коли він повертався з відпустки на фронт, у нього на обличчі ніби було написано, що вже він не повернеться… Минуло десь днів десять - і його не стало».

Іноді люди відчувають те, чого не можуть пояснити словами. Можливо, втома війни, можливо, передчуття, а може, просто погляд людини, яка вже надто багато побачила. Залишається лише пам'ять про останню зустріч, останню розмову, останній телефонний дзвінок.

Останній бій «Бджоляра»

Іван Пасічник мав позивний «Бджоляр». 25 лютого 2024 року його життя обірвалося у селі Малинівка. Троє українських захисників перебували на позиції в посадці. На них рушили 23 російські військові на БТРі - сили були надто нерівними. Та українські воїни не здалися. Вони вступили в бій і зуміли підбити ворожу машину. Один із наших бійців отримав поранення.

Іван був бойовим медиком. І в ту мить зробив те, заради чого свого часу обрав цю професію, - пішов до пораненого побратима.

Попри небезпеку, доповз до нього, надав допомогу, перев'язав рани та відтягнув бійця у безпечніше місце. А потім повернувся на позицію і став оборонятися вже замість пораненого.

Побратим вижив. Іван - ні. Разом з іншими захисниками він загинув у нерівному бою, до останнього виконуючи свій обов'язок. Так завершився земний шлях чоловіка, який усе життя працював заради родини, любив своїх дітей, умів дружити, підтримувати інших і не боявся найважчої роботи. На війні ця його звичка - бути потрібним, допомагати, не залишати людину в біді - стала його останнім подвигом.

Він урятував того, кого ще можна було врятувати. А своє життя віддав родині й Україні.

Пам'ять не згасне

У рідному Князівському залишилися батьки, брати й сестра, родина, друзі, односельці. Найбільше - залишилися діти, для яких тато назавжди житиме у спогадах, світлинах, розповідях і тих маленьких речах, які зберігатимуть його присутність у їхньому житті.

Залишаться його руки, що вміли лагодити техніку, його голос у телефонних розмовах, його усмішка, його любов до дітей. І залишиться той останній подарунок маленькій Евеліні – золотий ланцюжок, куплений за фронтові гроші. Наче послання від батька крізь час: «Я люблю тебе. Я завжди поруч».

«Він назавжди залишиться у нашій пам'яті мужнім, відважним воїном, який віддав своє життя за вільну і незалежну Україну. Висловлюємо щирі співчуття батькам, братам, дружині, дітям, родині, друзям, побратимам та всім, хто знав нашого захисника», - написав голова громади Олександр Мухар.

Іван Пасічник загинув на Гуляйпільщині, далеко від рідного Прикарпаття. Але його подвиг не має відстані. Бо життя, віддане заради іншого, не закінчується в день смерті. Воно продовжується у врятованому побратимові, у трьох дитячих серцях, у пам'яті батьків, братів, сестри, друзів та односельців. І в Україні, за яку він віддав найдорожче - своє життя.

Запорізькі