Пам´яті лейтенанта Богдана Гучка, який у Гуляйполі ціною власного життя врятував 19 побратимів

30 вересня 2026 р. 08:19

30 вересня 2026 р. 08:19

Після смерті людини залишаються слова, які набувають особливого, майже болючого звучання. Для Асі Адамової такими назавжди залишаться слова її чоловіка Богдана: «Не переживай, все буде добре». Він говорив їх спокійно й упевнено, і вона вірила, бо за ними стояла людина, яка не просто обіцяла - вона щодня робила все можливе, аби захистити тих, хто був поруч.

17 грудня 2025 року в центрі Гуляйполя, під час відбиття чергового штурму українських позицій, лейтенант Богдан ГУЧОК вступив у бій і дістав смертельне кульове поранення в голову. Так, своїм життям він зупинив наступ російських військ, виграв дорогоцінний час для перегрупування українських підрозділів і врятував 19 військовослужбовців, які опинилися заблокованими .

Сьогодні його подвиг має отримати найвищу державну оцінку. Івано-Франківська міська рада звернулася до Президента України та Головнокомандувача ЗСУ з проханням посмертно присвоїти лейтенанту Богдану Гучку звання Героя України з врученням ордена «Золота Зірка» . Відповідне рішення депутати ухвалили на сесії міської ради 27 серпня 2026 року.

Але за військовими званнями, бойовими нагородами, фронтовими зведеннями та сухими рядками офіційних документів стоїть передусім людська історія. Історія молодого чоловіка, який умів любити, мріяв про родину, дорожив братами, любив свою Асю - і який у найважчий для країни час добровільно став на шлях захисника.

Від першого дня війни - на захисті України

Богдан Гучок народився 12 листопада 1993 року. Коли Росія розпочала повномасштабне вторгнення, він не залишився осторонь. Уже 25 лютого 2022 року добровільно став на захист України .

Його військовий шлях був шляхом постійного професійного й особистого зростання - від стрільця контрдиверсійної роти 102-ї окремої бригади Сил ТрО до командира 3-ї стрілецької роти 1-го батальйону в/ч А7034.

Від березня 2022 року Богдан брав участь у боях на Запорізькому напрямку. Тут, на землі, де війна щодня забирала життя українських воїнів, він неодноразово доводив, що командир - це не той, хто стоїть осторонь і віддає накази, а той, хто насамперед відповідає за своїх людей.

У травні 2022 року, під час операції з деблокади Маріуполя, Богдан під ворожим вогнем повернувся на поле бою, аби особисто евакуювати чотирьох поранених бійців.

У 2023–2025 роках, воюючи біля Гуляйполя, він неодноразово надавав пораненим домедичну допомогу, організовував їхню евакуацію, особисто очолював евакуаційні групи. Навіть маючи командирську посаду, не боявся знову й знову заходити туди, звідки інші намагалися вибратися живими, - на поле бою, аби винести пораненого чи тіло загиблого побратима.

У грудні 2025 року, коли бої вже точилися безпосередньо на вулицях Гуляйполя, Богдан очолив групу деблокування та ліквідував ворожу штурмову групу. А 17 грудня настав той бій, з якого він уже не повернувся.

Останній бій у Гуляйполі

Гуляйполе для Богдана Гучка стало одним із тих місць, де війна відкриває свою найстрашнішу сутність. Понівечені вулиці, зруйновані будинки, постійні обстріли, штурми, боротьба за кожен метр української землі…

Під час чергової атаки російських військ Богдан вступив у бій. Він знав, наскільки небезпечна ситуація, але залишився там, де був потрібен людям. Смертельне поранення обірвало його життя. Та навіть у свої останні хвилини Богдан зробив те, що робив протягом усієї служби: думав не про себе, а про інших . Ціною власного життя він зупинив ворожий наступ, дав можливість українським військовим перегрупуватися та врятував 19 побратимів, які були заблоковані.

Саме тому прохання про присвоєння Богдану Гучку звання Героя України - це не лише про нагороду. В першу чергу це про державне визнання подвигу людини, яка до останнього залишалася вірною своєму обов’язку.

Він встиг стати чоловіком,

але не встиг прожити сімейне життя

В історії життя Богдана є особливо світла сторінка - його любов до Асі.

15 червня 2024 року Богдан та Ася Адамова одружилися. На цей день вони чекали довго, адже їхні стосунки почалися ще до великої війни.

Познайомилися на роботі. Богдан тоді працював торговим агентом, Ася - продавчинею у магазині. Вона одразу привернула його увагу. Особливо запам’яталася її мила вимова. Згодом він жартома згадував, що саме це стало одним із приводів запросити дівчину на каву.

Ася ж закохалася в його харизму, наполегливість і особливу внутрішню силу. Їхнє спілкування тривало певний час, перш ніж вони почали зустрічатися, але коли Богдан вирішив домагатися її прихильності, відступати не збирався.

Вони були разом чотири роки, однак більш ніж половину цього часу війна фактично ділила їх навпіл. Богдан воював, Ася чекала. За роки великої війни вони бачилися нечасто. Двічі Богдан приїздив додому у відпустку, двічі Ася їхала до нього на південний схід. Саме під час однієї з відпусток він освідчився. Для Асі це стало справжньою несподіванкою.

Одного дня вона була на роботі, коли раптом побачила Богдана. Він приїхав несподівано, без військової форми, поголений, із величезним букетом квітів. Спочатку вона навіть не впізнала його. А він прийшов не просто провідати кохану. Він прийшов із рішенням, яке давно визріло в його серці.

«Одруження було сплановане. Це важливий крок для нас обох, це вже не просто зустрічання. Треба створити фундамент, бо ми не дарма один одного чекаємо і не дарма ми разом. Я маю впевненість, що Ася - моя друга половинка», - говорив тоді Богдан.

Ці слова сьогодні звучать особливо щемливо. Він так хотів створити з Асею сім'ю, так прагнув звичайного людського щастя, яке для мільйонів українців через війну стало майже недосяжною розкішшю.

Весілля, на яке зібралися троє братів

На їхнє весілля приїхали й брати Богдана - Роман та Андрій. Усі троє з перших днів повномасштабної війни захищали Україну. Роман служив разом із Богданом на Запорізькому напрямку в складі 102-ї бригади ТрО. Андрій був військовим медиком у 10-й окремій гірсько-штурмовій бригаді «Едельвейс». Для трьох братів це була особлива мить. Уперше за час великої війни вони опинилися разом не на фронті, не в окопі, не під обстрілами, а на родинному святі.

Командування пішло їм назустріч, адже всі розуміли, що є в житті події, які не можна відкласти. Богдан, Роман та Андрій отримали можливість хоча б на короткий час повернутися до мирного життя - обійняти рідних, побути разом, розділити щастя найстаршого чи наймолодшого брата. Та ніхто з них тоді не знав, наскільки дорогою стане ця зустріч.

«Не переживай, все буде добре»

Війна навчила Асю жити між очікуванням і тривогою. Вона знала, що телефонний дзвінок від чоловіка може бути коротким, що іноді зв'язку немає годинами, а інколи й довше. Знала, що за його словами «все добре» може стояти зовсім неспокійний день.

Та Богдан завжди намагався берегти її від зайвих переживань. Він заспокоював її, повторюючи : «Не переживай, все буде добре». І Ася вірила, бо коли це говорив Богдан, його слова звучали по-особливому впевнено.

Вона намагалася робити для нього те саме - хоча б ненадовго витягнути з постійних думок про війну, створити навколо нього атмосферу звичайного, затишного життя, де немає вибухів, бойових наказів, втрат і тривожних повідомлень. Вона чекала його додому, а він мріяв повернутися. Не просто у відпустку - назавжди.

Командир, якому довіряли

Богдан Гучок був не лише хоробрим бійцем. Він постійно вдосконалював свої військові навички, навчався, розвивався як командир. Він пройшов «Лідерський курс для командирів» у Німеччині , де за результатами навчання був відзначений Конгресом США як найкращий курсант.

Це було визнанням його професійності, лідерських якостей та здатності вести за собою людей. Проте, мабуть, найважливішою оцінкою для нього була довіра тих, із ким він воював пліч-о-пліч.

Він не вимагав від інших того, чого не був готовий зробити сам. Якщо потрібно було йти вперед - ішов. Якщо треба було евакуювати пораненого - був серед тих, хто його витягав. Якщо потрібно було винести загиблого побратима - не залишав тіло на полі бою. Так він жив і так воював.

Щоб подвиг Богдана не залишився лише спогадом

Після його загибелі залишилися Ася, маленький синочок, брати, рідні, друзі, побратими, люди, які знали його особисто. Залишилися фотографії, спогади, весільний день, слова любові та плани, яким уже не судилося здійснитися. Залишилася і Гуляйпільська земля, за яку він віддав життя.

Для Гуляйполя Богдан Гучок став одним із тих Захисників, які тримали оборону міста в найважчі місяці, коли ворог намагався стерти його з лиця землі. Для його побратимів він назавжди залишиться командиром, який не ховався за чужими спинами, для Асі - коханим чоловіком, який колись прийшов до неї на роботу з величезним букетом і сказав своїм упевненим голосом, що все буде добре.

А для України він має залишитися Героєм . Саме тому Івано-Франківська міська рада звернулася до Президента України та Головнокомандувача ЗСУ із проханням посмертно присвоїти Богдану Гучку звання Героя України та вручити орден «Золота Зірка».

Це звання не поверне його Асі, не замінить сина батькам, брата - братам, побратима - тим, хто воював поруч. І жодна нагорода, жодне найвище державне звання не здатні заповнити ту порожнечу, яка назавжди оселилася в серцях найдорожчих йому людей. Ніщо і ніколи не замінить батькам їхнього сина, а маленькому синові - його тата.

Маленький син Богдана ще тільки вчитиметься пізнавати свого батька через фотографії, розповіді рідних, спогади побратимів, через слова мами про те, яким він був - сильним, добрим, мужнім, люблячим. І, мабуть, найважче буде пояснити дитині, чому тато, який так хотів бути поруч, не зможе взяти його за руку, повести до школи, підтримати у важливу хвилину, розділити його перемоги й просто сказати: «Я тобою пишаюся».

Звання Героя України не поверне Богдана додому. Але воно стане свідченням того, що Україна пам’ятає, як лейтенант Богдан Гучок у найстрашніші хвилини ухвалив рішення не відступати. Пам’ятає, як у грудні 2025-го в Гуляйполі став між ворогом і тими, кого мав захистити.

І пам’ятає його останній подвиг - 19 врятованих життів ціною власного .

Асі залишилися спогади про чоловіка, який умів любити, мріяв про родину і так хотів прожити з нею довге життя. Його батькам залишилася пам´ять про сина, яким вони пишатимуться до останнього подиху, але якого вже ніколи не зможуть обійняти. А маленькому синові залишився тато на світлині, якого він пізнаватиме крізь роки - за маминими словами та спогадами тих, хто мав честь знати Богдана особисто.

Можливо, тепер, коли його вже немає поруч, найважливіше - щоб його слова не втратили сили: «Не переживай, все буде добре».

Для України ці слова сьогодні звучать уже як заповіт. Бо такі люди, як Богдан Гучок, віддають життя за те, щоб одного дня для нас усіх справді настало те саме - буде добре .

Запорізькі