На Донеччині загинув наш земляк, Захисник України Сергій ШРАМКО

02 жовтня 2026 р. 11:24

02 жовтня 2026 р. 11:24

До деяких подій неможливо підготуватися, як би сильно ми не намагалися прийняти думку про неминуче. Втрата близької людини назавжди змінює життя тих, хто залишається, бо разом із нею зникає частина звичного світу - її голос, усмішка, мрії, плани, нездійснені бажання, тепло, яке вона дарувала рідним, друзям і побратимам.

Саме таким болем для Гуляйпільської громади стала загибель нашого земляка - молодшого лейтенанта Сергія Олександровича Шрамка, позивний «Алмаз».

Він загинув, захищаючи Україну, її свободу і право кожного з нас жити на своїй землі. Загинув там, де сьогодні вирішується доля нашої держави, - на Донеччині, у важкому бою, до останнього залишаючись вірним військовій присязі та своїм побратимам.

Хлопець із Залізничного, який умів радіти життю

Сергій народився 10 березня 1995 року в селищі Залізничне . Тут минули його дитинство, шкільні роки, юність, тут формувався його характер, тут він пізнавав світ і будував свої перші мрії.

З 2001 по 2010 рік навчався у Залізничній школі та Гуляйпільському колегіумі «Лідер». Перед ним відкривалася дорога у доросле життя, і Сергій наполегливо здобував освіту, прагнучи бути потрібним і корисним.

У 2012 році закінчив Оріхівський сільськогосподарський технікум, а у 2018-му - Таврійський державний агротехнологічний університет.

Його професійний шлях був пов’язаний із технікою, організацією роботи, відповідальністю та постійним рухом уперед. Сергій працював інженером із забезпечення у ТОВ «Агро-Континент» та Оріхівській фірмі «Сільгоспінвентар».

Але життя мало для нього ще один несподіваний поворот. Повномасштабна війна змусила залишити рідний край і переїхати до Запоріжжя. Там Сергій почав працювати ювеліром на підприємстві «Золотий вік».

Символічно, що людина, яка вміла працювати з дорогоцінним металом, носила позивний «Алмаз». Та справжньою його цінністю були не коштовності. Найдорожчим для нього завжди залишалося життя - своє, своїх близьких, своїх побратимів і своєї країни.

Він обрав шлях Захисника

У 2024 році Сергія мобілізували до лав Збройних Сил України.

Для когось війна стала страшним випробуванням, якого хотілося б уникнути. Для Сергія вона стала відповідальністю, яку він прийняв мужньо й усвідомлено.

Він не зупинився на вже здобутих знаннях і навичках, а продовжував учитися, готуватися, ставати сильнішим професійно та військово. У 2025 році навчався в Національній академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного , після чого пройшов фаховий курс тактичного рівня з підготовки офіцерського складу в селі Венджин у Польщі.

Сергій отримав військове звання молодшого лейтенанта і був направлений на Донецький напрямок.

Він став командиром 3-го мотопіхотного взводу 1-ї мотопіхотної роти мотопіхотного батальйону військової частини А4820 .

Відтепер за ним ішли люди. Йому довіряли життя побратимів, а він відповідав за них не лише як командир, а й як товариш, який разом із ними ділив небезпеку, втому, холод, тривоги та короткі хвилини перепочинку.

«Алмаз», який випромінював світло

Позивний «Алмаз» для Сергія був наче продовженням його характеру.

Ті, хто знав його особисто, говорять про нього з особливою теплотою. Він був людиною, яка вміла світитися зсередини, підтримувати інших, знаходити привід для усмішки навіть тоді, коли навколо було зовсім не до радості.

«Сергій, наш «Алмаз», був людиною, яка випромінювала світло. Наш Захисник неймовірно любив життя, умів радіти кожній миті та ділився оптимізмом із тими, хто його оточував».

Мабуть, саме такі люди залишають після себе найболючішу тишу, бо коли йде людина, яка приносила світло, навколо стає темніше.

Його щира усмішка, весела вдача, життєрадісність назавжди залишаться у пам’яті тих, хто мав щастя знати Сергія, працювати з ним, дружити, спілкуватися, служити поруч.

Він любив життя. Любив прості людські радощі, любив спілкування, умів підтримати словом і зарядити своїм оптимізмом інших. І, як кожна молода людина, Сергій мріяв про майбутнє.

Він мав багато планів. Мріяв, як і всі молоді хлопці, створити сім’ю, будувати власне життя, працювати, любити, подорожувати, просто прокидатися вранці й знати, що попереду ще багато років. Не судилося. Війна перекреслила плани молодого чоловіка, який мав прожити довге життя.

Останній бій

24 травня 2025 року Сергій виконував чергове бойове завдання в районі населеного пункту Малинівка Покровського району Донецької області .

Там точилися важкі бої. Саме того дня зв’язок із ним обірвався. Сергій зник безвісти.

Для рідних, друзів і побратимів почалися довгі місяці невідомості, болючого очікування та надії. Можливо, він живий… Можливо, поранений… Можливо, перебуває десь там, звідки ще повернуться наші Захисники…

Та війна не завжди залишає місце для дива. У результаті проведених слідчих дій стало відомо страшне: під час бойового зіткнення Сергій загинув разом зі своїми побратимами.

Він залишився там, на полі бою, до кінця виконуючи свій обов’язок. І тепер слово «зниклий» змінюється на найстрашніше - «загиблий» .

За ним - невимовний біль родини, сльози друзів, скорбота побратимів і цілої громади.

Він віддав життя за наше завтра

Сергію було лише 30 років . Вік, коли життя тільки набирає справжньої сили. Коли будуються кар’єра і дім, створюється родина, народжуються діти, здійснюються мрії, планується майбутнє. А його майбутнє стало для нас сьогоденням.

Ціну, яку заплатив Сергій, неможливо виміряти словами. Він віддав найдорожче, щоб Україна мала шанс вистояти, щоб ми могли називати свою землю рідною, щоб українські діти мали можливість прокидатися під мирним небом, щоб у кожного з нас залишалося право на майбутнє.

Його життя не було довгим, але воно було гідним. Від хлопця із Залізничного до офіцера українського війська, від мирної професії до окопів Донеччини, від мрій про родину до останнього бойового завдання - таким був шлях Сергія Шрамка.

Шлях людини, яка не відвернулася від своєї країни у найважчий для неї час.

Пам’ять сильніша за смерть

Ми попрощалися не просто з військовослужбовцем, командиром чи молодим офіцером. Ми попрощалися із сином своєї землі, з людиною, яка колись ходила вулицями рідного Залізничного, навчалася у школі, будувала плани, працювала, сміялася, мріяла і любила життя. З людиною, яка могла ще так багато зробити. Та війна забрала його.

І тепер наш обов’язок - не дозволити, щоб разом із ним у небуття пішла пам’ять про нього. Пам’ятатимемо його усмішку, його життєрадісність, його добрі слова і світло, яке він дарував людям.

Пам’ятатимемо його як «Алмаза» - людину, яка навіть у найтемніші часи вміла залишатися світлою. Його подвиг залишиться з нами, а його жертва назавжди буде вписана в літопис рідного краю.

Низько схиляємо голови у скорботі. Вічна пам’ять і слава Герою України - Сергію Шрамку, нашому «Алмазу». Герої не вмирають. Вони залишаються у пам’яті, у серцях і в самій землі, за яку віддали життя.

Запорізькі