Він тримав небо над Гуляйпіллям: історія командира Володимира БІЛОСКУРСЬКОГО з позивним «Кабан»

26 жовтня 2026 р. 16:06

26 жовтня 2026 р. 16:06

Гуляйпільський напрямок був і залишається одним із найважчих рубежів українського спротиву, а у 2025 році для багатьох прикарпатських захисників він перетворився на лінію останнього, найзапеклішого протистояння. Саме тут, серед випаленого степу та зруйнованих артилерією сіл, кувалася справжня військова еліта. Серед тих, хто з перших днів повномасштабного вторгнення став на захист цієї землі, був і Володимир Білоскурський - воїн із потужним позивним «Кабан», чиє ім'я стало синонімом відваги для побратимів.

За свідченнями очевидців та побратимів, його земний шлях героїчно обірвався в ніч з 6 на 7 жовтня 2025 року під час жорстоких боїв поблизу села Полтавка Пологівського району Запорізької області.

Коріння з Коломиї та тепло багатодітної родини

І сторія мужності Володимира починається на Заході України, у славетній Писанковій Коломиї. Народився Володимир 1 листопада 1984 року, ріс і виховувався у великій, дружній багатодітній родині, де панували любов, взаємопідтримка та повага. Володимир був наймолодшою дитиною та єдиним сином - найбільшою гордістю, надією і радістю для своїх батьків. Для мами він назавжди залишився її хлопчиком, її опорою, у якого було неймовірно добре та лагідне серце.

Його оточували турботою дві рідні сестри: старша Марина та середня Наталія. Сестри обожнювали свого молодшого братика, міцно любили його протягом усього життя і завжди пишалися тим, яким чесним і сильним чоловіком він став.

Зараз мама разом із сестрами переживають цей невимовний біль, згадуючи кожну мить, проведену разом. Їхня родина пройшла через надважкі життєві випробування. З самого початку повномасштабного вторгнення серце батька Володимира не витримало колосального напруження. Він сильно захворів, щодня переживаючи за долю країни та за свого єдиного сина, який перебував на передових позиціях у самому пеклі війни. Батьківське серце, сповнене болю, тривоги й безмежної гордості за сина-воїна, зрештою зупинилося. Батько пішов у засвіти, так і не дочекавшись сина з фронту, і тепер вони зустрілися на небесах.

Особливою гордістю для Володимира був його швагро Тарас, який став для нього справжнім братом по духу. Тарас - людина з великим серцем і золотими руками, з перших днів війни розгорнув свій власний фронт допомоги ЗСУ. Чимало бойових машин, які сьогодні успішно виконують завдання на передовій та мчать фронтовими дорогами, завдячують своїм життям саме Тарасу - він особисто відремонтував та відновив їх для наших бійців.

Вдома на Володимира завжди чекав і маленький племінник, якого дядько ніжно називав Євгесиком. Хлопчику зараз всього 5 років, він ще маленький, але коли підросте, обов’язково дізнається, яким Героєм був його рідний дядько.

Дитинство, школа та перша військова служба

С аме в родині пройшли його дитячі роки. Одразу після закінчення школи Володимир ухвалив важливе та усвідомлене рішення продовжити навчання. Він вступив до училища, де старанно опановував професію. Справжній чоловічий характер у хлопця проявився дуже рано: як тільки йому виповнилося 18 років, він, ні хвилини не вагаючись і не думаючи ховатися, гордо пішов на строкову службу в армію. Військовий гарт юнак здобував у місті Умань. Ця перша служба заклала в ньому той залізний стрижень дисципліни та відданості Батьківщині, який через роки зробить його легендарним фронтовим командиром. Після повернення з армії Володимир без вагань перейшов до самостійної праці. Він не боявся труднощів, прагнув незалежності та завжди намагався бути надійною допомогою для своїх близьких. У рідному місті він мав неймовірно багато друзів. Здавалося, майже вся Коломия знала цього добродушного велетня. Люди поважали його за безмежну доброту, лагідну вдачу та рідкісну рису - він ніколи нікому не відмовляв у біді.

З-за керма міжнародних лайнерів - у пекло війни заради найрідніших

У цивільному житті Володимир був людиною дороги, якій щодня довіряли сотні життів та важливі вантажі. Його знали як висококласного, досвідченого водія. Свій шлях він починав на міських маршрутках, а згодом перейшов на значно складнішу та відповідальнішу роботу - працював за кордоном, здійснюючи міжнародні рейси та перевозячи людей великими комфортабельними автобусами.

Коли у світ прийшла пандемія і вся країна хворіла на коронавірус, Володимир рішуче змінив напрямок роботи. Розуміючи, як важливо в такий складний час забезпечувати людей усім необхідним, він став постачальником продовольчої бази.

За цим образом міцного, надійного професіонала ховалося величезне й чуйне серце. Головним сенсом життя Володимира завжди була його родина. Для коханої та люблячої дружини Наталії він був надійною опорою, вірним супутником і щирим другом. А для сина, якого ніжно й лагідно називав Богдасиком, Володимир став цілим всесвітом. Сьогодні Богдан - 12-річний підліток. Він вступає у той складний вік, коли батьківське плече, порада та чоловічий приклад потрібні понад усе. Володимир був неймовірно люблячим, турботливим та уважним татом, який понад усе прагнув захистити майбутнє сина. Коли навесні 2022 року ворог прийшов нищити цей мирний затишок, Володимир без вагань залишив цивільну працю і пішов захищати спокій своєї Наталії, майбутнє сина Богдана, спокій матері, батька, рідних сестер Марини й Наталії та племінника Євгесика.

Бойовий гарт: у лавах легендарного 77-го батальйону 102-ї бригади

В ійськовий шлях Володимира розпочався з найгарячіших точок великої війни. З самого початку повномасштабки встиг повоювати на різних напрямках України, де здобув неоціненний бойовий досвід. Згодом він став частиною 102-ї окремої бригади територіальної оборони, а саме славетного 77-го окремого батальйону, який сформувався на його рідній Коломийщині. Цей підрозділ одним із перших на Прикарпатті у повному складі висунувся на передові рубежі.

Володимир був справжнім велетнем - високим, мужнім, двохметровим хлопцем. Його богатирська статура одразу викликала повагу, а позивний «Кабан» якнайкраще відображав цей зовнішній вигляд та внутрішній гарт - кремезний, сильний, напористий та абсолютно безстрашний перед ворогом. Завдяки незламній волі, авторитету та вмінню підтримати підлеглих у найкритичніший момент, Володимир швидко пройшов шлях від рядового бійця до командира підрозділу. Для своїх солдатів цей 2-метровий титан став справжнім «батьком» на фронті - таким же лагідним та турбутливим до своїх людей, яким був удома для сина, але залізним і надійним щитом перед ворогом.

«Золоті руки» та безмежна щедрість командира

У сі, хто служив разом із «Кабаном», знали про дві його найбільші пристрасті на фронті - щиру турботу про людей та неймовірну любов до техніки. Маючи таку ж пристрасть до ремонту машин, як і його швагро Тарас, Володимир до нестями любив залізо, мав справжні «золоті руки» і міг «поставити на колеса» будь-який транспорт. Коли ворожі обстріли підбивали бойові та евакуаційні автомобілі підрозділу, командир особисто брався за інструменти. Він самотужки ремонтував понівечені уламками та кулями машини, часто роблячи неможливе, щоб техніка знову могла рятувати життя та виконувати бойові завдання. Проте його турбота не обмежувалася лише ремонтом. Володимир мав настільки велику та жертовну душу, що ніколи не думав про власну вигоду. Побратими згадують, як він неодноразово витрачав власні, навіть останні гроші, щоб купити необхідну провізію та продукти для своїх хлопців. Він вважав своїм святим обов'язком зробити так, щоб його бійці були ситі, забезпечені та мали все необхідне для виживання у бліндажах.

Грізний кулеметник і рятівник

О крім командирських обов'язків, Володимир виявив себе як надзвичайно вправний, відважний та результативний кулеметник. На полі бою його важка зброя у вдалих і міцних руках ставала нездоланною перешкодою для ворога. Останнім часом своєї служби кулеметник «Кабан» діяв на межі людських можливостей - він влучно ліквідовував та збивав чимало ворожих цілей, прикриваючи підрозділ від смертоносних атак. Військова філософія командира Білоскурського трималася на залізному правилі: берегти людські життя. Володимир ніколи й нікому з побратимів не відмовляв у допомозі, яким би складним чи небезпечним не був запит. Завдяки своїй вогневій майстерності та залізній відвазі, він врятував дуже багато життів. Коли ситуація ставала критичною, він без вагань брав відповідальність на себе і завжди першим ішов у бій, ведучи людей власним прикладом. Побратими згадують його як ангела-охоронця в камуфляжі. «Кабан» під щільними обстрілами, ризикуючи власним життям, витягував із самого пекла війни усіх, кого тільки міг.

Останній виїзд: дорога в один кінець заради життя побратимів

Н а Гуляйпільському напрямку 77-й батальйон роками тримав позиції під цілодобовими обстрілами із важкої артилерії, КАБів та мінометів. Вони відбивали десятки штурмів, вгризаючись у землю і не віддаючи ворогу жодного метра українського степу. Оборона цього краю тривала довго, але осінь 2025 року принесла туди найкривавіші та найтяжчі бої, які для багатьох захисників стали останніми.

«Коли ставало по-справжньому страшно, ми дивилися на «Кабана». Його спокій та впевненість передавалися нам», - згадують військовослужбовці.

Ніч з 6 на 7 жовтня 2025 року в районі села Полтавка стала часом запеклого зіткнення. Надійшов сигнал про те, що побратими потрапили у скрутне становище і потребують негайної допомоги. Досвідчений шофер Володимир Білоскурський, який усе життя присвятив дорогам, знову вирушив у путь. Цього разу - на надскладну рятувальну місію, крізь нічну темряву та під шквальним вогнем противника, щоб витягнути своїх хлопців із чергового пекла. За свідченнями побратимів, які були поруч у ті страшні хвилини, саме під час виконання цього самовідданого бойового завдання Володимир загинув. Він зустрів смерть так, як і жив - з піднятою головою, захищаючи інших до останнього подиху. Людина, яка збивала ворожі цілі й врятувала стільки життів, віддала найцінніше заради порятунку своєї військової родини. 2025 рік зафіксував його ім'я в пантеоні вічних Героїв Гуляйпілля.

Визнання відваги та нагороди Титана

Г ероїзм Володимира Білоскурського не залишився непоміченим командуванням. Його безпрецедентна мужність, лідерські якості та сотні врятованих життів побратимів відзначені найвищими військовими нагородами. За свої видатні бойові заслуги кулеметник і командир «Кабан» був нагороджений почесною медаллю «Залізний Хрест» - відзнакою справжньої військової еліти, яка вручається за успішне виконання бойових завдань та проявлену мужність. Окрім цього, Володимир удостоєний медалі «За відвагу» та нагороди «Незламної перемоги» у російсько-українській війні. Ці відзнаки є залізним доказом того, що він без вагань віддавав усього себе заради свободи України. Бойовий шлях великого воїна завершився, але визнання його подвигу триває. Наразі офіційним наказом підготовлено ще одну державну нагороду, яка невдовзі має бути передана його родині. Цей орден стане вічним символом вдячності держави за виховання та підтримку Героя, чиє ім'я навіки вписане в історію нашої незалежності.

Вічна пам'ять Герою

Д ля коханої дружини Наталії та 12-річного Богдана, який втратив найкращого у світі тата, для матері, яка пережила подвійне горе - втрату чоловіка й загибель свого єдиного сина, та для рідних сестер Марини й Наталії, які безмежно обожнювали брата, ця втрата є невимовним, глибоким болем. Маленький 5-річний Євгесик завжди пам'ятатиме свого сильного дядька Володимира. Богдан тепер має нести у своєму серці велику та горду пам'ять про те, що його батько - справжній Титан, який віддав життя за порятунок друзів. Величезне коло друзів Володимира сумує разом із родиною, адже Писанкова Коломия втратила свого найкращого, найдобрішого й найчеснішого сина. Україна ж втратила великого воїна, на плечах якого трималася наша оборона. Попри свідчення побратимів, поки не завершено всі юридичні процедури, серце родини продовжує триматися за кожну ниточку пам'яті. Володимир Білоскурський назавжди залишиться в історії 102-ї бригади як зразок беззаперечної вірності присязі, братерству та своїй Батьківщині. Його подвиг під Полтавкою ніколи не буде забутий. Низький уклін та вічна слава командиру й кулеметнику «Кабану».

Герої не вмирають - вони просто переступають межу, залишаючись тримати небо над нами і над майбутнім своїх дітей.

Запорізькі