Максим ФЕДОРАК — все життя ще мало бути попереду

28 жовтня 2026 р. 12:47

28 жовтня 2026 р. 12:47

У надії на повернення старшого солдата Максима Федорака, який зник безвісти поблизу Гуляйполя.

Йому на сьогодні лише двадцять чотири. Вік, коли життя тільки починає по-справжньому розкриватися перед людиною, коли попереду ще стільки доріг, зустрічей, мрій, любові, родинного тепла, коли хочеться будувати власний дім, обіймати найдорожчих, сміятися з друзями і просто жити. Але війна перекреслює людські плани без попередження, забирає юність у тих, хто змушений ставати дорослим раніше, ніж встигає здійснитися хоча б частина дитячих мрій.

Максим Романович Федорак народився 27 березня 2002 року в селищі Яблунів Косівського району Івано-Франківської області. Ті, хто знає Максима, говорять про нього як про щиру людину, справжнього друга і брата, хлопця, який ніколи не нарікав на життя, хоча випробувань на його долю випало чимало ще з дитинства.

Його виховували бабуся і батько. Саме вони були для Максима найближчими людьми, його родиною, його опорою і тим світом, до якого завжди можна було повернутися. Та життя знову і знову забирало в нього найдорожчих. Бабуся померла у Максимка на руках. А в січні 2025 року раптово не стало батька - якому було лише 53 роки.

Війна не змінила його людяності

У листопаді 2022 року Максим був призваний на військову службу. Йому було лише двадцять років. У такому віці хлопці зазвичай навчаються, будують плани, шукають своє місце у світі, а Максим одягнув військову форму і став на захист України.

Він служив у 7-му стрілецькому батальйоні гранатометником, згодом став водієм-електриком 7-го екіпажу безпілотного літального апарата взводу безпілотних авіаційних комплексів 1-го батальйону 102-ї окремої бригади Сил ТрО імені полковника Дмитра Вітовського.

Війна змінювала його, як і тисячі інших молодих українців, але, за словами тих, хто його знає, не змінила головного - його людяності, щирості, готовності бути поруч із побратимами.

А потім настало 24 грудня 2025 року…

До Різдва залишалися лічені години... Для когось це був час приготувань, родинних зустрічей, очікування свят. Для Максима та його побратимів - чергове бойове завдання в районі Гуляйполя Пологівського району Запорізької області.

Того дня під час виконання спеціального завдання через обстріл було втрачено зв’язок із Максимом Федораком. Відтоді він вважається зниклим безвісти за особливих обставин.

Для рідних і близьких ці слова стали страшною реальністю, у якій немає остаточної крапки… Є лише очікування. І надія.

Багато пережив, але на долю не нарікав

Особливо боляче усвідомлювати, наскільки молодим він був, коли війна забрала його з мирного життя. Максимові було всього двадцять три роки, коли він зник. Двадцять три - це ще зовсім юний вік. У нього попереду мало бути стільки всього, чого він ще не встиг пережити: кохання, сім’я, власний дім, дитячий сміх у ньому, подорожі, зустрічі з друзями, прості буденні радощі, які в мирному житті здаються такими звичними, що ми часто навіть не помічаємо їхньої цінності.

А Максим уже встиг пережити те, чого не повинна переживати жодна дитина, - втрату найдорожчих людей. Бабуся померла у нього на руках, а батько раптово пішов із життя, коли синові було лише двадцять два.

І тепер його рідні й близькі змушені чекати. Чекати хлопця, який сам так багато пережив і який, попри всі життєві труднощі, ніколи не нарікав на долю .

Можливо, саме таким його і запам’ятають - добрим, щирим, простим у спілкуванні, надійним товаришем, людиною, яка вміла бути другом і братом. Таким, яким він був до війни, і таким, яким залишився навіть тоді, коли війна змусила його взяти до рук зброю.

Сьогодні фотографія Максима для рідних - не просто світлина. Це обличчя їхнього хлопчика, якого вони хочуть побачити живим. Це очі, в яких хочеться знайти відповідь на запитання, що не дає спокою вже багато місяців: де ти, Максиме?

Можливо, десь там, серед зруйнованих будівель і обпаленої війною землі Гуляйполя, він досі чекає на своїх. Можливо, його шлях ще не завершений. Можливо, одного дня пролунає той самий довгоочікуваний дзвінок, який поверне родині не просто ім’я зі списку зниклих, а живу людину - їхнього Максима.

Бо поки немає остаточної звістки, рідні не перестають чекати .

У нього ще все життя мало бути попереду. Саме тому сьогодні так важливо не дати його імені зникнути у тиші війни.

Старший солдат Максим Федорак - зниклий безвісти, але не забутий. Його чекають. Його пам’ятають. І на гарні новини родичі продовжують сподіватися.

Запорізькі