Він повернувся з пекла Маріуполя - і знову став у стрій

30 жовтня 2026 р. 11:09

30 жовтня 2026 р. 11:09

Андрій із міста Пологи пережив три роки і три місяці російського полону, а після звільнення знову обрав військову службу

Б увають моменти, після яких життя вже ніколи не буде таким, як раніше. Для Андрія таким моментом став Маріуполь весни 2022 року. Місто, охоплене вогнем, російські танки, авіаційні удари, постійні обстріли, спроба вирватися з оточення, полон, катування і довгі три роки та три місяці неволі - усе це назавжди залишилося в його пам’яті. Та, попри пережите, Андрій не дозволив війні остаточно зламати себе. Після звільнення він повернувся до України, зустрівся з рідними, побачив, наскільки змінилося життя за роки його відсутності, і зробив вибір, який для багатьох міг би здатися неймовірним: знову одягнув військову форму. Наш земляк із Поліг сьогодні служить у 65-й окремій механізованій бригаді «Великий Луг», проходить базову загальновійськову підготовку та опановує сучасну військову спеціальність - керування наземними роботизованими комплексами.

Маріуполь, який назавжди залишився в пам’яті

Коли Росія розпочала повномасштабне вторгнення, Андрій був військовослужбовцем Нацгвардії України. Разом із побратимами він опинився в Маріуполі, де українські захисники опинилися фактично в пастці, затиснуті переважаючими силами противника.

Місто день за днем перетворювалося на руїни. Російські літаки скидали бомби, артилерія безперервно накривала українські позиції, а ворог ішов уперед танками та піхотою. У таких умовах кожен день оборони ставав боротьбою не лише за місто, а й за власне життя та життя тих, хто стояв поруч. Андрій згадує ті події напрочуд спокійно. Можливо, тому, що пережите настільки глибоко закарбувалося в ньому, що вже не потребує зайвих слів.

«Я часто згадую Маріуполь у 2022-му. Коли на тебе суне ворожий танк, а в руках - лише автомат. Добре, якщо знайдеться якась граната чи "Муха", яка той танк усе одно не бере. Пам'ятаю: страху не було взагалі. Коли дієш із чистим розумом - усе виходить чітко».

У ті страшні дні багато залежало від командирів. Свого Андрій згадує з особливою повагою, адже той не ховався за спинами підлеглих і до останнього залишався разом зі своїми людьми.

«З такими командирами можна було йти куди завгодно. Він неймовірно чітко прикривав наш відхід. Коли на нас рушили танки й піхота почала "сипатися", ми змушені були відходити з позиції. У командира був лише гранатомет і три ящики ВОГів. І цей шалений дядько просто накидав туди, наче артилерія, допоки ми перегруповувалися».

Останній дзвінок мамі

У середині березня становище українських військових стало практично безвихідним. Зв'язок із вищим командуванням, яке перебувало на «Азовсталі», було втрачено. Російські війська поступово стискали кільце, відрізаючи шляхи для відходу.

Командир розумів: ситуація критична, а можливості допомогти своїм людям дедалі менші. Щоб зберегти їм хоча б шанс на порятунок, він зібрав бійців і запропонував кілька варіантів подальших дій.

«Він зібрав нас усіх разом і каже: "Здаєте мені все спорядження, перевдягаєтеся в цивільне, і є три варіанти. Хто місцевий - ідіть додому. Хто знає місцевість і може прорватися на "Азовсталь" - вирушає туди. Хто здатний вийти з міста через кільце під виглядом цивільних - намагайтеся йти. Я більше нічим вам допомогти не можу. Все».

Більшість бійців були родом із Запорізької області й не знали Маріуполя. Вони не орієнтувалися в його вулицях, не знали, де саме розташовані ворожі позиції, а саме місто палало під безперервними ударами.

Попри це, групам вдалося визначити напрямок, у якому можна було спробувати вирватися з оточення. Перед дорогою Андрій зробив те, що в той момент було для нього важливішим за все інше. Він шукав зв'язок із мамою.

«Я шукав бодай якийсь зв'язок. Знайшов наднебезпечну точку - навколо гатила артилерія, літали літаки. Забіг на 12-й чи 13-й поверх чотирнадцятиповерхівки, попросив у побратима телефон, набрав маму й кажу: "Ма, все добре". Хоча там уже взагалі нічого хорошого не було. І додаю: "Ма, усе гаразд. Я повернуся додому, я тобі обіцяю". І поклав слухавку».

Він не знав, чи буде ще можливість зателефонувати. Не знав, чи побачить колись маму. Але пообіцяв повернутися. Ця обіцянка згодом стане однією з тих речей, які допоможуть йому пережити найстрашніший період його життя.

Дорога з оточеного міста привела в полон

Бійці розділилися на невеликі групи та почали пробиратися крізь зруйновані квартали Маріуполя. Вони намагалися рухатися непомітно, використовуючи будь-яку можливість оминути небезпечні місця.

Однак місто вже перебувало під щільним контролем російських військ. На дорогах стояли численні блокпости, і шанс пройти через них непоміченим був мізерним. На одному з таких блокпостів Андрія затримали.

«Тих блокпостів була просто сила-силенна. На одному з них нас усе-таки вирішили перевірити максимально прискіпливо. Так я і потрапив у полон. Емоції були змішані до краю. Я не розумів, що саме зараз відбуватиметься, але чітко усвідомлював: це не до добра».

Далі почалися три роки і три місяці, які він називає одним із найстрашніших періодів свого життя. Окупанти закривали полоненим очі, зв’язували руки, заклеювали голови скотчем, саджали в автобуси й вивозили до місць утримання на окупованій Донеччині.

Там українські військовослужбовці зазнавали жорстоких допитів і катувань. Для російських силовиків не мало особливого значення, у якому саме підрозділі служив полонений. Якщо людина захищала Маріуполь, вона вже ставала для них ворогом.

«Вони розрізняли підрозділи лише через катування. Спочатку нас усіх підряд таврували "азовцями" чи "айдарівцями". Уже згодом, коли вибивали свідчення і розуміли, що людина з іншої структури, ставлення могло трохи змінюватися. Мені пощастило, що не мав татуювань. Через це мене били за те, що я "міг бути розвідником". Лише з часом вони збагнули, що я не маю до цього жодного стосунку».

Три роки, які неможливо забути

Полон - це не лише фізичні страждання. Це життя в умовах постійної невизначеності, коли людина не знає, скільки ще триватиме неволя, чи побачить вона рідних і чи взагалі дочекається наступного дня.

За словами Андрія, росіяни намагалися отримувати від полонених інформацію про українські підрозділи, однак їхні уявлення про ситуацію на фронті часто були відірваними від реальності.

«Вони намагалися щось вивідати, але мені було просто смішно від їхніх запитань. Ситуація на полі бою в Маріуполі змінювалася кожні 5-ть хвилин. Я міг назвати їм будь-яку точку і точно знав: наших там уже немає. Водночас декому з побратимів на допитах показували на ноутбуках фото їхніх же військових квитків чи службових посвідчень. Ворог мав на нас майже всю інформацію заздалегідь».

Та найбільшим випробуванням для Андрія став час. Три роки і три місяці - це понад тисяча днів без свободи, без дому, без можливості обійняти рідних, почути звичні голоси та просто самостійно вирішувати, що робити зі своїм життям. Бували хвилини, коли він уже не бачив виходу.

«Про полон скажу відверто: поки я перебував там, траплялися моменти, коли я шкодував, що не загинув у Маріуполі. Слова військової присяги та обіцянка матері - це все, що тримало мене на світі».

Полонені жили в бараках, де людей було значно більше, ніж дозволяли навіть елементарні санітарні умови. Постійна задуха, тіснота, спека, відсутність нормального повітря та невідомість поступово виснажували людей.

«Від постійної задухи та невідомості атмосфера була розжарена до межі, у хлопців часто ставалися нервові зриви. Психіка просто не витримувала тієї напруги, і вони сварилися через дрібниці. Усі, звичайно, розуміли, чому так».

У цих умовах Андрій намагався підтримувати побратимів. До нього приходили поговорити, виговоритися, поділитися страхом чи відчаєм. Він слухав, заспокоював, допомагав пережити черговий день і нагадував хлопцям, що вони мають триматися один за одного.

«Я розумів їх, бо сам там був. Розумів причини такої поведінки, тому з кожним говорив про те, що боліло. І це допомагало. Ми ж мали підтримувати один одного».

Навіть у неволі вони залишалися людьми

Їжа в полоні була мізерною та часто непридатною для нормального харчування. У каші траплялося каміння, через що полонені могли ламати зуби. Згодом вони призвичаїлися їсти дуже швидко, майже не пережовуючи.

«Нам давали ще суп. Ну, як суп - це була вода, в якій варили капусту. І ми це їли».

Проте навіть у такій атмосфері приниження й постійного страху чоловіки намагалися залишатися людьми. Коли у когось із полонених був день народження, побратими віддавали йому свої пайки. Якщо хтось тяжко хворів або був старшим за інших, йому також намагалися допомогти їжею.

«Так само свої порції ми беззаперечно віддавали людям, які сильно хворіли або були старшими за віком, щоб допомогти їм вижити».

Можливо, саме в таких простих вчинках і проявлялася справжня сила людей, яких позбавили практично всього. У них не було свободи, зброї, можливості захистити себе, але залишалося найголовніше - здатність підтримувати одне одного.

День, якого він чекав понад три роки

14 червня 2025 року Андрія звільнили під час обміну. Після 1189 днів неволі він знову опинився на волі. Складно уявити, що відчуває людина, яка стільки часу чекала цього моменту, не маючи жодної гарантії, що він колись настане. Андрій говорить про той день коротко, але за цими словами відчувається все пережите:

«Коли це сталося, емоції просто переповнювали. Нічого подібного в житті я не відчував. Той день не забуду ніколи».

Після повернення він намагався надолужити те, що пропустив за роки ізоляції. Телефон практично не випускав із рук, читав новини, дивився фотографії, намагався зрозуміти, як змінилася Україна за той час, поки його не було на волі. І зміни виявилися величезними. З одного боку, він радів, що країна живе, що люди працюють, виховують дітей, будують плани, навіть попри війну та постійні обстріли. Але водночас його боляче вразило інше - байдужість частини суспільства до того, що відбувається на фронті.

«Мене накрила хвиля абсолютно різних емоцій. З одного боку, тішився, що в країні вирує життя, а люди навчилися жити, працювати й ростити дітей навіть під постійними обстрілами. З іншого - пережив справжній шок від того, як багато людей у тилу вдають, наче лінії фронту взагалі не існує. Вони просто відгороджуються від війни: мовляв, у мене все добре, а там хай роблять що хочуть. Оце байдуже ставлення вразило найболяче».

«Поза армією я просто згасав»

Після пережитого Андрій мав би повне право залишитися цивільною людиною. Йому довелося пережити полон, катування, тривалу ізоляцію та невідомість. Можна було б зрозуміти його бажання більше ніколи не бачити війни. Але сталося навпаки. Він зрозумів, що хоче повернутися до побратимів. На початку цього літа Андрій приєднався до 65-ї окремої механізованої бригади «Великий Луг». Перед ним відкрилися два сучасні напрямки служби, і він обрав той, який найбільше зацікавив його, - наземні роботизовані комплекси.

«Про дрони зараз сурмлять з усіх усюд у соцмережах, тож мені здавалося, що туди йдуть абсолютно всі. А от наземні роботизовані комплекси (НРК) - це щось абсолютно нове. За часів моєї колишньої служби такого взагалі не було. Тому я обрав саме цей виклик».

Сьогодні Андрій проходить базову загальновійськову підготовку та опановує керування бойовими роботизованими системами. Його попередній військовий досвід і пережите на війні стають фундаментом для нової спеціальності.

Андрія запитують, чи не страшно після всього, що сталося, знову повертатися на фронт. Адже він уже знає, що таке потрапити в полон, і знає, якою страшною може бути ціна помилки. Його відповідь звучить твердо:

«Щодо полону, можете бути певні - туди я більше ні за що не потраплю. А розвитку подій на полі бою я не боюся. Після всього пережитого я не починаю свій шлях із чистого аркуша, а просто вдосконалююся. Те, чому мене навчали раніше, і те, через які випробування пройшов, - я не забув нічого».

Здається, повернення до війська дало йому те, чого не вдалося знайти в цивільному житті після звільнення, - відчуття потрібності та внутрішньої визначеності. Андрій не приховує, що поза армією йому було важко.

«Я щиро радий, що знову в строю. Поза армією я просто згасав. А тут чітко знаю: я за щось відповідальний, я потрібен, і моя робота дійсно має значення. До звичайного цивільного життя я зараз просто не готовий. Коли ти знаєш, що від твоїх дій та рішень залежать людські життя - це мотивує сильніше за будь-що».

Він повернувся

У цій історії є все, що принесла українцям ця страшна війна: Маріуполь, який став символом незламності, оточення, спроба прориву, полон, катування, роки очікування, обміни та повернення додому. Є мати, якій син посеред палаючого Маріуполя пообіцяв: «Я повернуся додому» . І він повернувся.

Але після звільнення Андрій не поставив для себе крапку у військовій історії. Навпаки - повернувся до строю, щоб знову бути поруч із тими, хто сьогодні захищає Україну. Три роки і три місяці полону не змогли відібрати в нього головного - сили залишатися людиною. Маріуполь навчив його діяти холоднокровно, полон - цінувати підтримку, а повернення на волю - ще гостріше відчути, наскільки важливою є свобода.

Тепер він знову там, де, за його власним відчуттям, має бути. Серед своїх. У строю. І кожен його новий день - це ще одна відповідь тим, хто намагався його зламати : українського воїна можна позбавити волі на роки, але неможливо позбавити його волі бути вільним і захищати свою землю.

Запорізькі