«Таке велике місто, але я один»: як пережити вимушений переїзд і не залишитися наодинці з втратою

30 жовтня 2026 р. 16:15

30 жовтня 2026 р. 16:15

Вимушений переїзд - це не лише нове житло, пошук роботи та оформлення документів. Разом із домом люди залишають звичне оточення, сусідів, речі, власний город, щоденні ритуали, а іноді й близьких. Як переживається така втрата, чому після переїзду особливо важливо не залишатися наодинці та як підтримати людину, яка поки не готова говорити про пережите, ми поговорили з психологинею мобільної команди благодійної організації «Благодійний фонд «Стабілізейшен Суппорт Сервісез» Оленою Король.

Переїхати - не означає одразу адаптуватися

Мобільна команда фонду працює з повнолітніми мешканцями релокованих громад Запорізької області. Психологи проводять індивідуальні консультації та групові заняття та зазначають, що немає одного типового запиту, з яким звертаються люди після вимушеного переїзду.

Хтось намагається адаптуватися на новому місці, хтось переживає конфлікти в родині. Через війну кілька поколінь однієї сім'ї нерідко змушені знову жити разом, і це створює нові труднощі. Інші звертаються через проблеми у стосунках, намагаються навчитися відстоювати власні кордони або впоратися з тривогою.

Сам переїзд теж усі переживають по-різному. Значення має навіть те, куди саме потрапила людина. Для мешканців громад Запорізької області обласний центр часто не є зовсім чужим: тут можуть жити родичі, друзі чи знайомі, сюди люди приїжджали й до повномасштабної війни. Зовсім іншим може бути досвід того, хто опинився у незнайомому місті чи країні без жодної близької людини.

Саме тому одним із важливих місць для адаптації стають хаби релокованих громад. Люди приходять туди по допомогу, але водночас знаходять одне одного. На групових заняттях, частина проблем інколи вирішується навіть без втручання фахівців: хтось знає потрібну людину, хтось може підказати, куди звернутися, а хтось просто впізнає серед присутніх земляків.

«Групи дуже добре вирішують багато питань саме адаптації та комунікації. Ми навіть завели таке правило: в яку громаду приїхали, будемо приїжджати в один і той самий день та в один і той самий час. Чому? Людина звикає. І в неї з'являється ще якась маленька опора на два місяці: ти знаєш, що можеш кудись приходити, потрапляти в неагресивне, нетоксичне середовище і ще можеш вирішити якісь свої питання», - розповідає Олена Король.

За два місяці групової роботи психологиня бачить зміни. Люди краще розуміють, як допомогти собі під час обстрілів або паніки, як піклуватися про фізичний стан та що робити з думками, які постійно прокручуються в голові.

Олена каже, що найбільше в роботі її надихають саме такі зміни, коли людина поступово вчиться справлятися з тим, що раніше здавалося непосильним. Частину цих змін психологиня пов'язує з посттравматичним зростанням, новими навичками та можливостями, які людина знаходить у себе вже після пережитого.

«Коли ти бачиш, що в тебе щось вийшло, що людина, яка до тебе приходила, вчиться справлятися з чимось, стає вище себе. Ти бачиш, що це народження версії 2.0 в людини. Це шикарно. Є таке поняття - посттравматичне зростання. Це ті скіли, які ми отримуємо після травми, після всього того, що відбувається. Хтось навчився реагувати швидше, хтось освоїв інтернет, хтось розібрався з телефоном, а хтось навчився займатися взагалі іншою професією, бо бачить, що його професія вже не підходить. А щось робити треба, зарплата треба, жити треба і людина шукає себе. Це означає, що людина адаптувалася. Вона виросла над травмою. Вона змінила свій масштаб. Не масштаб травми, а свій масштаб», - говорить психологиня.

Водночас фахівці не намагаються замінити собою всю систему допомоги. Якщо бачать потребу, можуть рекомендувати звернутися до сімейного лікаря, психіатра або інших спеціалістів.

Олена каже, що останнім часом люди частіше скаржаться на проблеми зі сном, погіршення самопочуття та загострення хронічних захворювань. Але провести пряму межу між тими, хто виїхав кілька років тому, і тими, хто залишив дім нещодавно, вона не може. Реакція залежить від багатьох обставин - стану здоров'я, оточення, попереднього досвіду та ресурсів самої людини.

Що може стати вашим контакт зі світом

Після переїзду важливим виявляється не тільки саме житло чи місто, а й наявність хоча б однієї людини, до якої можна звернутися. Це не обов'язково має бути психолог. Іноді такою опорою стає подруга, сусід, родич або знайомий, з яким можна говорити без необхідності пояснювати кожну свою реакцію.

«На початку війни я ставила на перше місце таку пораду: знайдіть людину, яка на вас схожа, з якою ви можете розмовляти однією мовою і яка вас зрозуміє. Дуже класно, коли є подруга, якій можна подзвонити, виговоритися, навіть поматюкатися. Обом стало легше. Це золота людина, це ваш контакт зі світом. Через цю людину світ ніби каже: “Я тебе приймаю. Я тебе розумію. Я не чужий і ти мені не чужа”. Це шикарно. А коли ти один, то набагато важче.  Тоді треба, щоб була якась організація, щоб хтось контактував з людиною весь час. Як супровід був »,- пояснює психологиня.

Для тих, хто переїхав в іншу країну, зв'язок зі «своїми» також не зникає. Близькі можуть залишитися у телефоні - у вечірніх дзвінках, зумах та повідомленнях. Водночас Олена радить поступово знайомитися й із новим середовищем, дізнаватися про місце, де тепер живеш, вчитися користуватися перекладачем, шукати українські спільноти, волонтерські ініціативи або будь-яке інше коло людей, з якими є щось спільне.

Не всі готові до цього одразу. Після втрати людина може закритися, уникати нових знайомств, не хотіти розповідати про себе й навіть відмовлятися від запропонованої підтримки. На групових зустрічах Олена бачила людей, які спочатку просто мовчки сиділи серед інших. Їх не змушують говорити.

«Горе капсулює людину, замикає її на собі, тому що тобі здається, що тебе ніхто не зрозуміє. І в цей момент іноді треба відсидітися в цій капсулі. Це час для себе, час подумати, щось пережити, щось переосмислити, по-іншому розставити пріоритети. Людина все одно буде шукати іншу людину. Хоча б для того, щоб хтось їй сказав, що вона жива і з нею все добре».

Саме тому навіть прихід на другу чи третю групову зустріч спеціалісти вже сприймають як важливий крок. Спочатку людина може лише слухати, згодом сказати кілька слів, а ще через певний час почати розповідати про те, що з нею сталося.

Ми втрачаємо не тільки будинок чи звичне місце проживання

Для людини, яка була змушена залишити окуповану або прифронтову громаду, втрата не обмежується квадратними метрами. У будинку залишаються фотографії, речі, які збирали роками, сад, город, домашні тварини, сусіди й саме відчуття знайомого життя.

«Ми втрачаємо не тільки близьких людей. Ми втрачаємо частину життя. Ми залишаємо фотографії, залишаємо будинок, залишаємо частину того, що самі здобули. Ми це не вкрали, ми над цим працювали і тепер усе це залишили. Наскільки це впливає? Дуже впливає. Втрата не проходить за один день чи тиждень. З нею працюють довго. Вона стане частиною вас, ви інтегруєте її у своє життя. Травму змінити не можна, з неї можна тільки вирости», - говорить Олена Король.

Водночас психологічна допомога не завжди є першим, що потрібно людині одразу після евакуації. Якщо вона не знає, де сьогодні ночуватиме і що їстиме завтра, розмова про переживання може почекати.

Спочатку мають бути задоволені базові потреби: безпечне місце, дах над головою, тепло, одяг та їжа. І лише коли людина перестає щодня вирішувати питання фізичного виживання, може з'явитися простір для переживання самої втрати.

Це важливо і для розуміння тих мешканців прифронтових населених пунктів, які відмовляються евакуюватися. З боку може здаватися, що людина просто не хоче залишати будинок. Але серед причин може бути й страх перед тим, що чекає після виїзду.

«Вони не виїжджають не тому, що для них це найцінніше. Вони можуть не бачити, що тут про них потурбуються. Що вони опиняться у місті і їх просто кинуть. Оце для них найстрашніше. Якщо показати, що вони не кинуті, вони поїдуть, вони збережуть життя. Бо найважче - це відчуття, що таке велике місто, але я один».

Не «зберися», а просто побудь поруч

Частина запоріжців задається питанням, а що робити близьким, коли поруч людина, яка втратила дім, пережила евакуацію або смерть рідної людини.

Нашою першою реакцією часто стає бажання негайно щось виправити. Знайти правильні слова, відволікти, змусити поїсти, вийти на прогулянку або переконати, що потрібно «триматися». Однак деякі ситуації просто неможливо виправити.

«Немає рецепту. Будьте поруч. Це найважче. Ми влаштовані так, що нам треба кудись бігти і щось робити. Нам здається, що треба щось зробити, щоб виправити ситуацію. Але ви не можете цю ситуацію виправити. Просто бути поруч. Просто подати склянку води. Не змушувати щось робити, не казати людині: “Встань, зберись”. Вона не може зібратися, тому що вона по частинах розкидана. І от просто бути поруч - це найважче», - говорить психологиня.

Так само вона радить обережніше ставитися до обіцянки накшталт «все буде добре». Ніхто не може гарантувати, що саме так і станеться. Натомість можна повернутися до того, що людина справді здатна зробити зараз: встати з ліжка, випити кави, вийти на вулицю, пройтися, зробити одну конкретну справу.

Олена пояснює нашим журналістам це простою фразою: «Коли миєш посуд, мий посуд». Тобто намагатися зосередитися на тому, що робиш саме зараз, замість того щоб знову і знову прокручувати в голові те, що вже сталося або може статися.

Для людей, які все життя жили у приватному будинку та працювали на землі, такими простими справами можуть стати навіть квіти на підвіконні, город або дача. Психологиня пригадує 93-річну жінку, яку евакуювали з одного із сіл Запорізької області. На новому місці вона попросила принести їй сапку - просто тому, що хотіла ще щось робити власними руками.

Іноді саме такі, на перший погляд дрібні речі повертають відчуття, що людина не лише чекає, поки хтось вирішить її долю, а все ще може впливати хоча б на невелику частину власного життя.

Це стосується і провини, яку можуть відчувати ті, хто виїжджає з рідного села чи міста, залишаючи дім і землю. Особливо зараз, коли через наближення бойових дій частині мешканців Запорізької області знову доводиться ухвалювати рішення про евакуацію.

«Ця ситуація тим і важка, що ми виїжджаємо не з власної волі. Це не ваше рішення - кинути все і поїхати. То яка тут може бути провина? Але вона все одно є, провина вцілілого. І з цим ми ще будемо часто стикатися. Важко кидати. Це дуже важко. Але треба розставляти в голові пріоритети: що для тебе найважливіше, що важливе, що менш важливе. Потурбуйтеся про себе, бо ви найцінніше, що є в цієї землі. Земля без людини - це хащі. Тому збережіть себе. Ваше життя найцінніше, що може бути», - говорить Олена Король.

Психологічна допомога при цьому не має бути ще одним примусом. Якщо людина не готова, то змусити її працювати з психологом неможливо. Можна запропонувати контакти безоплатної допомоги, розповісти про власний досвід або просто залишити можливість звернутися пізніше.

І навіть якщо перший психолог не підійшов, це не означає, що психологічна допомога «не працює». Часто люди шукають не просто фахівця, а й людину, поруч із якою їм безпечно говорити про себе.

Запорізькі