Понад 120 днів стійкості: повернення з позицій Гуляйпільського напрямку

02 листопада 2026 р. 15:27

02 листопада 2026 р. 15:27

Понад 120 днів вони жили там, де війна не залишає місця для безтурботності. Там, де день починається не з кави, а з перевірки обстановки, де ніч не означає відпочинку, а слово «тиша» набуває особливого, майже недосяжного значення. Понад чотири місяці піхотинці 1-го механізованого батальйону 61-ї Степової окремої механізованої бригади тримали свої позиції на Гуляйпільському напрямку.

Тепер вони вийшли з позицій. Позаду залишилися понад 120 днів бойової роботи, ворожі штурми, постійна напруга, безпілотники в небі, облаштований просто посеред війни побут і десятки ситуацій, у яких кожен наступний день залежав від витримки, злагодженості та підтримки побратимів.

Свою історію розповіли військовослужбовці з позивними «Ден», «Дєд» і «Барин» . Їхні імена можуть залишатися невідомими широкому загалу. Але за цими позивними - люди, які мають свої домівки, родини, батьків, дружин і дітей. Люди, для яких війна давно перестала бути поняттям із телевізійних сюжетів, адже вона стала частиною кожного дня.

Понад чотири місяці там, де кожен день міг стати найважчим

Позиції, на яких перебували військові, не раз ставали цілями ворожих штурмів. Противник намагався атакувати, шукав слабкі місця в обороні, однак українські піхотинці щоразу зустрічали його вогнем і не дозволяли просунутися далі.

У такі моменти особливо важливо було розуміти, що ти не сам. Поруч - побратими, з якими ділиш не лише окоп і бойове завдання, а й небезпеку, втому, воду, їжу, кілька хвилин розмови та короткі хвилини перепочинку.

Коли ситуація цього вимагала, на допомогу приходили оператори безпілотників. Дронарі стежили за обстановкою, коригували роботу та допомагали піхоті вистояти там, де кілька зайвих секунд могли вирішувати долю всієї позиції.

Для піхотинця війна особливо близька. Він бачить її не з екрана і не з карти. Він знаходиться там, де чути вибухи, де земля здригається від прильотів, де кожен вихід на відкриту ділянку потребує максимальної обережності.

Навіть на війні потрібно думати про прості речі

За понад 120 днів військовослужбовці встигли облаштувати свій побут настільки, наскільки це взагалі можливо в бойових умовах. Мали стабільне постачання води та їжі, підтримували порядок на позиціях, пристосовувалися до обставин і намагалися створити хоча б маленький простір, де можна було перевести подих.

З боку може здатися, що це дрібниці. Насправді ж на війні саме такі речі допомагають триматися.

Кілька ковтків води після важкої роботи, гаряча їжа, можливість хоча б ненадовго прилягти, поговорити з побратимом, почути голос рідної людини - усе це набуває зовсім іншої цінності.

На позиціях їжа була, але здебільшого одноманітна. І тому після понад чотирьох місяців найбільше хотілося зовсім не якихось особливих делікатесів. Хотілося того, що для мирної людини здається звичайним і буденним, - домашньої їжі .

Кожен вихід - окрема операція

Заходити на позиції та виходити з них військовим доводилося з максимальною обережністю. Перед висуванням екіпажі розвідки перевіряли маршрут за допомогою дронів, відстежували ситуацію та шукали найбезпечніший шлях.

Але навіть ретельно перевірений маршрут не означає повної безпеки. На війні немає дороги, яку можна назвати просто дорогою. Є напрямок, який потрібно подолати, постійно стежачи за небом і землею.

Після виходу з позицій хлопцям надали першу медичну допомогу. Позаду залишилися понад 120 днів напруження, а попереду - можливість нарешті зняти броню, вимитися, виспатися і хоча б ненадовго відчути себе не бійцем на позиції, а просто чоловіком, якого вдома дуже чекають.

«Тиші хочеться…»

Після всього пережитого їхні бажання звучать напрочуд просто.

- Зараз бажання в усіх одне - помитися і поїсти нормальної їжі , - говорять хлопці. - На позиціях їжа була, але одноманітна, тому хочеться вареної, домашньої. Тиші хочеться. У відпустку. Побачити батьків, дружин, дітей.

У цих словах, мабуть, і є вся правда про ціну війни.

Людина, яка понад чотири місяці живе поруч із небезпекою, не мріє про щось надзвичайне. Вона хоче тиші. Хоче гарячого душу. Хоче сісти за стіл, за яким пахне домашньою їжею. Хоче почути голос мами, обійняти дружину, взяти на руки дитину. Хоче просто прокинутися вранці й кілька секунд не думати про те, звідки може прилетіти.

Для когось це звичайний день. Для військового, який щойно вийшов із позицій, - майже розкіш.

Попереду в «Дена», «Дєда» і «Барина» реабілітація, відпустка та заслужений відпочинок. І хочеться вірити, що ці дні будуть наповнені саме тим, чого їм так бракувало там, на передовій: тишею, теплом, домашнім затишком і присутністю найдорожчих людей.

Понад 120 днів вони тримали свою ділянку оборони. Тепер їхнє головне завдання - відновити сили й повернутися до тих, хто чекав і чекає.

Бо за кожною позицією, яку вистояли українські військові, за кожним відбитим штурмом і кожним безпечним виходом із небезпечної зони стоїть не просто бойова статистика. Стоять людські життя. І чиєсь серце, яке всі ці дні чекало: «Повертайся додому. Живим».

Запорізькі