Олександр БИЧКОВ: майже два роки між надією і болем

19 листопада 2026 р. 13:38

19 листопада 2026 р. 13:38


Майже два роки родина Олександра Бичкова жила в очікуванні. Від 17 жовтня 2024 року, коли під час виконання бойового завдання він зник безвісти, кожен наступний день для його рідних був сповнений тривоги, молитви й надії. Надії, яка не дозволяла змиритися. Надії, яка щоранку змушувала знову чекати звістки. Надії, яка тримала родину всі ці довгі місяці, бо поки немає остаточного підтвердження, серце продовжує вірити: «Він живий. Він повернеться» .

Але у вересні 2026 року ця надія змішалася з найгіршим болем. За результатами ДНК-експертизи після репатріації тіл було підтверджено загибель Олександра.

28 вересня у Запоріжжі Гуляйпільська громада провела його в останню путь. Він повернувся додому, але повернувся не так, як його чекали. «На Щиті».

Він був сином Гуляйполя

Олександр Олександрович Бичков народився 10 грудня 1983 року. Його життя було пов’язане з Гуляйполем - містом, яке стало його домом, його малою батьківщиною, землею, до якої завжди повертаються думками, де б не знаходилася людина.

Для когось Гуляйполе - це назва на карті. Для Олександра це було місце, де минали роки його життя, де були знайомі вулиці, люди, друзі, спогади, звичайні будні й дорогі серцю моменти. Саме за такі прості речі сьогодні Україна платить надзвичайно високу ціну. І коли прийшов час захищати свою державу, Олександр не залишився осторонь.

«Він став до строю, щоб захистити своє»

9 серпня 2024 року Олександр став на захист України. Він проходив військову службу на посаді матроса, гранатометника десантно-штурмового відділення 1-го батальйону морської піхоти.

Війна не залишає людині права на безтурботність. Вона щодня ставить перед військовим найважчі випробування, змушує долати страх, втому, холод, біль і небезпеку.

Олександр чесно і мужньо виконував свій військовий обов’язок. Він захищав не абстрактну територію. Він захищав свою країну, своїх земляків, своїх близьких, тих, хто залишився чекати його вдома. І, мабуть, кожен Захисник, вирушаючи на війну, десь глибоко в душі має одну просту мрію - повернутися додому. Живим, обійняти рідних, побачити знайомі обличчя і сказати: «Я повернувся» .

Останній бій

17 жовтня 2024 року поблизу населеного пункту Зелений Шлях Курської області Олександр виконував складне бойове завдання під час штурмових дій. Саме того дня зв’язок із ним обірвався. Олександр зник безвісти.

Для військової статистики це лише короткий запис. Для родини - початок майже дворічного життя у невідомості. Зник безвісти - це не означає «все скінчилося». Це означає жити між двома реальностями, жодна з яких не дає спокою. Шукати інформацію, перевіряти кожну звістку, чіплятися за кожну надію, молитися, чекати, і знову чекати, бо поки немає остаточного підтвердження, серце не погоджується з найгіршим.

Майже два роки чекання

Можна лише уявити, скільки думок і переживань пройшло через серця рідних за ці довгі місяці. Майже два роки - це сотні ранків і вечорів. Дні народження, свята, звичайні будні. Телефон, який кожного разу змушує здригнутися від надії.

Кожне повідомлення, кожен дзвінок, кожна новина про повернення полонених чи ідентифікацію загиблих могли стати тією самою звісткою, на яку чекали.

Але остаточна відповідь прийшла лише у вересні 2026 року. І разом із нею закінчилася невідомість. Та почався інший біль - біль непоправної втрати.

Найважче слово - «загинув»

ДНК-експертиза після репатріації тіл підтвердила, що Олександра більше немає серед живих. Для рідних це стало тією правдою, до якої неможливо підготуватися, навіть якщо чекання тривало майже два роки. Адже надія може жити дуже довго. Вона може тримати людину на ногах тоді, коли вже майже не залишилося сил. А потім приходить звістка, яка одним реченням перекреслює всі очікування. «Встановлено особу». І в цей момент світ для родини змінюється назавжди…

«Ти був щирий, світлий, веселий…»

Про людину найкраще говорять не офіційні характеристики, а спогади тих, хто знав її за життя.

«Світла пам'ять Саньку! Ти був щирий, світлий, веселий і завжди готовий прийти на допомогу… Дякуємо тобі за захист, низький доземний уклін тобі, Воїне!» - написала землячка Оксана Калашник.

У цих словах - справжній Олександр. Не лише військовий, не лише матрос і гранатометник, не лише Захисник із бойовою зброєю в руках. А Санько - людина, яку пам’ятають щирою, світлою, веселою, небайдужою. Людина, яка могла прийти на допомогу. І саме такі спогади залишаються з нами назавжди, бо після смерті близької людини найбільше болить не лише її відсутність. Болить тиша там, де колись лунав її голос. Болить порожнє місце. Болить думка про те, що вже ніколи не буде звичайної зустрічі, розмови, усмішки, простого «привіт».

Повернення додому

28 вересня 2026 року Олександр повернувся до рідного краю, але не так, як його чекали майже два роки, не на власних ногах, не з усмішкою, не з обіймами. Він повернувся «На Щиті» .

Цей вислів у час війни став страшно знайомим українцям. За ним - життя, обірване війною. За ним - родина, яка більше ніколи не почує рідного голосу. За ним - материнські сльози, біль близьких, нездійснені мрії, плани, які вже ніколи не стануть реальністю.

А ще – подвиг, бо Олександр віддав найдорожче, що мав, - власне життя, захищаючи Україну.

Гуляйполе пам’ятатиме свого Воїна

Війна забирає найкращих синів і дочок нашої землі. Тих, хто ще вчора жив звичайним життям, працював, мріяв, будував плани, зустрічався з друзями, допомагав близьким, а потім одягав військову форму і ставав на захист держави.

Олександр Бичков був одним із них. Його життя обірвалося на війні, але пам’ять про нього житиме доти, доки його ім’я вимовлятимуть рідні, друзі, земляки. Доки згадуватимуть його усмішку, доки говоритимуть: «Це був наш Санько» , доки пам’ятатимуть, що він зробив свій вибір - захищати Україну.

Немає слів, здатних втамувати цей біль

Сьогодні немає таких слів, які могли б полегшити біль родини. Немає слів, здатних повернути Олександра. Можна лише схилити голову перед його подвигом і сказати найважливіше: « Дякуємо тобі, Воїне». Дякуємо за мужність, стійкість, за те, що став на захист України, за те, що тримав оборону тоді, коли було страшно і важко, за те, що віддав своє життя за нашу свободу.

Низький доземний уклін рідним Олександра, які майже два роки жили надією, чекали, вірили й молилися. Хай Господь дасть їм сили пережити цю непоправну втрату. А пам’ять про Олександра Бичкова хай назавжди залишиться світлою.

Він був сином Гуляйполя. Він став Воїном України. Він віддав за неї своє життя. І тому його ім’я назавжди залишиться в історії нашої громади.

Світла пам’ять Олександру Бичкову. Вічна шана Воїну-Захиснику України! Герої не вмирають. Поки ми пам’ятаємо - вони живуть у наших серцях.

Реклама

Олександр БИЧКОВ: майже два роки між надією і болем

Джерело: gylyajpole.city

Завантажуєм курси валют від minfin.com.ua