Лікував військових, тепер — цивільних. Історія ветерана з Івано-Франківщини Миколи Олексієнка

16 листопада 2024 р. 00:30

16 листопада 2024 р. 00:30

Військовий лікар Микола Олексієнко з Богородчан, що на Івано-Франківщині , у лютому 2024 року звільнився зі служби у медичній роті 10 окремої гірсько-штурмової бригади "Едельвейс".

Про це повідомляє Суспільне, пише Фіртка .

Чоловіку на той момент виповнилося 60 років. Окрім того, каже, підписати контракт на продовження служби не міг через проблеми із серцем. Після реабілітації Микола Олексієнко повернувся на свою цивільну посаду — завідувача Росільнянської амбулаторії.

Про найважчі дні на фронті, роботу бойового медика і те, як адаптовується до роботи в тилу.

У 2014 році Микола Олексієнко працював лікарем-терапевтом. Він каже: упродовж року читав новини про агресію РФ, а потім не витримав і пішов воювати добровольцем в АТО.

"Мені було дуже боляче дивитися, що Крим окупований, і я ставив собі питання: чому ми так легко його віддали? А потім почалися активні бойові дії на сході України — Луганський аеропорт, взимку — Донецький аеропорт. Проаналізувавши ситуацію, ухвалив рішення: я не можу бути осторонь. Тим паче, що лікарі на фронті були потрібні", — розповідає ветеран.

Тож Микола Олексієнко змінив свою цивільну професію медика у селі Росільна на військового лікаря у медроті 58 окремої мотопіхотної бригади. Чоловік каже: поранення українських військовослужбовців у часи АТО суттєво відрізнялися від тих, які є зараз, коли активно працюють російські FPV-дрони.

"Під час АТО поранення були не настільки комбіновані, як зараз. Були різні кульові, уламкові поранення. Досвід приходив з кожним днем. Я вчився на цих епізодах, щоб збагачувати свій багаж, розуміючи, що життя захисника України — безцінне", — говорить Микола Олексієнко.

У липні 2016 року чоловік демобілізувався.

23 лютого 2022 року Миколі Олексієнку прийшла повістка від ТЦК та СП у селищну раду, адже він був у оперативному резерві першої черги.Чоловік каже, що з'явився у центр комплектування, не очікуючи, коли повістку вручать особисто чи зателефонують, адже вже 24 лютого стало відомо, що російські війська перетнули український кордон.

"Я хотів потрапити у свою 58 бригаду, бо за наказом "прив'язаний" до неї. На жаль, сказали: "Дядьку, так не буде". На той час Конотоп, де базується бригада, був під обстрілами росіян. Там уже працювала авіація, ствольна артилерія, тобто туди їхати було вже небезпечно. Мені сказали: "10 окремій гірсько-штурмовій бригаді потрібні лікарі з досвідом". Я мав капітанське звання, тому мене взяли на посаду начальника лікувального відділення медичної роти", — каже Микола Олексієнко.

"Десятка" на початку повномасштабної війни була у Малині Житомирської області та обороняла від окупантів Київщину. Евакуаційні бригади працювали цілодобово, тому роботи лікарям вистачало, говорить Микола Олексієнко.

"Коли були активні бойові дії, то фактично у медроту могло поступити 25-30 людей. Тоді медрота була вкомплектована непогано. Ми були на базі Малинської центральної районної лікарні й навіть оперували хлопців на місці, а потім скеровували в найближчий госпіталь у Житомир", — розповідає ветеран.

Микола Олексієнко каже: свою першу важку контузію отримав, коли разом зі стрілецьким батальйоном виходив із Зайцевого на Донеччині на відновлення. Тоді він потрапив під обстріл з "градів".

"Було таке відчуття, що я б землю рив руками й залазив би туди, аби зберегти своє життя. Важко пояснити, наскільки це страшно. Тоді принцип самозбереження спрацьовує. Напевно, це якийсь фатум, доля, що я залишився живим", — згадує військовий лікар.

Ветеран розповідає, що він працював у лікувальному відділенні медичної роти, розташованому приблизно за 20 кілометрів від бойових дій. Також виїжджав на медичні огляди батальйонів.

"Навіть на такій відстані постійно "працювали" дрони, артилерія, авіація. Коли прилетить КАБ, ми не знали, але я намагався про це не думати. Бо якщо постійно будеш думати про таке, то можеш просто звар'ювати , може мозок не витримати", — каже Микола Олексієнко.

За його словами, переважно до лікувальної роти потрапляли поранені після сортування у стабпункті. Тобто ті, які не потребували довготривалого лікування. Але, бувало, що привозили бійців й у важкому стані.

"Постійно був у тонусі. Потрібно було бути готовим у будь-який час надати допомогу. Якщо треба під'єднати до крапельниці, то під’єднуємо. Якщо були потрібні реанімаційні заходи, ми надавали першу невідкладну допомогу, застабілізовували стан і потім скеровували на подальший етап евакуації. Бували випадки, що привозили військовослужбовців не з нашої бригади. Тобто робота лікаря там — 24/7. Я спав на своєму тактичному медичному рюкзаку, бо знав, що будь-коли можуть привезти пацієнта чи може бути виїзд", — розповідає Микола Олексієнко.

Він додає: відправивши військовослужбовців з важкими станами до госпіталів, намагався дізнатися потім про їхнє самопочуття.

"Коли йде конвеєр, ти працюєш "на автоматі", намагаєшся не думати про наслідки. А коли вже перепадає час відпочинку, сідаєш, обдумуєш і закрадаються якісь сумніви: може б я зробив так, а може б краще інакше", — каже військовий лікар.

Коли Миколі Олексієнку виповнилося 60 років, він вирішив звільнитися з війська. Хоча, зізнається, йому пропонували знову підписати контракт.

"Я — лікар і реально оцінив свою ситуацію: все йшло до того, що мені мали ставити стент . Мені зробили коронарографію. Кардіохірург сказав, що сердечко — на межі, але поки що стент ставити не будуть, почекають пів року, рік. Я пролікувався, і, дякувати Богу, стан стабілізований. Зараз я активний, стараюся виконувати рекомендації кардіолога, кардіохірурга", — говорить Микола Олексієнко.

Ветерану важко було адаптуватися до цивільного життя. Він одразу почав приймати антидепресанти.

"Я думав: хлопці — там, я — тут. І це — несправедливо, я мушу бути з ними. Мене просто тягнуло туди, і все. Мені хотілося все залишити, сісти в машину і поїхати до хлопців. Мене нереально туди тягнуло, я ночами не спав", — розповідає Микола Олексієнко.

Він пив таблетки, поки не повернувся на свою цивільну роботу сімейного лікаря в Росільнянську амбулаторію.

"Поки що ця схема працює: лікар — пацієнти — прийом — робота. Є відчуття того, що ти тут потрібен. Люди в тебе вірили, чекали", — каже чоловік.

Зараз до Миколи Олексієнка повернулися всі його пацієнти, які були у нього до повномасштабної війни, ще й додалися нові. Ветеран каже: наразі має понад 1300 пацієнтів. Вони — з навколишніх сіл, є і з Богородчан та Івано-Франківська.

"Як дізналися, що в лютому він демобілізується, то нам не давали проходу: "А він вже є на роботі?" Кажу: "Немає, він ще на реабілітації". "А коли він уже буде?". А коли він повернувся, то тут черги стояли, аби до нього переписатися. Комп'ютери "червоніли", бо треба було всіх повернути. Жіночка якась прийшла з коштуром і так його обійняла, що мало не перевернула на тапчан", — розповідає старша медсестра Росільнянської амбулаторії Лілія Гуменяк.

Вона каже: не всіх пацієнтів допускає до лікаря, адже через хворе серце йому не можна зайвий раз нервуватися.

"Люди бувають різні. Не всі вміють поводитися з ветеранами. Вони "виносять мозок" не лише нам, а й лікарю. Тому ми стараємося його відгородити від таких пацієнтів. Микола Олексієнко пройшов пекло, і ми не допускаємо таких людей до нього. Ми його так чекали, так молилися. Всі боги нам допомогли, аби він був зараз тут з нами", — говорить Лілія Гуменяк.

Мар’яна Яцурак — одна з тих, хто вирішив перезаписатися до лікаря після його повернення з фронту. Вона прийшла з донькою на огляд.

"Ми вирішили повернутися до нього, бо без Миколи Олександровича нам ніяк. Нам дуже подобається цей лікар. Дякувати Богу, він повернувся і зараз з нами. Це — найголовніше", — говорить жінка.

"Мій сусід Федір подзвонив до мене і каже: "Миколо Олександровичу, а, можливо, тобі треба, щоб ти вийшов з депресивного стану, податися у пасіку?" Я подумав — класна ідея. Ба більше — 20 років тому я вже міркував над тим, аби стати пасічником. Напевно, тоді ще був не дозрів до цього", — каже Микола Олексієнко.

Зараз у ветерана є два вулики. У кожному — дві бджолині сім'ї. Лікар придбав вулики у квітні 2024 року в сусідньому селі Хмелівка. Їхній власник помер, і відтоді за вуликами ніхто не доглядав, тож вони подекуди прогнили.

"Сусід порадив взяти саме ці вулики, тому я так і зробив. Повністю їх відреставрував. Цього року я зібрав 16 літрів меду. Наразі своїх бджілок підготував до зими", — розповідає Микола Олексієнко.

Чоловік додає: терапія, яку порадив сусід, припала йому до душі.

"Коли приходиш працювати з бджолами, ти забуваєш про все, відволікаєшся: думаєш лише про бджоли, забуваєш про всі проблеми. Знаєш, що на тебе чекають, ти маєш приділити їм увагу. До речі, бджоли — дуже чутливі. Вони розуміють, з якою енергетикою ти до них приходиш", — каже ветеран.

Ще одна розрада, яка йому допомагає забути жахи війни, — це візити внучки Мирослави, яка живе у Чернігові.

"Вона для мене — як бальзам. Стараюся, щоб онучка частіше до мене приїжджала. А коли вона є, ми разом із нею подорожуємо. Були уже разом в Яремчі та в Закарпатській області", — говорить чоловік.

«Не хотілось б, аби все перетворилось на АТО 2.0», — військовий Артем Ткаченко про фронт, тил та мобілізацію

Рідні на війні: як підтримати себе, дитину та тих, хто боронить Україну

Івано-Франківські