“Тут завжди жили давні легенди й вірування”: як у гуцульському селі Шешори на Франківщині готуються до Святвечора

24 грудня 2024 р. 15:46

24 грудня 2024 р. 15:46

Шухи, краплики з квасолею чи грибами, грибна печеня та голубці з картоплею й кукурудзяною крупою — це обовʼязкові страви на Святвечір у Шешорах на Івано-Франківщині.

Такі наїдки в переддень Різдва готують у селі щонайменше сотню років, а рецепти передають із покоління в покоління.

Кореспондентка Суспільного побувала в сімʼї гуцульської ґаздині Марії Титаренко і побачила, як вони готуються до Святвечора.

Марія Титаренко сервірує стіл та готує 12 страв, які робили ще її бабуся та прабабуся

Нічого нового вона не додає і так навчає й своїх дітей та онуків. Жінка пояснює: через те, що Шешори розташовані поміж Карпатських гір, де живуть давні легенди та вірування, а християнство тісно переплітається з язичництвом, люди намагаються берегти всі стародавні традиції й дотримуватися давніх заведень.

Що готують на Святвечір у Шешорах на Гуцульщині

У відновленій сторічній гуцульській хаті в печі розкладають ватру. Ґаздиня Марія Титаренко лагодиться до роботи — готує страви на Святвечір. Окрім куті, риби та узвару, в Шешорах є свої особливі страви, каже жінка. Наприклад, краплики з квасолею чи грибами.

“Ми, українці, здавна були оріями, щоправда, у Карпатах більше люди садили кукурудзу, варили кулешу, картоплю. З картоплі й кукурудзяної муки робили хліб. У Шешорах картоплю називають гандабурка, то були такі гандабуряники. І переважно більшість їла їх, бо пшеничне борошно було дуже дороге. І лиш на Святий вечір можна було трошки потішити дітей і зробити такі вареники, але робили дуже маленькі, тому їх називали крапликами, як крапелька”, — пояснює Марія Титаренко.

Начинка в крапликах могла бути різною. Люди робили їх з того, що мали, пояснює ґаздиня. Переважно — з грибами, які вдалося назбирати влітку. В сімʼї Марії Титаренко в один з крапликів додають багато солі та перцю. Вірять, що людина, яка зʼїсть такий вареник, буде щасливою весь рік.

Стародавня страва, без якої не може уявити собі Святвечір Марія Титаренко, — грибна печеня

Для неї потрібні сушені гриби. Вони в жінки є ще з літа — назбирав чоловік. Ще потрібна мука, вода, смажена цибуля та часник.

“Споконвіку у нас була грибна печеня. Що б не було, вона завжди мала бути. Як готується? Я набираю гриби, заливаю їх гарячою водою. І ставлю, щоб вони трошки постояли. Поки гриби будуть набухати, ми смажимо борошно до коричневого кольору. Потім варимо гриби. Беремо горнятко і смажене борошно розмішуємо з холодною водою. Підходимо до соку, де в нас зварилися гриби, і виливаємо у кип’ячий сік з грибів суміш. Розмішуємо весь час, щоб не зловилося. Це ще робила моя баба, мама”, — розповідає господиня.

Печеня — страва, яку можна їсти без гарнірів чи хліба, але на Святвечір вона найкраще смакує з відвареною картоплею.

Ще одна страва, до якої додають гриби, — шухи. Це — салат з червоних буряків, грибів, цибулі та часнику.

“Це — чисто гуцульська шешорська страва, я й не знаю, чи ще десь роблять так само”, — каже Марія Титаренко.

На Святвечір в Шешорах готують і пісні голубці. Їх роблять із квашеної капусти, обовʼязково додають картоплю, гриби та кукурудзяну крупу. Узвар варять з яблук, які сушили на диму.

На столі — 12 страв: кутя, шухи, печеня, картопля, краплики, пампухи, риба, квасоля, голубці, узвар, хліб, сіль.

Губкою з дерева викурювали злу силу

Поки в переддень Різдва ґаздиня готує страви, господар повинен принести губку — шматок гнилого дерева, який потрібно покласти на піч та висушити. Її ґазди підшукують собі зазвичай влітку, коли ходять в ліс по гриби. Дерево можуть обрати будь-яке, але найчастіше — це смерека.

“Мій дід Андрій рубав цю губку. Приносив на Святий вечір до хати, як варилося це все, піч була гаряча, треба було покласти на неї, щоб воно висохло. А тоді на Йордан брали до ріки, там святили й підпалювали. Воно не горіло, а курилося. Тоді підходили, брали в дівчинки пасмо волосся і підкурювали. Це — щоб не боялася влітку грому. А тоді приходили додому і тою губкою обходили город, сад, стайню, хату, щоби, не дай Боже, не було злої сили”, — розповідає Марія Титаренко.

Сіно зі столу не можна забирати до Нового року

Коли всі страви готові, до Святої вечері вбирають стіл. На чотири кути ставлять часник, щоб всі були здорові, пшеницю та кукурудзу, щоб в хаті завжди був хліб. Далі весь стіл притрушують сіном.

“Ми беремо отаву — це таке сушене сіно. Бо Ісус Христос народився в стайні, на отаві. І це — символ того, що воно має бути на столі, бо це — день народження Ісуса Христа”, — пояснює ґаздиня.

Марія Титаренко пригадує: її дід розповідав, що це сіно зі столу не можна забирати до нового року — свята Василя. Бо воно допоможе поспілкуватися господарю з його худобою.

“Вночі на Новий рік розкривали стіл, збирали все і несли до стайні корові, бо тоді вночі вона говорила, вся худоба в стайні говорила. І розказувала, чи хазяїн її добре доглядає, чи погано. Якщо погано, корови дуже жалілися”, — розповідає жінка.

“Ми запрошуємо тих, кого немає вже з нами”

Першими на стіл ставлять хліб та сіль, а одразу після молитви куштують кутю. Окрім тарілок, склянок та столового приладдя для всіх членів сімʼї, ставлять ще один такий набір для тих, хто помер, каже Марія Титаренко.

“Вони обов’язково приходять на Святий вечір. А тепер ще у нас стільки воїнів загинули. І їм теж в ці дні треба прийти до нас. Ми запрошуємо тих, кого немає вже з нами, хто у Бога, хто на небесах”, — говорить господиня.

Коли вся родина сідає за стіл, бабуся просить робити це обережно, щоб не сісти на душу, яка вже могла прийти в хату. Після Святвечора, прибираючи зі столу, крихти не можна викидати. Їх потрібно винести курям.

“Але кури кликати не можна, бо влітку їх поб’є яструб. А в Шешорах казали: не яструб, а половик”, — пояснює жінка.

А щоб у господарів добре “велася” худоба, то діти повинні залізти під стіл та імітувати звуки курей, корів, собак, котів чи свиней.

“Так вся худібка буде вестися. Так на Святий вечір це все має бути. Баба моя казала, що під стіл має лізти така дитина, яка дуже тиха, спокійна. Аби квочка, яка буде сидіти на яйцях, на курчатах, теж добре сиділа”, — каже Марія Титаренко.

Різдво в Шешорах під час радянської влади

Марія Титаренко працює вчителькою в селі Шешори. Вона пригадує, як за часи радянської окупації святкувати та колядувати на Святвечір було заборонено. Одного разу після Різдва на одній з нарад її звинуватили в тому, що вона не проводить атеїстичну роботу в школі.

“Нас змушували ходити вулицями, щоб діти не колядували. У мене в класі було так, що три дівчинки якраз заколядували під вікном. І тут зупинився автобус з міліцією, з усіма районними цими комсомольцями. Діти забігли до хати й ховалися. Потім і міліція зайшла, і господарям кажуть: “Що це таке? Свято?” А ця тітка їм відповідала, що діти зайшли до хати, вони не колядували. Правда, тоді нічого не було. Потім я їздила, як класний керівник, на нараду, то мені казали, що я не проводжу у школі атеїстичну роботу. Але завідувач з Косова в душі був собі гуцул гуцулом. То він мене покликав, як мені там “давали перцю”, і каже: “Не звертай на то увагу. Як жила, так жий”, — пригадує жінка.

Маланка в селі була теж заборонена. Але попри заборону, каже жінка, дітям все одно дозволяли ходити вулицями, однак попереджали: як тільки побачать автобус, повинні ховатися.

“Все, що є на столі, це точно так було у моєї баби”

І в хаті Марії Титаренко, попри тодішні заборони, також готували 12 страв та збиралися всією сімʼєю за одним столом, колядували та прославляли Господа. Так роблять і зараз.

“Мені 67 років. Я памʼятаю: це все, що є на столі, це точно так було у моєї баби. Ці звичаї, обряди — це і дотепер ми зберігаємо. Я думаю, як би не змінювалося суспільство, скільки б ми не мали ресторанів, кафе, але коли збирається сім’я в хаті, баба старенька, а дитина маленька. І вона слухає, а баба передає все то, що вона за ціле своє життя надбала. І передасть це своїм внукам, своїм дітям. А діти далі. І мусить так бути. Це на генетичному рівні десь закладено, це — ідентичність”, — каже Марія Титаренко.

Івано-Франківські