Буферна зона між “завтра” і лікарняним ліжком: у франківській лікарні облаштували простір для військових

30 грудня 2024 р. 20:43

30 грудня 2024 р. 20:43

Деревний аромат й медитативний приглушений звук японського інструменту сякухаті, на якому грає музикант-волонтер Олександр – так зустрічає простір, який облаштували для військовослужбовців в Обласній клінічній лікарні, що в Івано-Франківську. Загальна зала для заходів, ліворуч майстерня, а праворуч кабінети для масажів і терапії.

“Мрія. Дія” – це простір для поранених військових, щоб вони могли знову соціалізуватися, адаптуватися до цивільного життя, отримати моральну підтримку. Тут проводять арттерапію: ліплення, малювання, музичні майстерні. Приходять й просто попити кави, чаю, пограти в настільні ігри, почитати. Також організовують культурні заходи за участі дітей та цивільних, що надихає та підіймає настрій військових.

“Галка” відвідала простір та поспілкувалася із ініціаторкою його створення комунікаційницею лікарні Надією Шегдою та адміністраторкою “Мрія. Дія ” Іриною Парипою.

Звідки взялася ідея

Як комунікаційниця, Надія записує інтерв’ю із військовими, якими ділиться лікарня у своїх соцмережах. Надія ділиться, що під час однієї з розмов, зрозуміла, що не може бути пасивним спостерігачем й робити тільки те, що передбачає її посада у лікарні. Згодом із цієї думки сформувалася ідея про місце, яке б давало військовому не просто лікарняну атмосферу, а яке могло б розрядити.

“Наш заклад приймає найбільшу кількість військових, які прибувають у нашу область. Тут вони проходять лікування та реабілітацію. Ми прагнули створити умови, за яких наш заклад став би платформою для взаємодії цивільного населення з військовими. Ми розуміли, що заклад повинен стати не лише медичним центром, а й майданчиком, який допомагає нашим захисникам відчути надійний тил, турботу та вдячність за їхній героїзм”, – ділиться Надія.

Адміністрація закладу підтримала ідею простору. На той час лікарня зосереджувалася на виконанні своїх основних завдань: роботу з важкими травмами, пошук можливостей для забезпечення якісного лікувального процесу, оновлення обладнання та впровадження нових методик через навчання медичного персоналу. Питання, яке не входило до традиційної діяльності лікарні, залишалося не поза увагою, проте бракувало ресурсів і розуміння, як реалізувати цей проєкт. За нього Надія взялась разом із волонтерами. Відтак створили фонд “Об’єднані захисниками”, аби мати змогу залучати кошти та реалізовувати згодом й інші проєкти для військових.

“У мене вже був досвід громадської діяльності в різних проєктах, тож я розуміла, як можна запустити цей механізм і змусити його працювати. Мені здається, що почалось все тоді, коли Нікіта Тітов створив мурал довіри. До речі, він є співавтором назви “Мрія-Дія”. Мурал став символічним і поштовхом для багатьох процесів відкритості лікарні до суспільства. Це викликало довіру з боку людей, пацієнтів і цілих родин до закладу. Цей проєкт також продемонстрував важливий момент: люди почали приходити самі, цікавлячись, чим можуть допомогти, та пропонували свою підтримку”, – каже комунікаційниця.

Деталі важливі

Простір розроблявся з урахуванням інклюзії: були сплановані широкі проходи, зонування приміщення на чотири частини. Центральна зала виконує функцію вітальні, де проходитимуть конференції, навчальні програми та профорієнтаційні заходи.

Раніше тут була стара реабілітація, з ваннами, душовими та різними процедурами. Простір був поділений перестінками, а підлога була нерівною. Усе це довелося вирівнювати й приводити до ладу.

“Наша мета – провокувати зміни в суспільстві, залучати громаду та владу до розв’язання питань інклюзивності. Простір створює умови для включення військових у життя соціуму та акцентує на тих труднощах, які потрібно вирішувати разом”, – каже Надія.

Коли працювали над проєктом, трапився збіг: у лікарні перебувала група американців, які живуть із ампутаціями й протезами. Вони ділилися своїм досвідом: як адаптуватися до нових реалій, справлятися з побутовими викликами та знаходити сенс через хобі чи роботу. Серед них був Майк, експерт із доступності в інфраструктурі у США, який не лише поділився знаннями, а й допоміг у вдосконаленні простору.

“У нього дві ампутації верхніх кінцівок і дві ампутації нижніх. Він розповідав, як йому вдається або не вдається, наприклад, відчиняти кватирку на вікні. Він також пояснював, як його протези ніг можуть впиратися в різні поверхні чи створювати незручності. Що потрібно враховувати для того, щоб людина з двома протезами нижніх кінцівок могла почуватись комфортно: які потрібні крісла для підтримки рівноваги, яка оптимальна відстань між столом і сидінням, та який має бути кут розвороту, адже протези не працюють так, як ноги людини.

Це зовсім інша реальність, у якій важливо зважати на безліч нюансів. Ми це врахували”,  – розповідає комунікаційниця.

Врахували до найменших деталей: автоматичні двері, адаптивні меблі, контрастність кольорів, спеціальні поручні. Також виготовили спеціальні керамічні тарілки, які допоможуть самостійно розрізати їжу людям із ампутацією верхніх кінцівок.

Також проєкт отримав експертну оцінку від організації “Ліга Сильних”, яка допомагала з рекомендаціями. Всі пропозиції були враховані, і тепер простір є зразком безбар’єрності.

“Цей проєкт – це також про спільноту: його відкритість і контраст із звичайними лікарняними умовами показують, що вільне й відкрите суспільство починається саме з таких ініціатив. Адміністрація закладу також підтримала ідею, розуміючи, що в час війни кожен має робити більше, ніж лише свої прямі обов’язки”, – ділиться ініціаторка проєкту Надія.

Інтеграція, підтримка та релаксація для військових

Перші гроші на реалізацію цього проєкту отримали через грантову програму ресторану Urban Space. Спочатку ці кошти планували використати для покриття ремонтних витрат, але згодом вирішили спрямувати їх на виготовлення адаптивних меблів. Наразі вже є кухня та робочі поверхні для майстерень.

Вже зараз він активно функціонує, зокрема тут проводять заняття художники й гончарі. Також співпрацюють з іншими організаціями, які мають свої керамічні та деревообробні майстерні. Окрім того, у проєкті важливе місце займає музика та спів як терапія.

Нещодавно вдалося отримати фортепіано від франківки пані Раїси. Вона давно мріяла передати інструмент у добрі руки, оскільки її діти, які на ньому грали, роз’їхалися, і фортепіано залишилося без використання. Завдяки цьому жесту тепер у просторі мать можливість організувати фортепіанні вечори.

А Ірина Парипа долучилася до проєкту, як волонтерка. Зараз вона займається адмініструванням простору та як волонтерка проводить психотерапевтичні заняття з релаксації, які включають медитації, дихальні вправи. Як розповідає Ірина, зараз простір також старається проводити події, в яких запрошують брати участь цивільних людей – для того, щоб відбувалася інтеграція військових у суспільство. Реакції у військових різні: хтось відкривається одразу, а комусь потрібен час.

“По-перше, це для того, щоб вони відчували себе прийнятими. По-друге, щоб спілкування було теж розбавлене. Тому що вони між собою замкнуті у своїх темах, це дуже депресивно впливає. Усі розмови про війну, якихось неправильних волонтерів, про корупцію на війні… І вони варяться в цьому негативі. В цьому звичайно є плюси, тому що все-таки подібний подібного може зрозуміти та вони виговорюються. Але деколи потрібно це розривати, й щоб вони могли поспілкуватися з людьми, які на позитиві, які не у війні, які мають інші настрої й можуть їм передати ці настрої. Це якийсь такий перехідний момент з лікарняного ліжка, де він зовсім не розуміє, що завтра – в суспільство”, – ділиться Ірина.

У просторі проводять також музичні джеми. Для цього підібрали інструменти, які інтуїтивно можна засвоїти: звичайний та пелюсткові  барабани, прості флейти, різні сопілки, телинки… Ірина каже, що не важливо, хто як грає. Важлива долученість, адже це елемент терапії.

“Це дуже терапевтичні інструменти, водночас вони надзвичайно прості. Коли ми створюємо джем разом із багатьма людьми, кожен може вловити хоча б мінімальний ритм і доєднатися до нього – настільки, наскільки він чує і наскільки здатний. Проте складність виконання тут не має значення. Важливо лише те, що людина приєдналася, намагається слухати інших і з’єднується з ними в один єдиний ментальний простір. Це дуже терапевтично: ми всі разом щось граємо, щось творимо. У такі моменти голова очищується від думок і наповнюється приємним відчуттям спільності, відчуттям “ми””, –  каже волонтерка.

Надія доповнює:

“Для когось музика – це справжня терапія, а комусь ні: наприклад, через контузії чи пошкодження слуху. У нас є військовий, який до війни активно займався музикою – грав, співав, створював композиції разом із братом. Вони організовували творчі вечори, збирали друзів у кафе. Здавалося б, музика мала б додавати йому сили, але його брат загинув на фронті в той день, коли сам він отримав поранення. Вони служили разом. Тому зараз повернутися до музики йому надзвичайно складно. Наприклад, його дружина приходить на концерти, які ми організовуємо, як-от виступ Жадана і Собак для військових, але він – ні.

Це дуже індивідуально. Кожен має свій шлях і свої способи знайти підтримку. Саме тому ми експериментуємо, створюючи простір, де кожен може знайти щось для себе”.

На погляд Ірини та Надії, у лікарні має бути якесь місце, що не нагадувало б палату. Яке відчувалось би по-домашньому.

“Потрапляючи сюди, військовий відчуває себе в іншій, затишній атмосфері. Тут йому приємно перебувати, і він має можливість відпочити від процесу лікування”, – каже Ірина.

“Вдячність має бути не лише словами, а й конкретними вчинками. Тому ми прагнули створити умови, за яких наш заклад став би платформою для взаємодії цивільного населення з військовими. Це місце, де кожен може виявити свою підтримку і допомогти справами”, – ділиться Надія.

Замість тиші – лінії, а замість розмов – візерунки

– І що, вам сподобалося? – питає тонкий жіночий голос.
– Так, це було дуже цікаво! – відповідає чоловік у чорному светрі, тримаючи в руках папір із дивним переплетінням ліній.

Майстер-клас із нейрографіки у невеликій залі Франківська зібрав різних людей. Тут і балакучі, і мовчазні; ті, хто вже давно шукає спокою в мистецтві, і ті, хто просто випадково вирішив перевірити, “що воно таке”.

– Всі ми це робили, – продовжує чоловік із легким сміхом. – У школі брали листок і змальовували щось своє, аби просто відволіктися. А тут – все це ж саме, але осмислено. З формулами, продумано.

Розмови хаотично перетинаються, як і лінії на аркушах. Люди діляться тим, що змусило їх сьогодні прийти сюди. Хтось згадує геометрію у школі, хтось – години реабілітації, які тягнулися нескінченно довго, хтось – перші спроби медитації.

– І що вам нагадують ваші малюнки?

Військовий в чорнім светрі довго не думав:

– План городу, – й залився приглушеним сміхом…

У кінці папери з візерунками акуратно складаються у стопку. Ніхто не розходиться, бо в сусідній залі розклали невеличкі снопи із пшеницею, льоном, маком, вівсом – робитимуть дідухи. Та кімнату поволі наповнює й дещо інше: спогади, розмови, розповіді про традиції та думки…

Навчає Яна Сташків. Трави, як розповідає, є її захопленням. З присутніми вона ділиться історіями про призабуті традиції й чому її так це захоплює. Хтось підхоплює й розповідає щось із своєї малої Батьківщини, бо кімнатка зібрала людей не лише з Франківщини, а й Тернопільщини, Харківщини, Полтавщини…

Невеличке приміщення огортає запах сіна. Він осідає на одягу невеличкими лушпинками від рослин. Військовий Мирослав із Галича час до часу намагався струшувати їх, та за якийсь час змирився. Кожен рух йому руками дається ще важко після поранення. В’язати нитку подекуди допомагає його дружина, та більшу частину робить виключно сам.

“Вдома ніколи це не робив, але так захоплює. І дивлюсь на інший, і за інструкцією все робим, а виходить все таке різне… Хоч би десь повторилась робота”, – й всміхається, мабуть, не розуміючи, наскільки глибокими є ці слова.

Закінчився вечір дзвінкою колядою. Діти зі школи імені Софії Русової привітали присутніх, подарували пряники та розчулили всіх своїм співом. Щойно вони колядували для пацієнтів і працівників у хірургічному корпусі. Там один із пацієнтів зі сльозами на очах дякував за теплі емоції, адже діти нагадали йому про онука, з яким він давно не бачився.

Шлях до нових можливостей

За словами засновниці простору, для військових заходи стають підтримкою та свідченням прийняття. Часто організовують зустрічі у форматі груп самодопомоги чи спільнот підтримки. Учасники сідають у коло, обирають тему і спілкуються. Хтось відкрито ділиться своїми думками, мріями, страхами чи сумнівами, а хтось просто слухає. Все залежить від індивідуального бажання.

Ці розмови нерідко торкаються важливих життєвих питань: як знайти себе після поранення, коли, наприклад, неможливо повернутися до звичної професії. Їх намагаються підтримати, спрямовувати енергію та сили учасників у нові напрямки. Надають інформацію про навчання, набуття нових навичок чи встановлення соціальних зв’язків, які допомагають знайти свій шлях.

Наприклад, один із військових, який проходить протезування після ампутації обох ніг, за підтримки волонтерки Ірини подав документи на навчання з архітектури й дизайну. Разом вони відвідали заклад, і це стало першим кроком до реалізації його нових планів.

“У нас є постійний проєкт у рамках діяльності “Майстерня Незламних”. Ми запрошуємо військових, які вже пройшли лікування та реабілітацію, почали власну справу й готові поділитися своїм досвідом. Це дуже позитивно сприймається, адже побратими завжди є прикладом одне для одного. Такий формат сприяє довірі та відкритості, що додає сили й створює взаємну підтримку”, – каже Надія.

Мрія, що діє

Надія Шегда розповіла, що назва простору неспроста така. Проєкт “Мрія-Дія” створено для захисників і захисниць, щоб об’єднувати людей та перетворювати мрії на дії. Його концепція базується на створенні “містків” між мрією та її реалізацією. Це передбачає обговорення ідей, їх кристалізацію та поступову реалізацію за участі команди й партнерів.

Ініціаторка проєкту ділиться прикладом вже втіленої мрії. Один із військових, Денис із Харкова, який перебував на реабілітації, запропонував ідею розмалювати сіру стіну на території медичного закладу. Він звернув увагу на її похмурий вигляд і запропонував створити мурал.

“Я йому сказала, що це фантастична ідея, але це стіна державного закладу. Ще й фасадна. Це як мінімум треба було питати генерального директора. Але спитали і отримали згоду. Й буквально за чотири дні, хлопці, як у вулику, створили мурал”,  – каже Надія.

Військові разом із художниками Іриною Чмелик та Яремою Стециком створили яскравий мурал, що став символом надії та об’єднання. Кожен учасник міг додати свій малюнок або напис до загальної композиції. У процесі взяли участь лікарі, пацієнти, а також гості закладу, зокрема глава УГКЦ Святослав Шевчук, який теж залишив свої побажання на стіні. Цей мурал став мапою України, адже на ньому містяться зображення від людей із різних куточків країни, які лікувалися в закладі на той час.

Організатори проводять виїзди до гір, де військові та їхні родини можуть насолодитися краєвидами Карпат і відчути нові цінності. Також підтримуються дитячі мрії: діти військових беруть участь у спеціальних таборах, відкриваючи для себе нові можливості та місця.

І найголовніше, що наголошують, мрія має бути із дією.

Івано-Франківські