Там були богомази: як рогатинське село виживало завдяки іконопису

30 грудня 2024 р. 21:20

30 грудня 2024 р. 21:20

Свого часу в рогатинському селі Помонята чи не в кожній третій хаті малювали ікони: і талановито, і не дуже – хто як умів, бо люди з того ремесла виживали, дітей вчили, хати будували. І заодно ризикували всім, що мали. Тюрмою карали і тих, хто малював образи, і тих, хто продавав. Комусь щастило, а хтось мусив правдами і неправдами рятуватися від в’язниці, пише Галицький кореспондент.

Малювали в страху

«Там, де живуть богомази» – так колись казали про Помонята. Місцеві малювали ікони як могли і на чому могли: бляха, фанера, скло, папір, тканина, клейонка… Аби продати, часто ходили ночами від хати до хати. У ті часи, 50-60-ті роки, на ікони був страшний попит. Люди хотіли мати в хаті бодай якийсь образ, тому здебільшого купували, не особливо перебираючи і доскіпуючись до майстерності автора.

Любові Марушій зараз 85 років і вона досі малює, хоч вже погано бачить. Переважно пейзажі. В юності сама собі заробила на навчання в педучилищі і ще й батькові на лікування – іконописом. Вона ховалася в стайні на горищі і малювала, складала на купку, а мама возила на продаж. Все робили в постійному страху – аби не злапали.

«У колгоспі тоді нічого не можна було заробити, – розповідає жінка. – А я хотіла здобути освіту, і тата не мали за що лікувати, бідолашний переніс кілька операцій. Лихо було. Так під час канікул я взялася за малювання – ще в школі вчителька показала основи, бо мені дуже подобалося. Мала хист».

Кожен хотів мати ікону

У Помонятах місцеві тоді здебільшого вчилися малювати одне від одного. А почалося все в 1949 році. Найпершим був Роман Чопик. Люди казали – мав дар від Бога. В школі до його таланту ніхто серйозно не ставився, бо в селі треба багато і тяжко робити, а не малюванням займатися.

В юності працював на цукровому заводі, але не довго. Настільки захопився іконописом, що поїхав до Львова знайомитися з місцевими художниками, попросив навчити як і чим треба малювати. Закупив фарби, пензлі і почав практикувати вдома. Спершу робив це не для грошей, а для душі.

З часом це стало справою, яка годувала всю родину. Місцеві купували його ікони для перепродажу. Замовляли щоразу більше і частіше – художник не встигав. Згодом придбав спеціальний верстат і використовував трафаретний друк, який давав можливість продукувати велику кількість образів. За тиждень міг завершити зо шість ікон. Найбільше хотіли образ Діви Марії з маленьким Ісусом і Тайну вечерю.

«Вдома рулонами стояли полотно, папір, – пригадує донька Ольга Василюк. – Ми приходили зі школи і помагали татові розрізати. Мама теж помагала багато».

Чопик наперед не брав гроші за готові ікони – лише після реалізації. Бо ж часто перекупників арештовували і конфісковували весь товар. У таких художник він ніколи потім не вимагав кошти – вірив на слово.

Найбільше люди їздили продавати на вихідні – по селах Тернопільщини, Львівщини і далі. Скручені ікони клали в сумку і ходили пропонували від хати до хати. Завдяки тим заробіткам село потрохи почало розбудовуватися, і дітей вчили, і весілля справляли.

До Романа Чопика почали приходити охочі навчитися ремеслу. І він вчив. Знаннями ділився безкоштовно. Так по селу розійшовся іконопис: хтось ліпше малював, хтось – гірше, але всі непогано заробляли на тому, бо кожен хотів мати вдома ікону.

Тяжке малювання

«У ті часи було дуже тяжке малювання, – пригадує інша донька Віра Чопик. – Церкви закриті. Іконопис – поза законом. У нас був такий місцевий дільничний  Бардюк. Жити людям не давав. Ікони палив, топтав. Пам’ятаю, як ми, малі, плакали, коли він приходив з облавами. Пхав палицю нашій собаці в пащу, аби не гарчав. У хаті забирав усе, що бачив».

Роману Чопику не вдалося уникнути арешту. Засудили на рік. Але через шість місяців начальник тюрми захотів, аби художник розмалював його кабінет і зобразив на стіні великого Леніна – обіцяв відпустити додому швидше. І дотримав слова.

Аби продовжувати малювати, Роману Чопику доводилося працювати у підпіллі. Художник орендував щомісяця іншу хату в селі і там займався справою.

Та облави не припинялися. Йому знову світила тюрма. А Чопик у цей час якраз мав лягати у лікарню.

«Мама взяла все на себе, – розповідає Ольга Василюк. – Сказала, що то вона намалювала ікони. Добу її тримали в рогатинській міліції. А на другий день принесли образ, пензлі, фарби і наказали малювати – аби довела, що не бреше. Мама часто помагала батькові, тому мала поняття в малюванні, трохи щось вміла. Почала малювати. Помічниця начальника міліції фактично врятувала її, переконавши керівника повірити. Він тоді випалив мамі: «Якби не твій малий рєбьонок, ми би тебе засудили».

Міліціонери часто заявлялися посеред ночі. Пси гавкали, в хаті – ґвалт. Ікони хутко ховали на горище. Що не встигли сховати – відбирали. Пізніше з міліціонерами вдавалося домовлятися – ті почали брати хабарі. На деякий час був спокій.

«В 70-х роках переслідування потрохи вщухало, – згадує Віра Чопик. – Але тоді й попит змілів, за роки люди вже накупилися ікон».

Син Романа Чопика – Василь – успадкував дар до малювання. На відміну від батька-самоучки, здобув відповідну освіту у Львові. За життя розписав аж 38 церков на заході України. Остання робота – Манявський скит для храму в Івано-Франківську.

Василь помер від раку легень, його батько протягом життя так само мав проблеми з бронхо-легеневою системою. Загалом багато тих, хто в селі малювали ікони на продаж, мали схожі недуги – мордували астма чи напади кашлю. Люди кажуть, то від постійної роботи з фарбами.

«Скільки пам’ятаю, вдома завжди смерділо фарбою, – каже Ольга Василюк. – А хатина була невеличка – ми коло тих щойно намальованих образів і спали, і їли».

Аби не забули

Зараз у Помонятах мало хто малює ікони. Майже всі, хто це вмів робити, повмирали. Навіть не вся молодь знає, що село мало таку історію. Аби геть не забулося, ось-ось тут мають відкрити музей іконопису. Для колекції завідувачка сільським клубом Марія Запотічна шукала образи по всьому селу, трохи люди самі приносили – за літо назбирала більше сотні давніх робіт, створені руками місцевих авторів.

« Тата вже давно нема, брата нема, і в нашому селі фактично не лишилося іконописців, – каже Ольга Василюк. – Але мрія батькова збулася. Він прокидався і засинав з гімном України, і часто повторював: «Настануть ще такі часи, що ви будете вільно малювати ікони, вільно продавати їх. Я би так хотів дочекатися вільної України». І дочекався».

Наталя МОСТОВА

Івано-Франківські