“Війна завжди починається з нападів на ідентичність”, – інтерв’ю з боснійським письменником Фаруком Шехичем

19 січня 2025 р. 11:48

19 січня 2025 р. 11:48

Фарук Шехич – сучасний боснійський письменник, поет і журналіст, один із найвідоміших представників покоління молодих авторів, яке постало після Боснійської війни 1992–1995 років. Шехич здобув освіту ветеринара, але війна змінила його життя — він долучився до армії, де служив командиром підрозділу.

Його творчість часто називають “літературою травми”, адже вона глибоко відображає вплив війни на суспільство та індивіда. Основні теми його робіт — пам’ять, втрати, поствоєнна реальність та пошук себе в нових умовах.

Фарук Шехич працює журналістом, пише есеї та колонки для регіональних медіа. Його твори перекладені багатьма мовами, включно з англійською, німецькою та французькою.

Письменник приїздив в Івано-Франківськ на літературну подію. “Галка” записала інтерв’ю про літературу під час війни і її роль. Фарук поділився досвідом роботи з травматичними спогадами у своїх текстах і наголосив на важливості літератури як способу збереження пам’яті та осмислення болючого минулого.

– Розкажіть про вашу місію в Івано-Франківську.

– Мене запросила програма з популяризації читання “Текстура” для розмови між мною та фотожурналісткою Дзвінкою Пінчук. З нею ми познайомились минулого року в Сараєво під час фестивалю “WARm”, присвяченого війні, мистецтву та пам’яті.

Тема нашої розмови в Івано-Франківську – література як інструмент спротиву. Ми обговоримо паралелі між боснійською війною та літературою і сучасною українською війною та воєнною літературою.

– Як вам зараз бути в країні, де тривають бойові дії?

– Я завжди хотів відвідати Україну, адже ніколи раніше тут не був. Планував поїхати до Одеси та інших міст, але врешті потрапив сюди вже під час війни. Після початку повномасштабного вторгнення в Україні я вже вчетверте. Вперше приїхав у 2023-му разом із подругою з Берліна. Ми привезли медичне обладнання для важкопоранених військових, зокрема турнікети, гемостатичні засоби та засоби для обробки поранень грудної клітини.

Пізніше мене запросив Український ПЕН разом із іншими письменниками зі Скандинавії. Ми відвідали місця масових убивств мирного населення: село Ягідне, міст у Романівці, Ірпінь, Бородянку та інші локації поблизу Києва. Востаннє я був тут як письменник на Київському книжковому ярмарку “Арсенал”.

Як колишній військовий, який пройшов боснійську війну, я маю майже чотири роки бойового досвіду. Для мене Україна – це інший досвід. Це велика країна, де бої точаться переважно на сході та півдні. Друзі з Боснії жартували: “Навіщо ти їдеш до України, щоб загинути? Ти пережив одну війну, щоби загинути на іншій?”. Але я пояснював, що це не так – у більшості регіонів життя триває майже як у Європі.

Хоча тут є комендантська година, багато внутрішньопереміщених осіб, поранених солдатів і тих, хто страждає від ПТСР, суспільство функціонує. Економіка пристосовується до потреб війни, люди збирають кошти на дрони та військове спорядження, допомагаючи фронту.

Бути тут трохи дивно: ми можемо сидіти в кафе, пити каву, слухати музику, користуватися гарячою водою, мати світло і їжу. Але всі знають, що це не звичайне життя. Усе може змінитися за хвилину через ракетний обстріл. Для людей із-за кордону це може інакший вигляд: вони уявляють, що вся країна під обстрілами.

Для мене це унікальний досвід – перебувати у країні, яка живе під загрозою, але продовжує триматися й адаптуватися.

– Вас називають “голосом вашого покоління”. Чи погоджуєтеся з цим? Як ви справляєтеся з таким очікуванням?

– Письменником я став після війни. Я завжди хотів писати, але до війни навчався на ветеринара у Загребі, сьогодні це Хорватія. Коли почалася війна, я став солдатом, згодом — офіцером, командиром роти з близько 130 осіб. А одного разу мене серйозно поранили в ліву ногу.

Після війни я почав писати, бо хотів розповісти про свій військовий досвід. Це було нелегко — передати все так, щоб читачі могли зрозуміти, що значить бути солдатом на передовій. Зараз ми бачимо кадри з українського фронту завдяки камерам на шоломах, але в 90-х роках не було таких цифрових технологій. Тому я прагнув створити книгу, яка б стала ніби камерою, через яку можна побачити війну моїми очима.

“Під тиском” — це збірка коротких оповідань про війну. Я також написав багато віршів про ті події. Війна змушує постійно згадувати загиблих товаришів, тих, хто не повернувся.

Мене називають одним із представників “втраченої генерації” письменників, адже багато з нас, народжених у 1970-х роках, почали писати про війну. Я був молодим, мав лише 25 років, коли почалася війна в Боснії. Це було схоже на творчість часів Другої світової війни. Але Друга світова залишилася далеко позаду. Це було щось нове, тому що спосіб, у який ми представляли нашу війну, був іншим. Наша література відрізнялася від традиційних уявлень про війну. У Югославії було заведено писати про героїв, але ми намагалися показати реальність, з усіма її фрагментами й труднощами.

Моя творчість — це антивоєнна література, яка не святкує війну, адже в ній немає нічого хорошого.

Моя книга дуже реалістична, часом брутальна, чесна й без прикрас. Я не хотів ідеалізувати наших солдатів або представляти їх як безгрішних героїв. Це була справжня, складна історія, і деякі читачі сприйняли її важко.

Війна завжди здається чорно-білою: є жертви, які безневинно постраждали, і є злочинці, які руйнували міста й вбивали мирних людей. Але для мене важливо показувати правду, навіть якщо це неприємно.

Я сподіваюся, що моя книга буде перекладена українською, адже це справжня військова література, яка заслуговує бути прочитаною.

– То ви погоджуєтесь, що голос літератури звучить інакше під час війни?

– Війна – це явище, яке змінює життя і все навколо. Вона може змінити мову, змінити те, як ви сприймаєте світ, особливо після війни. Війна змінює навіть мову літератури. Змінює ваше мислення – на краще чи гірше, залежить від обставин, але зміни відбуваються.

Писати про це нелегко. Ви маєте знайти свій голос, який відповідає вашому досвіду. Якщо хочете бути оригінальними чи автентичними, потрібно створити щось нове. Саме цього я прагнув: не писати так, як писали попередні автори, а створювати щось своє.

Водночас це не має бути “дешевою” чи бульварною літературою. Мова, образи, метафори – усе це має бути максимально зрозумілим, але глибоким і значущим.

– Чи може така література бути інструментом для зцілення травм війни? Бо ретравматизація точно стається.

– Коли я працював над своїми книгами коротких оповідань про війну, завжди доводилося трохи повторно травмувати себе. Це нормально, тому що ви повертаєтеся в минуле, занурюєтеся у свої спогади, шукаєте сцени, моменти, деталі. Все це знаходиться у вашій пам’яті. Деякі речі ви можете вигадувати.

Однак цей процес може допомогти в лікуванні травми: травми загиблих солдатів, травми тих, хто вижив, та багатьох інших. Для мене важливо, щоб моя книга про війну була зрозумілою в будь-якій культурі. Якщо її перекладуть, наприклад, у Колумбії, люди зможуть зрозуміти її, навіть якщо вони ніколи не переживали війну. У книзі читачі можуть знайти точки ідентифікації – через персонажів або ситуації.

Література надзвичайно потужна в цьому аспекті. Якщо багато людей читають книги, це означає, що література є важливою. І її вплив на зцілення також значний. У моєму випадку деякі читачі, які зазвичай не є прихильниками літератури, прочитали мою книгу “Під тиском”. Один із моїх друзів, який взагалі мало читає, сказав, що книга чудова, тому що вона передає досвід. Для нього це була не просто література, а частина його власного життя, яку я оформив у художню форму.

Слова можуть бути дуже потужними. Вони здатні почати війну й закінчити її – через мирні переговори, угоди. Слова можуть надихати як на добро, так і на злочини.

Наприклад, я чув, що говорив путін за кілька днів до вторгнення Росії. У його голосі та словах я відчув, що станеться далі. Я був на 100% переконаний, що він атакує Україну, російські солдати вбиватимуть мирних жителів, ґвалтуватимуть жінок, здійснюватимуть злочини. Він не говорив цього прямо, але коли хтось каже, що ціла нація – фейк, що української мови не існує, що українська культура не справжня, – це сигнал. Це якби вам сказали: “Завтра, якщо я зможу, я знищу тебе й твою культуру”.

Вони можуть не знищити всіх людей, але вони намагаються стерти ідентичність, культуру, релігію, все, що унікальне для країни, яку ми називаємо Україною. Війна завжди починається з нападів на ідентичність.

– Чи говорите ви у своїх творах лише про власну війну, чи прагнете говорити за всіх, хто пережив подібне?

– Я передаю свій досвід війни, досвід своїх колег, а також вигадані історії, які, однак, могли статися, бо знаю, що вони правдоподібні. Адже кожен досвід війни є універсальним. Деякі речі залишаються незмінними ще з часів Олександра Великого. Наприклад, коли ми сидимо в окопах, нас атакують – ми стріляємо, боремося. Коли атак немає, ми розмовляємо, куримо, їмо. Це завжди одне й те саме.

Солдати, особливо молоді, зазвичай говорять про ті ж теми: секс, їжу, алкоголь, насолоди життя. Вони хочуть вижити, борються, намагаються не загинути. У них є накази, які вони повинні виконувати, і командири, які цими наказами керують.

Це дуже універсально, навіть якщо здається особистим. Деякі речі, які ми вважаємо надзвичайно індивідуальними, є особистими, але вони також відбуваються по всьому світу водночас. Хтось інший, можливо, зараз сидить десь на іншому кінці світу й обговорює війну, як і ми.

– Які паралелі ви бачите між війнами на Балканах і сучасними конфліктами в інших частинах світу? Зокрема, в Україні.

– Коли я слухав промову путіна, стало зрозуміло, що вона переповнена брехнею. Але якщо відкинути всі вигадки, можна побачити його справжні наміри. Для мене ще до 24 лютого 2022 року було очевидно, що росія планує напад. Я вже чув подібні слова — від Слободана Мілошевича (колишній президент Сербії – ред.), Радована Караджича ( перший президент Республіки Сербської – ред.) та Ратка Младича ( воєнний злочинець, колишній сербський генерал ЮНА – ред) . Ці промови були схожі, як дві краплі води.

Напередодні вторгнення я розмовляв із другом з України. Він розповів, як у Києві люди сиділи в торгових центрах, пили пиво й намагалися жити звичайним життям. Але це — перша ознака, що щось не так. Люди намагаються не думати про загрозу, бо важко усвідомити, що хтось ненавидить тебе настільки, щоб прагнути твого знищення.

Це схоже на психологічну травму. Деякі люди ховають її, “заганяють під килим”, але рано чи пізно це вийде назовні. Ми говорили про це з другом і я не міг заснути тієї ночі. Я знав, що вторгнення — це лише питання часу. Близько другої години ночі я все ж ліг спати. О шостій ранку моя партнерка розбудила мене. Вона готувала каву, і я запитав: “Вони вторглися?”. Вона відповіла: “Так”.

Це нагадувало 2014 рік, коли росія вперше напала на Україну. Тоді російські сили підтримували місцеві бойовики в Донецьку та Луганську. Вони захоплювали адміністративні будівлі, вбивали тих, хто чинив опір, а решта людей втікали на вільні території. Я читав, що в Донецьк прибували бойовики з боснійських сербів, які мали досвід подібних операцій і навчали місцевих сепаратистів захоплювати міста. Вони знали, як захоплювати телевізійні станції, ратуші, лікарні — це дуже схоже на дії Сербії під час війни в Боснії.

Однак війна в Україні значно масштабніша. росія набагато більша за Сербію, а українська армія сильніша за боснійську. Технології також змінилися: зараз використовуються дрони, балістичні ракети, гіперзвукові ракети, керовані бомби. Рівень руйнувань величезний, і всі жахіття цієї війни ми зрозуміємо лише згодом.

Під час війни в Боснії ми не мали такої підтримки, як Україна зараз. Ми залишалися самі. ООН навіть наклала ембарго на постачання зброї, і ми змушені були контрабандою купувати її у ворогів. Я пам’ятаю, як одна куля коштувала 1 німецьку марку. Ми купували зброю будь-де, навіть у наших супротивників.

Війна в Боснії залишилася невирішеною. Сербія й досі претендує на частину нашої території, і ми готові боротися за свою землю. Це те, що є спільним із Україною: боротьба за право існувати. Сербія, як і росія, продовжує створювати проблеми в регіоні, мріючи про “сербський свет”, подібний до “руского міра”.

Я ніколи не був у росії, але знаю, з ким маю справу. Для мене важливо обрати свою сторону в історії. Я твердо підтримую Україну, бо знаю, що означає боротися проти ворога, який хоче стерти твоє існування. Західні країни часто говорять про об’єктивність у журналістиці, але я не хочу бути об’єктивним. Це питання моралі. Кожен має вирішити, на чиєму боці він стоїть. І для мене вибір очевидний.

– Чи є у вас особливі спогади про війну, які ви досі не змогли описати у своїх творах? Якщо так, то чому?

– Я пишу про все і став відомим завдяки своїй сміливості. Я мав відвагу писати про те, про що інші боялися говорити. Я ніколи не замислювався над тим, що “можна” чи “не можна” писати. Просто писав. Є письменники, які завжди все обдумують, будують обережну репутацію. Якщо ти маєш сильну думку, завжди знайдуться ті, кого вона обурить. Але є й такі автори, які, керуючись політичною хитрістю, уникають гострих тем, бо бояться втратити читачів.

Коли серби захопили місто в Боснії, то наказали не-сербам носити білі пов’язки, щоб їх було легко ідентифікувати, а потім забрали їх до концентраційних таборів. Це були справжні табори з охороною, катуваннями, вбивствами та масовими похованнями. Вони навіть не приховували цього, бо були впевнені, що їх ніхто не покарає. Деякі злочини чинять через ненависть, інші — через ідеологічну впевненість у власній правоті.

Міжнародне право, створене після Другої світової війни, мало б запобігти повторенню таких трагедій. Але сьогодні міжнародне право знецінюється. Сильні держави атакують слабші, бо знають, що їм за це нічого не буде.

Раніше імперії зла, як-от Радянський Союз, прикривалися лозунгами про “добробут для всіх”. Тепер же злі імперії не ховають своєї сутності.

– Чи можливий справжній мир, чи те, що стається після конфліктів/воєн – це лише перехідний стан до якогось іншого складнішого процесу?

– Говорячи про війну, я завжди повертаюся до думки, що навіть найгірший мир кращий за найкращу війну. Війна завжди несе величезні втрати, особливо коли йдеться про людські життя. Гроші можна заробити знову, але людину не повернути. Втрати від війни величезні, особливо для України, яка бореться не лише за свої території, але й за принципи, за людяність.

Україна має моральний компас, на відміну від росії, яка, схоже, не цінує людські життя. Це дві різні концепції: одна сторона бачить життя як священне, інша – лише як ресурс. Саме це робить боротьбу такою важкою, але водночас визначає її правоту.

Європейські країни, такі як Німеччина чи Франція, на жаль, не готові до таких викликів. Вони звикли до комфорту, і це впливає на їхню реакцію. Коли почалося повномасштабне вторгнення, Захід не діяв так рішуче, як варто було б. Їхній брак розуміння росії та України показав, наскільки західне суспільство неготове до таких криз.

Це також проблема сучасного світу, де все стає невизначеним. Політики, як Трамп, розмивають реальність, створюючи суспільство, де ніщо не є певним. Але війна, як і зло, не терпить невизначеності. Тому, щоб залишитися на правильному боці історії, потрібна рішучість і розуміння, що деякі речі не підлягають сумніву.

Захід мав би діяти набагато швидше та рішучіше, надаючи Україні всю необхідну допомогу. Війна — це не лише про зброю, але й про цінності, які вона захищає. Українці показали, що готові боротися, навіть коли їм казали тікати. Їхній опір — це свідчення сили духу, якою Захід повинен був скористатися, надавши підтримку раніше.

Чи можна пробачити війну після її завершення? Це складне питання. Для відновлення після війни потрібні не лише ресурси, але й глибоке переосмислення того, що сталося, та усвідомлення, що правда та справедливість повинні бути основою нової реальності. Мир можливий, але він потребує роботи над собою і над суспільством, а також відповідальності за помилки, зроблені в минулому.

– Але чи можливо пробачити війну? Як працюють з цим у вашій країні? Можливо є якісь важливі речі, що слід памʼятати українцям при вибудові культури памʼяті?

– Це питання, на які ви дасте відповідь самі, коли настане час зупинитися й задуматися. Це особисте, розумієте? Одні люди можуть пробачити, інші — ні. Зараз ще рано думати про це, але, безумовно, важливо розуміти, як ви будете справлятися з травмою, особливо як пережили війну. Як мати справу з минулим? Це одне з найважливіших питань, яке постане після завершення конфлікту.

Про це замислюватимуться вже після того, як усе закінчиться. Поки що все ще занадто свіже.

Не існує універсального рецепта. Кожна війна схожа і водночас унікальна. І кожне суспільство після війни має саме вирішити, як працювати з минулим. Це наступний етап, який може прийти разом із миром. Сподіваюсь, що так і буде.

Івано-Франківські