Не вдова, а дружина загиблого Героя: історія Лесі Задорожної, яка втратила на війні чоловіка та сьогодні допомагає ветеранам (ФОТО)

12 лютого 2025 р. 20:31

12 лютого 2025 р. 20:31

Леся Задорожна – фахівчиня з супроводу ветеранів в містечку Отинії на Коломийщині. Якщо простими словами – допомагає захисникам та їхнім родинам. Жінка знайшла себе у цій роботі після власної великої втрати – її чоловік загинув на війні у 2023 році.

Історію Лесі та детально про проблему супроводу ветеранів, особливо у невеликих громадах, читайте у нашій розмові на “Галці”.

Про війну і втрату

– Лесю, як ви дізналися про вакансію супроводу ветеранів, і як опинилися у цій професії?

– До цієї роботи я прийшла не просто так. У 2023 році я втратила чоловіка. Андрій пішов на службу у квітні 2022, став сержантом 33-ї механізованої бригади, командиром відділення та бойової машини. Був відповідальним і сумлінним, якось вивів з мінних полів під Бахмутом 44 побратимів і отримав за цей подвиг “Золотого хреста” від Залужного.

А 29 липня 2023 року, під час контрнаступу в Запорізькій області, він загинув разом із усім своїм відділенням.

Часто згадую останні дні разом, його відпустку вдома…

Знаєте, ми разом навчалися 11 років у школі, ми разом росли, ми разом пройшли усе життя. Прожили 21 рік разом, і все було добре.

Він поїхав з відпустки на фронт 21 липня, а 29 липня його вже не було. Він попрощався зі мною рано-вранці і сказав: “Я вас дуже люблю, але, напевно, це вже все.”

Ще сказав, що йде в бій, бо він був у штурмовій бригаді. Я сказала йому: “Тримайся, ти сильний, це не вперше, ти молодець, ми тобою пишаємося, і все буде добре.”

Він розповів, що потрапили в дуже складну ситуацію і не знає, що буде далі. Попросив молитися.

Я чекала цілу добу, це було дуже важко. Протягом трьох днів я намагалася подзвонити на тисячу різних номерів, в усі можливі місця, але всюди була тиша. Ніхто не знав нічого. І ось 29 числа я додзвонилася, мені сказали що нічого не знають, щоб дзвонити до командира.

І тоді я зрозуміла, що це вже все. Тому що просто так до командирів не дають телефонувати. Я ще спробувала подзвонити командиру, але зв’язку з ним не було.

І вночі я отримала повідомлення від командира: “Мені дуже шкода, ми зробили все можливе, але був мінометний обстріл, і Андрій загинув. Його більше немає.”

Я його одразу запитала за тіло. Бо коли Андрій їхав, 21 числа, він зранку піднявся о шостій годині і сказав: «Дай мені слово, що ти мене забереш звідти». Я йому відповіла: «Слухай, не думай про це, не говори про такі речі», бо я не хотіла навіть розмовляти про це. Я сказала: «Все буде добре, ти ж сильний, ти ж стільки пройшов, ти ж 44 людини вивів із мінного поля, ти ж маєш Золотий хрест, ми пишаємося тобою, ти ж командир». І він відповів: «Леся, всяке може бути, але дай мені слово, що ти мене забереш звідти». Я дала йому обіцянку, що заберу його.

Я робила все можливе і неможливе. Телефонувала всюди. Дзвонила навіть до Києва, в усі можливі місця.

Тіло привезли через 12 днів. Мені важливо було дотриматися своєї обіцянки. Мій чоловік найбільше боявся того, що він не буде вдома. Він казав: «Я хочу бути вдома, просто вдома».

Не всіх вдалося звідти забрати, бо окупанти вже зайшли на ту територію.

І з того моменту моє життя розділилося на «до» і «після». Було дуже важко – і мені, і дітям. Моя дочка та син – чудові, сильні, але ми всі потребували підтримки.

Коли він загинув, все наче впало, і я не розуміла, хто я тепер. Мені сподобалося одне інтерв’ю, яке я бачила по телевізору. Одна з дружин загиблого сказала: “Ви знаєте, це не він помер, це я померла.” І дійсно, половина твоєї душі залишається з ним.

Ти не можеш зрозуміти, чому це так сталося. Це треба пропрацьовувати з собою, звичайно, потрібні психологи, хоча ми якось самі не звертаємося до них. Людині важко бути на самоті з такими переживаннями. Над цим треба працювати, і психологи мають допомагати, бо інколи легше виговоритися перед ними, а з рідними ти не скажеш того, що насправді відчуваєш. Коли тримаєш усе в собі, це дуже важко. Це великий тягар.

Тож якби мені тоді хтось сказав, що через рік я буду тут, працюватиму з ветеранами, допомагатиму іншим сім’ям, я б не повірила. Тоді я просто не знала, як жити далі.

І знаєте, я не люблю слово «вдова». Воно звучить страшно, важко. «Дружина загиблого Героя» – так мені простіше це приймати.

Але коли стикнулася з оформленням різних документів, зрозуміла, наскільки це складно. Спочатку навіть не знала, до кого звернутися, кому подзвонити, що робити далі. І таких сімей багато. Тому я дуже рада, що Міністерство ветеранів при нашому університеті нафти і газу створило програму супроводу, де ми навчилися допомагати людям у таких ситуаціях.

Селищний голова Отинії Олег Савчук, знаючи мою історію, запропонував спробувати себе в сфері супроводу ветеранів.

Мені подзвонили з громади й запитали: «Може, спробуєте?». Я подумала трохи, і погодилася. Спочатку потрібно було зареєструватися в Міністерстві ветеранів, пройти відбір, навчання. Там є свої вимоги – обов’язково мати педагогічну або юридичну освіту. У мене є юридична освіта.

Процес був непростим. Я проходила відбір у Коломийському районі, комісію, співбесіди в Міністерстві, а в грудні ми навчалися в «нафти і газу».  Все було дуже гарно, але дуже мало. Навчання було онлайн, хоч було би дуже добре, якби воно все ж було очно. Ми б могли більше один з одним поспілкуватися, було б більше практики.

Вперше я зустрілася зі своїми колегами на врученні дипломів, і там вони вже розповідають, кожен про якусь свою проблему, свою історію. І ти вже щось запам’ятаєш, що вони робили, що ми можемо підказати один одному.

– Вчили не лише юридичних аспектів, а психологічної підтримки?

– Так. Цьому приділялося найбільше уваги. Потрібно звичайно вміти виконувати роботу з правовими документами. Але і до кожної людини треба мати підхід.

Бо найперше звертаються з проблемою документації. Сім’ї безвісти зниклих і загиблих воїнів просто не знають, куди йти, які документи подавати, які права вони мають. І це найболючіше питання. Люди розгублені. Їм потрібна не лише юридична, а й емоційна підтримка.

Мати загиблого захисника приходить зовсім з іншими емоціями, ніж мати зниклого, яка вірить до останнього, що син повернеться живий. І буде вірити. Я їм кажу, що «Надія вмирає останньою. Ви маєте вірити, що ваш син живий». І люди вірять і надіються, що з Божою допомогою все буде добре.

Але ми розуміємо, що це війна. І все це так швиденько не пройде. Потрібен час. І спочатку я теж думала: «Ну чому? Чому мій чоловік? Чому не хтось інший?». В голові роїлися різні запитання. Але значить воно так має бути. Значить Господь Бог так розпорядився, що він потрібний там.

Так що ця робота супроводу є дуже продуктивною і помічною для людей.

У нас ще поки законодавство не таке досконале, щоб працювало все, як годинничок. Але ми йдемо до перемоги. Ми рухаємося вперед. І дай Бог, щоб це скоро сталося і війна закінчилася, як страшний сон.

– А який мали досвід роботи до старту супроводу ветеранів?

– Я закінчила юридичний, але сиділа з дітьми вдома. Виховувала сина та доньку, поки чоловік працював. Пізніше ми поїхали на заробітки закордон.

Але завжди натхнення працювати по професії було. Та якщо ти не маєш досвіду роботи, то на роботу тебе не візьмуть. І я якось так закинула свою професію. І взагалі не думала, що я буду колись працювати по професії.

До цього часу я себе не реалізувала, як особистість, тому зараз для мене це все дуже нове.

Кажу – мій чоловік зараз, напевно, в шоці, що я тут. І він мною дуже пишається. Я знаю, що він мене бачить. Я вірю в це.

І я сама собою пишаюсь, що я тут. Тому всі, хто ще боїться, я кажу вам – не бійтеся, йдіть вперед. Бо людина може зробити все, тільки треба бажання. Бажання і натхнення. А моє натхнення – це мої діти.

– До речі, розкажіть трохи про дітей.

– Доньці зараз 23 роки, а синові – 18.

Донька нещодавно завершила магістратуру. Вже три роки працює в 18-й школі, викладає у молодших класах, займається початковою освітою. Їй подобається ця робота, вона знаходить у ній задоволення. Окрім того, ще й викладає ритміку – і здається, ця частина роботи їй навіть ближча. Діти люблять такі заняття, їм цікаво, а вона охоче приділяє цьому час. Професія їй до душі.

Син навчається на другому курсі фізкультурного коледжу в Івано-Франківську, він – футболіст. Займатися спортом почав ще у сьомому класі, коли вступив до футбольної школи. Після дев’ятого класу відразу вступив до коледжу. Це був липень. Саме тоді, за тиждень до того, як його не стало, чоловік був поруч, коли син складав вступні іспити. Він щиро радів успіхам сина, був щасливий, що все склалося саме так, і що він мав змогу підтримати його в цей важливий момент.

А потім життя різко змінилося. Минуло вже 18 місяців, і за цей час син дуже подорослішав. Він узяв на себе роль дорослого чоловіка в родині, відчув відповідальність не лише за себе, а й за мене, за сестру. Це зблизило нас. Хоча в якийсь момент кожен із нас переживав втрату по-своєму. Було таке відчуття, що ми є в одному домі, але водночас ніби відсутні, кожен замкнувся у своєму болю.

Я зрозуміла, що так не можна, що нам потрібно говорити, бути разом, підтримувати одне одного. Ми сіли за стіл і почали розмовляти. Відтоді в нашій сім’ї стало більше розмов, більше відкритості.

Я також відчула, що не можу сидіти вдома, що мені потрібна справа, яка відволікатиме, даватиме сили. Подзвонила знайомим і сказала: «Беріть мене на роботу!» Так я почала працювати в школі на кухні. Робота була далекою від того, що я робила раніше, але головне – бути зайнятою, бути серед людей, рухатися вперед.

А потім я побачила оголошення про набір у поліцію. Подумала: «А чому б не спробувати?» Пройшла співбесіду, тестування – і теоретичну частину, і психологічну. Але згодом отримала відповідь: «Вибачте, але за віком ви не проходите».

Я не засмутилася. Подумала: «Нічого, спробую ще раз».

І ось після цього мені зателефонували і запропонували навчання в університеті «Нафти і газу» на фахівчиню з супроводу ветеранів. Я запитала поради у дітей. Вони сказали: «Мамо, спробуй». І я подала заявку.

Бо якщо є шанс, то чому б не скористатися?

У відвідувачів офісу супроводу ветеранів найбільша проблема – з документацією

– Ви пригадуєте, коли до вас поступила перша заявка по роботі? Це було під час навчання, чи це вже після?

– Це сталося вже після навчання. До мене прийшла мати зниклого безвісти сина. Вона не знала, з чого взагалі починати.

Її історія була дуже трагічною. У жовтні вона отримала повідомлення про зникнення. У листопаді потрапила в аварію і отримала травму голови, через що почала губитися в подіях. Вона навіть не пам’ятала, що вже здала ДНК-аналіз у жовтні.

Коли ми прийшли до поліції та ТЦК, виявилося, що всі необхідні документи вже були оформлені, але вона цього просто не пам’ятала.

Зараз наша допомога — це не тільки оформлення документів, а й психологічна підтримка. Ми беремо на себе комунікацію з держструктурами, щоб люди не витрачали сили на ходіння по кабінетах.

Наприклад, інша 52-річна жінка не мала змоги їздити і дізнаватися про стан документів, тому я телефонувала за неї, дізнавалася інформацію, передавала їй.

Так само допомогли ще одній матері, син якої зник на Бахмутському напрямку. Їй потрібно було зареєструватися в НІП ( ред. Національному інформаційному бюро ), щоб отримати довідки та оформити виплати. Але ніхто не пояснював їй, що робити. Ми зареєстрували її заявку 11 січня, і через деякий час вона отримала підтвердження, що справа просувається.

Родини військових часто стикаються з тим, що їм просто видають список документів і ніхто не пояснює, як їх отримати.

Вони залишаються сам на сам із бюрократією, і це емоційно виснажує. Тому навіть просто вказати людині, куди йти і що робити, – це вже величезна допомога.

Багато людей телефонують і кажуть: “Добре, що ви є, бо хоча б є, куди звернутися”.

– Як проходить ваш робочий день?

– З грудня ми розпочали роботу, і поки що ще не всі знають про існування супроводу ветеранів.

Але голови громади і старостинських округів вже знають про мене і послуги, які я надаю, тому телефонують, коли комусь потрібна допомога.

Щодня приходять нові люди, переважно батьки, які розшукують зниклих безвісти синів. Кожен переживає це по-своєму: хтось намагається триматися, хтось розгублений і не знає, що робити далі. У таких ситуаціях важливо не тільки слухати, а й підтримувати, давати конкретні поради, пояснювати, які кроки можна зробити, до кого звернутися. Адже безвісті зниклий – це ще не остаточний вирок. Це може бути полон.

Найбільша проблема – з документацією. Батьки часто просто не знають, куди йти, з ким говорити. Вони телефонують у військову частину, але там або не відповідають, або дають розмиті відповіді. Приходять у ТЦК ( ред. територіальний центр комплектування ), але якщо вони самі звертаються, їх можуть відправити ні з чим. Інша річ, коли я приходжу з ними. Тоді діалог складається по-іншому: працівники починають пояснювати, що і як робити, хоча людині це мали б пояснити ще при першому зверненні.

І ТЦК, і військові частини – це окрема категорія. Там усім важко: і тим, хто працює, і тим, хто приходить у пошуках відповіді. Але кожен, хто сюди звертається, вже має за плечима величезний біль, і найгірше – це байдужість або відписки.

Я розумію цих людей, бо сама через це пройшла. Оформлення документів, звернення до частини, отримання необхідних довідок – це безкінечне ходіння по колу. Поки оформиш один пакет документів – уже треба робити новий. Це постійний стрес, виснаження. Для мене особисто це були вісім місяців пекла. І зараз я допомагаю іншим пройти цей шлях із меншими втратами – хоча б моральними.

– З якими питаннями найчастіше до вас звертаються?

– Найбільше до нас звертаються з питаннями, що стосуються документації. Люди часто стикаються з труднощами, коли не можуть зв’язатися з частинами або з іншими інстанціями. Вони запитують, що робити, якщо вони отримали сповіщення, або куди їм потрібно звертатися за подальшими діями.

Також є проблема – зникнення людей безвісті. Це не тільки питання документального характеру, а й психологічне навантаження для тих, хто опиняється в такій ситуації. Багато людей хочуть поговорити, вони потребують підтримки та консультацій. Вони часто телефону­ють, і, незважаючи на те, що ми вже надавали їм відповіді, вони знову звертаються за допомогою, просячи повторити інформацію або ще раз уточнити важливі моменти.

– Дуже багато бюрократії?

– Дуже багато. І це дивує, бо чому все має бути так складно? Чому людям, які вже й так переживають страшне, доводиться ще пробиватися через купу паперів?

Добре, що створили таку структуру, як фахівець супроводу, і що Міністерство ветеранів запустило цю ініціативу. Це дійсно допомагає. Буває, приходить людина просто порадитися: «Які документи треба зібрати?» – я пояснюю, даю список. І вже це велика справа. Вона йде далі впевнено, з підготовленими паперами, а у відповідних органах, де раніше могли відправити ні з чим, вже не мають причин відмовляти. Це спрощує і прискорює процеси.

Крім того, зараз ми плануємо зібрати ветеранів на спеціальний тренінг. Дуже важливо, щоб вони комунікували між собою, знали один одного, підтримували. Є багато реабілітаційних центрів, які можуть допомогти – хоча б у психологічному плані.

Бо найскладніше – це повернення до мирного життя. Багато ветеранів почуваються самотніми, думають, що їх ніхто не розуміє. Навіть рідні не завжди знають, як спілкуватися. Якось дружина одного ветерана сказала мені: «Він приїхав, і це не та людина, яка була до війни».

Так і є. Бо є життя до війни, а є – після. І ті, хто повертається, часто не можуть знайти свого місця. Вони зляться не тому, що хтось конкретно винен, а тому, що тут все зовсім інше, ніж там. Там один день триває, як рік. Там кожен момент – це виживання. І коли вони повертаються, то задаються питаннями: «Чому так? Чому саме я? Чому?».

Але найбільше їх гнітить те, що вони не можуть поділитися своїм болем із рідними. Один військовий мені сказав: «Я не хочу обтяжувати свою сім’ю. Вони не мають цього знати». І він не говорить дружині, дітям. Але може розповісти комусь чужому, про те що він пережив і що переживає.

І це ще одна величезна проблема, яка стане ще гострішою, коли війна закінчиться. Демобілізованих буде дуже багато, і суспільство має бути готовим. З цими людьми треба буде працювати, і нам потрібно навчитися це робити. Бо кожна історія – це окрема боротьба, і кожна вимагатиме терпіння, сил і розуміння.

– Ви працюєте тільки в Отинійській громаді, чи, можливо, ще приймаєте ветеранів з інших громад?

– Основна зона моєї роботи – Отинійська громада. У нас є 19 сіл, і я базуюся в реабілітаційному центрі, де маю власний кабінет. Саме туди приходять люди за допомогою та консультацією.

Зараз, за офіційними даними, в нашій громаді:

• 14 ветеранів, які вже подали документи;
• 60 сімей загиблих;
• Крім того, є безвісти зниклі, і точна кількість ще уточнюється.

Незабаром всі старости наших 19 сіл мають надати офіційні списки родин загиблих, безвісти зниклих і ветеранів. Це дозволить нам розуміти реальну картину й працювати ще ефективніше.

Окрім прийому в центрі, плануємо виїзні робочі зустрічі – будемо їздити до військових, дізнаватися про їхні потреби, надавати підтримку. Адже не всі можуть самостійно приїхати, тож ми маємо зробити так, щоб допомога була доступною.

Зараз люди звертаються переважно з питань, пов’язаних із зниклими безвісти чи загиблими. Ветерани, своєю чергою, частіше йдуть у ЦНАП, бо їм потрібно оформлювати пенсії, пільги тощо. Ми будемо співпрацювати з ЦНАПами, підписувати угоди, допомагати ветеранам заповнювати онлайн-заявки, щоб усе працювало швидше та прозоріше.

Поки що ми тільки налагоджуємо цей механізм. Але головне – запустити його так, щоб він працював, як годинник.

– Ветерани самі будуть звертатися, чи це ініціатива ОТГ?

– Це спільна ініціатива. Наш голова громади, Олег Іванович, чітко наголошує, що ветерани – це наш пріоритет. Тому ми не просто чекаємо, поки вони звернуться самі, а ініціативно зв’язуємось із ними.

Основна комунікація відбуватиметься через старост наших 19 сіл – вони допоможуть зібрати інформацію та організувати зустрічі. Плануємо виїзди до ветеранів, а також запрошуватимемо їх до реабілітаційного центру, де кожен зможе висловити свої потреби та отримати необхідну допомогу.

Окрім цього, ми організовуємо зустрічі та тренінги, де ветерани зможуть не лише отримати юридичні чи соціальні консультації, а й поспілкуватися один з одним. Психологічна підтримка – це надзвичайно важливо, і ми залучимо фахівців, які допоможуть адаптуватися до цивільного життя.

Наша головна мета – створити ефективний механізм, який реально працюватиме на благо ветеранів. Це процес, який тільки починається, але вже зараз ми робимо все можливе, щоб допомога була максимально доступною.

Справа в тому, що важливо не просто допомогти людині, а зробити це правильно з юридичної точки зору. Це не просто “порада”, це має бути офіційно оформлено, законно затверджено, щоб людина могла скористатися своїми правами та отримати необхідну допомогу.

– Отже, найчастіше до вас звертаються рідні загиблих чи зниклих безвісти. А звернень від ветеранів вистачає?

Так, особливо актуальним є питання супроводу ветеранів. Зараз це надзвичайно важливо, оскільки потреба в такій допомозі стала ще більш нагальною. Третій рік війни, а з ним і численні проблеми для ветеранів, зокрема документальні, реабілітаційні, соціальні. Є багато потреб і, на жаль, ми маємо все більше ветеранів, серед яких і загиблі. Це вимагає уваги та підтримки.

Фахівець з супроводу має важливу місію – супроводжувати людину, яка приходить до нього з проблемами. Це може бути допомога в оформленні документів, реабілітації, чи консультації з пільгових питань. Важливо, щоб людина знала, які саме кроки треба зробити і куди звертатися.

Ми допомагаємо людям бути готовими до всіх державних процедур. Ми забезпечуємо, щоб вони отримали всю необхідну підтримку, знали свої права, і були впевнені, що держава з ними і що вони не залишені наодинці.

– Скільки загалом у вас зараз заяв?

– Зараз у нас 33 заяви, над якими вже ведеться робота. Люди переважно телефонують, щоб не їхати особисто.

Хоча є й ті, хто приходить, бо хочуть переконатися, що документи оформлені правильно. Телефон не замовкає навіть у вихідні, бо людям потрібні консультації.

Також бувають випадки, коли звертаються родичі військових, які хочуть залагодити юридичні питання, щоб їхні близькі могли служити ближче до дому.

Розумію, як це – не хотіти ні з ким говорити

– Знаю, що маєте намір активніше працювати і з сім’ями воїнів, їх дітьми?

– Так, хочемо налагодити підтримку родин загиблих і військових. Це не лише юридична допомога, а й психологічна підтримка матерів, дружин, дітей.

Ми хочемо створити зустрічі й тренінги для родин, щоб вони відчували, що про них не забули. Це важливо, бо кожен переживає втрату по-своєму. Хтось замикається в собі і не хоче спілкуватися. Хтось не розуміє, що відчувають інші – наприклад, матері не завжди розуміють дружин своїх загиблих синів.

Також дітям потрібне коло спілкування, бо їхні однолітки не завжди можуть їх зрозуміти.

У моєму селі Ворона, наприклад, за повномасштабну війну загинуло п’ятеро військових, а ще двоє загинули під час АТО. Це сім родин, які втратили рідних, і ми підтримуємо зв’язок.

Бо я розумію, як це – не хотіти ні з ким говорити. Був період, коли після роботи я просто закривалася в кімнаті, не відповідала на дзвінки сестри, бо мені здавалося, що ніхто мене не розуміє.

Але згодом усвідомила, що люди не хочуть тобі зла, навпаки – вони хочуть допомогти. Якщо тримати біль у собі, це з’їдатиме тебе зсередини. Бо світ не стоїть на місці – хтось на фронті, а хтось має жити далі, підтримуючи тих, хто повернувся, і родини загиблих.

Мені допомогло спілкування зі священником. Була можливість виговоритися, особливо коли ти не можеш говорити з дітьми чи батьками – бо вони й так хвилюються.

Життя триває, і ми маємо вчитися переключатися, знаходити світлі моменти, щоб підтримувати тих, хто поруч. Якщо ми будемо нести тепло, до нас теж будуть тягнутися світлі люди.

У Коломиї є група вдов, яка називається «Ротарі». Вони залучають наших дітей до різних спільних проєктів, і це справді чудова ініціатива. Такі заходи допомагають відволіктися, дають дітям можливість побачити, що, на жаль, таких, як вони, багато. І кожен переживає свою втрату по-різному.

Маленькі діти, можливо, ще не до кінця розуміють, що сталося, але вони бачать біль своїх мам. Підлітки ж, як мій син, переживають це глибше, але не завжди можуть чи хочуть говорити про свої почуття. Я пропонувала йому відвідати психолога, але він категорично відмовився. Він не хотів говорити ні з ким.

Саме тому такі ініціативи, як нинішні проєкти для дітей, дуже важливі. Наприклад, у нашому селі є Леся Дикун, яка займається патріотичною цукернею. Там діти не лише навчаються чомусь новому, а й мають змогу спілкуватися між собою. Це справді важливо. Так само і футбол, куди мій син ходить щонеділі, став для нього своєрідною реабілітацією. Адже сидіти вдома з власними думками набагато важче.

Я дуже вдячна дітям, які підтримували мого сина, і нашій патріотичній школі, яка завжди була поруч. Такі ініціативи повинні бути в кожному селі, у кожній громаді.

Ми вже плануємо працювати над цим разом із нашим реабілітаційним центром, де виготовляють окопні свічки. Будемо запрошувати дітей, згуртовувати їх, допомагати їм знаходити новий сенс, нові можливості.

Щоб ми перемогли, нам треба згуртуватися. Інакше нічого не буде – ми розклеємося і все пропаде.

– Можете дати якісь поради для цивільних, як фахівчиня з супроводу ветеранів?

– Для цивільних осіб моя головна порада – це допомагати. Допомагати словами, допомагати підтримкою, навіть якщо не можете діяти безпосередньо.

Люди, які пережили війну, втратили близьких, пройшли через нестерпний біль та горе, потребують нашої підтримки. Для них адаптація до цивілізованого світу – це великий виклик. Вони звикли до іншої реальності, де кожен день може бути останнім, і вони стикалися з такими ситуаціями, про які ми навіть не можемо уявити.

Цивільний світ, на жаль, ще не готовий до того, щоб сприймати це. Хоча вже три роки війни, ми не всі розуміємо, через що проходять ці люди. Тому моя порада цивільним: якщо ви не можете допомогти матеріально чи фізично, хоча б допомагайте словом, підтримуйте їх морально. Адже це важливо, що вони знали, що не залишаються наодинці зі своїми труднощами.

Також важливо ставитися до ветеранів, до демобілізованих, до матерів і дружин з повагою та співчуттям. Ми бачимо, що часто навіть в повсякденних ситуаціях люди не розуміють, що мають справу з людьми, які пережили надзвичайно важкі моменти. Наприклад, я неодноразово стикалася з непорозуміннями, коли водії не визнають посвідчення, яким користуються ветерани чи родини загиблих.

На жаль, є люди, які не розуміють серйозності ситуації, особливо ті, кого війна не стосується безпосередньо, і часто навіть зневажають проблему. Це важко чути, особливо тим, хто втратив близьких чи пережив важкі моменти. Але на жаль, це частина реальності, з якою ми стикаємось.

Моральне виснаження і втома від того, що відбувається, є для всіх. Ми маємо бути терпимими один до одного, розуміти, що всі переживають всі ці труднощі по-різному, і намагатися підтримувати один одного, навіть коли важко.

Івано-Франківські